Основи економічної теорії ЛЕКЦІЇ - Лекции - Основи економічної теорії - Библиотека

Зміст
Тема 1. Предмет і метод економічної теорії    2
Тема 2. Суспільне виробництво і його результати    10
Тема 3. Власність у системі суспільного виробництва.    19
Тема 4. Основні типи економічних систем    25
Тема 5. Суспільне відтворення та його циклічність    38
Тема 6. Основи ринкового господарства    46
Тема 7. Сучасний ринок і механізм його функціонування    57
Тема 8. Ринкова інфраструктура    66
Тема 9. Підприємництво в ринковій економіці    77
Тема 10. Підприємство та основи його функціонування    86
Тема 11. Процес обороту капіталу і прибуток    95
Тема 12. Система аграрних відносин    112
Тема 13. Маркетинг у бізнесі    119
Тема 14. Менеджмент як система управління фірмою    128
Тема 15. Національна економіка і державне регулювання    138
Тема 16. Фінансово-кредитна система    146
Тема 17. Всесвітнє господарство та світовий ринок    158
Тема 18. Міжнародні валютні відносини    170


TЕМА 1
ПРЕДМЕТ І МЕТОД ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ.
1.    Розвиток економічної думки й становлення економі-чної теорії як науки.
2.    Економічні категорії і закони.
3.    Функції та методи економічної теорії.
4.    Етап розвитку економічної теорії.
5.    Методи економічного дослідження.

Розвиток економічної думки й становлення економічної теорії як науки.
  В розвитку предмета економічної теорії можна виділити три етапи: еко-номіка, політична економія і економікс.
Економічна теорія спочатку виникла в античному суспільстві як економія - наука ведення домашнього господарства.
  Термін "економія" вперше запропонував грецький філософ Ксенофонт  (5-4 ст. до н.е.). У своїй роботі він у формі діалогу дає правила ведення домаш-нього господарства і землеробства.
"Економіка" як похідна від "економія" означає від грецького: "ойкос" -дім, домашнє господарство; "номос" вчення, закон, що означало закони домаш-нього господарства, або управління домашнім господарством.
Зустрічається термін "економіка" і у відомого мислителя, грецького філософа Аристотеля (3 ст. до н.е.). У своїй книзі "Політика" Аристотель вперше проаналізував економічні явища рабовласницького строю Древній Греції. Він дослідив товарно-грошові відносини.
Аристотель розрізняв два види господарської діяльності: економіку - виробництво благ для задоволення потреб людей і хримастику - накопичення грошей, до якої він ставився негативно.
Політична економія виникла в період становлення капіталізму і пройшла шлях від політекономії багатства до політекономії праці.
Предмет політичної економії - сфера відносин між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання благ на базі розкриття законів економічного розвитку.
В другій половині 19 ст. складаються передумови до зміни наукової систе-ми поглядів, ідей політичної економії, впровадження ринкових відносин в еко-номіку розвинутих країн, прагнення оптимізувати використання обмежених ре-сурсів за допомогою економіко-математичних методів знаходять своє відображення в зміні назви самої науки - "економікс".
Економікс - це дослідження поведінки людей в процесі виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ і послуг в світі обмежених ресурсів.
Економічна теорія поділяється на мікроекономіку та макроекономіку.
Мікроекономіка досліджує, аналізує і здійснює узагальнення на конкретному рівні підприємства, фірми чи локального ринку.
Макроекономіка розглядає економічні процеси в масштабі всього суспільного виробництва.
Економічна теорія займає важливе місце в системі суспільних знань. Як фундаментальна наука, вона служить теоретичною основою цілого ряду економічних наук, як галузевих (економіка промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту), так і спеціалізованих (економіка праці, фінанси, грошовий обіг і кредит, економічна статистика, економіка природокористування, міжнародна економіка). Крім того вона межує з багатьма іншими суспільними науками: історією, філософією, політологією, психологією і соціологією.
В той же час політична економія пов'язана з комплексом точних і природознавчих наук. Це обумовлено потребою формалізації результатів економічних досліджень, а також необхідністю обліку природо екологічних факторів і розуміння природи самої людини.
Суть економічних явищ розкривається в системі економічних законів та економічних категорій.
Економічні категорії і закони
Економічні категорії - це узагальнюючі поняття, що виражають суттєві сторони економічних явищ та процесів (товар, вартість, прибуток, національний доход, тощо).
Економічні закони - це закони розвитку відносин виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ на відповідальному етапі суспільного розвитку.
Закони виникають разом із становленням певного способу виробництва і змінюються з його розвитком, одні закони виникають, інші зникають залежно від виникнення чи зникнення тих відносин, суть яких вони виражають.
Види економічних законів
Специфічні - закони конкретних суспільних форм виробництва, розподілу, обміну і споживання, які виражають історично визначені виробничі відносини (наприклад: закон додаткової вартості при капіталізмі).
Загальні - властиві не одному, а всім способам виробництва (наприклад: закон росту продуктивності праці, закон відшукування витрат робочої сили, тощо).
Особливі - діють в декількох способах виробництва ( наприклад - закон вартості, закон грошового обігу, тощо).
Функції економічної теорії
Пізнавальна - економічна теорія розкриває сутність економічних явищ та процесів, пояснює закономірності економічного життя.
Практична - економічна теорія розробляє принципи та методи раціонального господарювання, дає наукове обґрунтування економічній політики держави.
Методологічна - економічна теорія виступає теоретичною основою конкретно економічних наук, розробляє загальні методологічні принципи аналізу життя суспільства.
Навчальна - економічна теорія виступає навчальним предметом у вищих та середніх освітніх закладах.
Методи економічної теорії
1) Метод матеріалістичної діалектики: розглядає явища і процеси економічного життя у їх зв'язку і взаємозалежності, в стані безперервного руху. Джерелом розвитку вважає єдність і боротьбу протилежностей, існування і розв'язання внутрішньо-притаманних суперечностей.
2)  Метод наукової абстракції - виділення найбільш суттєвих сторін процесу або явища, що вивчається. В абстрагуванні, очищенні наших уявлень від випадкового, перехідного, одиничного і виділенні в них стійкого, типового.
3)  Методи аналізу та синтезу:
   У процесі аналізу явища подумки розчленовуються на складові елементи з метою вивчення кожної окремо.
  У процесі синтезу досліджується економічне явище у взаємозв'язку і взаємодії його складових частин, як одне ціле.
4)  Метод поєднання логічного та історичного підходів:
  Історичний – вивчає процеси в їх історичній послідовності.
  Логічний – досліджує процеси в логічній послідовності, від простого до складного, очищуючись від випадковостей, відхилень, від деталей історичного розвитку.
5)  Метод індукції та дедукції:
  Індукція - виведення принципів із фактів, йде від фактів до теорії, від часткового до загального. Починається з нагромадження фактів які потім систематизуються, щоб можна було вивести узагальнення, принципи або закони.
  Дедукція - починає аналіз з рівня теорії, яка перевіряється або відкидається, звернувшись до фактів.
Етапи розвитку економічної теорії
Як особлива галузь науки економічна теорія виникла в 17 столітті.
Першою теоретичною школою був меркантилізм (від італійського  "меркате" - торговець, купець). Представники цієї школи вважали, що багатство людей - це гроші, золото, за яке можна купити все. Міжнародна торгівля приносила великі прибутки і сприяла нагромадженню багатства у вигляді золота.
Представники: Томас Мен, Антуан де Монкретьен, Посашков.
З проникненням торгового капіталу в сферу виробництва виникла наукова школа фізіократів (від грецького "фізіократія" - влада природи). Вважали що джерелом багатства є виробництво, хоча є тільки одна його галузь - сільське господарство, де багатство виникає природним шляхом і виглядає як дар природи. Однобокість цих поглядів - природа без застосування капіталу і праці не може постійно примножувати суспільне багатство.
             Представники - Ф.Кене.
Класична політекономія. Багатство нації створюється у сфері матеріального виробництва, в усіх його галузях. Його універсальним вираженням є не якісь певні продукти, які створюються в промисловості чи сільському господарстві, а вартість товарів. Ріст багатства відбувається тоді, коли первісно втілена у виробництво сума вартостей (у вигляді грошей, товарів) приростає на додаткову величину (додаткову вартість або прибуток). Так було зроблено важливе відкриття. Сміт і Рікардо встановили - прибуток капіталістів втілює неоплачену працю найманих працівників.
Представники: У.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо.
Марксизм. Досліджується система законів капіталістичного суспільства з позицій робітничого класу. Представники зробили аналіз розвитку форм власності, запропонували власні концепції додаткової вартості, грошей, продуктивності праці, відтворення, економічних криз, земельної ренти.
Представники: К.Маркс, Ф.Енгельс, В.Ленін.
Неокласичний напрям – ринковий механізм є єдино ефективний засіб регулювання економіки, виробництва і споживання, пропонування і попиту. Державне втручання в економіку може призвести до порушення економічної рівноваги, до зниження економічної ефективності. Але не цілком покладались на всесилля ринку.
Представники: Дж. Хікс, Дж. Мід, Р. Солоу, А. Маршалл.
Кейнсіанство – від імені англійського економіста Кейнса. Виступає теоретичною основою державно-монополістичного регулювання економіки. Ринок з точки зору Кейнса не може забезпечити „ефективний попит” і тому стимулювати його повинна держава за допомогою кредитно-грошової і бюджетної політики.
Представники: Дж. Кейнс, А. Хансен, Р. Харрод, Дж. Робінсон.
Інституціоналізм – Розглядають економіку як складну систему, в якій взаємодіють економічні, соціологічні, політичні та соціально-психологічні фактори. Об’єктом дослідження виступають „інститути” тобто корпорації, профспілки, держава.
Представники: Т. Веблен, Дж. Гелбрейт, Хейлбронер, М. Вебер.
Монетаризм – розглядає ринок як саморегулюючу систему і виступає проти надмірного втручання держави в економіку. Монетаризм переоцінює роль грошової маси як визначальної ланки господарського механізму, намагається ліквідувати або сильно звузити соціальні програми держави. Вважають, що розв’язувати економічні проблеми країни слід через грошове регулювання, а не через бюджетне. Засобом боротьби з інфляцією вважають зменшення державних видатків.
Представники: М. Фрідмен.
Методи економічного дослідження
Економічна теорія використовує сукупність методів, засобів, за допомогою яких вона досліджує природу економічного явища, його сутність, взаємозв’язок з іншими.
Основними послідовними етапами дослідження економічних явищ є: спостереження, економічний аналіз, експеримент, розробка економічної політики. Всі ці етапи потребують використання різноманітних підходів та методів.
Спостереження сприяє знайомству з економічними явищами, збиранню конкретних фактів економічної дійсності. На цьому етапі економічна постає як описова або емпірична (досвідна). Збирання фактів сучасності або вивчення даних економічної історії  дає перші уявлення про економічні явища та наштовхує на їх подальше дослідження. На цьому етапі починається використання такого методу, як наукова абстракція – відволікання від конкретних особливостей деталей, для спрощення явища, з’ясування  сутності, порівняння фактів з гіпотезами – теоретичними припущеннями.
Економічний аналіз – дає змогу встановити сутність явища, пізнати істину. Цей етап допомагає зробити узагальнення та сформулювати економічні поняття, принципи, економічні закони, кореляційні зв’язки (ті, що встановлюють певну залежність: пряму, зворотну) та теорії.
Експеримент допомагає перевірити висновки, узагальнення, зробити практичні рекомендації. В умовах контрольованого експерименту економісти, наприклад, можуть виділяти групи населення за певною ознакою і досліджувати їх одними і тими ж способами для з’ясування економічної поведінки – реакцій людей на різні види урядових програм щодо підвищення доходів або що-до збільшення заощаджень, тощо.
Розробка економічної політики – етап економічних досліджень, на якому спираючись на певні теорії економічна наука розробляє конкретні дії, напрями, методи втручання держави в економіку і засоби впливу на поведінку учасників економічної діяльності.    
Економічна політика – це система цілей, напрямів і методів втручання в економіку, які використовує держава (уряд).
Економічні дослідження необхідні для визначення конкретного стану, основних тенденцій у розвитку економіки країни в кожний даний період.
Виділяють позитивну і нормативну економічну теорію.
Позитивна економічна теорія, описує факти і допомагає дослідити фактичний стан економіки. Наприклад, дуже важливим є визначення сучасної ситуації в економіці України: аналіз падіння виробництва, масштабів безробіття, рівня інфляції, розвитку процесів ринкових перетворень - приватизації, конкуренції, підприємництва, тощо.
Нормативна економічна теорія пропонує оціночні твердження, „що повинно бути”. Саме на цих твердженнях та рекомендаціях ґрунтується економічна політика. Наприклад, створення умов для припинення падіння виробництва, забезпечення його стабілізації, здійснення структурної перебудови економіки, прискорення ринкових перетворень, розвитку ринкової інфраструктури, шляхів посилення соціального захисту людей, тощо.
Цілі економічної політики:
1. Економічне зростання. Виробництво більшої кількості і кращої якості товарів і послуг для підвищення добробуту населення і більш повного задоволення потреб.
2. Повна зайнятість.
3. Економічна ефективність (максимальна віддача при мінімумі витрат).
4. Стабільний рівень цін.
5. Економічна свобода.
6. Справедливий розподіл доходів.
7. Економічна безпека.
8. Торгівельний баланс.



ТЕМА 2
СУСПІЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО І ЙОГО РЕЗУЛЬТАТИ

1.    Сутність і види економічної діяльності.
2.    Суспільне виробництво.
3.    Обмеженість ресурсів та економічний вибір.
4.    Спосіб виробництва. Взаємозв’язок виробництва, розподілу, обміну і споживання.
5.    Результати суспільного виробництва і його ефективність.
Економічна діяльність
Всякий вид трудової діяльності спрямований на задоволення різноманітних матеріальних і духовних потреб називається економічною діяльністю.
Види економічної діяльності:
1.   основне виробництво - галузі матеріального виробництва, де виготовляються предмети споживання і засоби виробництва (сировинний, машинобудівний, агропромисловий, хіміко-лісовий комплекс...);
2.   виробнича інфраструктура - комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві і в народному господарстві в цілому (транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади...);
3.   соціальна інфраструктура - нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства (охорона здоров'я і фізична культура, мистецтво, житлово-комунальне господарство, транспорт...).
Основа виникнення та розвитку економічної діяльності це суспільний поділ  праці.
Суспільний поділ праці означає відособлення і співіснування різних видів трудової діяльності.
Існує 3 основних форми суспільного поділу праці:
1. загальна форма - виникає в результаті поділу суспільного виробництва на окремі великі галузі (промисловість, сільське господарство, сфера послуг...);
2.   часткова форма - створюється в результаті поділу цих галузей виробництва на: види (сільське господарство поділяється на окремі галузі - рослинництво, тваринництво...) і підвиди (зернове господарство картоплярство, овочівництво тощо). Ці дві форми характеризують процеси в середині суспільства;
3.   одинична - форма поділу праці. Характеризує цей процес в середині окремого підприємства (між цехами, бригадами...)
Суспільне виробництво
Процес свідомого діяння людей на речовину природи з метою створення благ, які необхідні для існування та розвитку суспільства це суспільне виробництво.









Матеріальне виробництво - завжди передбачає взаємодію двох основних факторів - матеріального (земля, сировинні матеріали і капітал) і людського (праця і підприємницькі здібності). Воно здійснюється для задоволення потреб людей, тому важливо, щоб постійно збільшувався його обсяг.
Нематеріальне виробництво - сукупність галузей і видів діяльності де виробляються різноманітні нематеріальні послуги для задоволення соціальних, духовних потреб і суспільства в цілому (це житлово-комунальне і побутове обслуговування населення, освіта, культура, наука...).
Засоби, що можуть задовольняти потреби - це блага.
Потреби - це внутрішні мотиви (стимули), які спонукають до економічної діяльності.
Створення економічних благ передбачає процес виробництва. В процесі виробництва взаємодіють фактори виробництва (або економічні ресурси) - пра-ця, земля, капітал, підприємницька здібність.
Праця - це діяльність, процес, що відбувається між людиною та природою, в якому людина регулює та контролює обмін речовин між собою та природою з метою задоволення своїх потреб.
Земля - площі, які використовуються для виробництва і природні ресурси (нафта, вугілля, руда...).
Капітал – Сукупність технічних, матеріальних та грошових ресурсів, які в процесі свого руху приносять дохід. Капітал буває постійний та змінний.
Постійний капітал (С) - та частина, яка в речовинному відношенні втілена в засобах виробництва.
Змінний капітал (V) - капітал, авансований на купівлю робочої сили, в процесі виробництва змінює свою величину.
Підприємницька здібність - вид людського ресурсу, який міститься у здібності найбільш ефективно використовувати усі другі фактори виробництва.
Обмеженість ресурсів та економічний вибір
Якщо людські потреби в своєму зростанні не мають межі, то економічні ресурси обмежені. В зв'язку з цим люди завжди стикаються з проблемою альтернативних витрат, що зв'язано з вибором ресурсів за умови найкращого альтернативного варіанта їх застосування.
Альтернативні витрати - це кількість інших товарів або послуг, від яких необхідно відмовитись, щоб отримати цей товар. Виробництво одного продукту означає відмову від виробництва іншого. Це розглядається за допомогою моделі „Крива виробничих можливостей”.
КРИВА ВИРОБНИЧИХ МОЖЛИВОСТЕЙ (КВМ) - сукупність різних сполучень виробництва двох товарів, що відповідає максимальній їх кількості при ефективному використанні ресурсів. Ця крива розглядається за умови повної зайнятості, повного використання інших факторів виробництва, постійної технології та незмінних запасів ресурсів.




                      
                            

                                  Крива виробничих можливостей.
Кожна точка на КВМ - це певний максимальний обсяг виробництва двох продуктів за умов повної зайнятості і повного обсягу виробництва цих продуктів.
ЕКОНОМІЧНИЙ ЗМІСТ КВМ: економіка повної зайнятості альтернативна; КВМ відображує межу виробництва двох товарів у будь-якій комбінації; виробництво поза КВМ (точка N) приваблива, але неможлива на цій ресурсно-технологічній базі; будь-яка комбінація виробництва у внутрішній частині КВМ (точка М) можлива, але свідчить про неефективне використання ресурсів - неповне навантаження виробничих потужностей, безробіття тощо; будь-яка комбінація виробництва двох товарів - варіанти вибору суспільства; здійснюючи вибір, економіка повної зайнятості повинна втратити частину одного виду продукту, щоб отримати більше іншого продукту.
Спосіб виробництва
Єдність та взаємодія продуктивних сил, що знаходяться на певному рівні розвитку, та даного типу виробничих відносин; добування матеріальних благ, необхідних людям для виробничого та особистого споживання це спосіб виробництва.
Спосіб виробництва складається з:
1. продуктивних сил;
2. виробничих відносин.
Продуктивні сили - це фактори виробництва і виробничі ресурси суспільства, що відображають систему відносин "людина-природа". До них належить передусім робоча сила - сукупність фізичних і розумових здібностей людини.
Другою складовою продуктивних сил є засоби виробництва, які людина використовує в процесі праці, спрямованої на забезпечення своїх матеріальних та духовних потреб.
Засоби виробництва - поділяють на предмети і засоби праці.
Предмети праці — предмети дані природою та ті, що в процесі праці переробляються з метою одержання готової продукції для особистого чи виробничого використання.
Засоби праці - за допомогою яких людина впливає на предмет праці. Це машини, устаткування, інструменти, технологічні процеси та енергопостачання...
Сукупність виробничих відносин у широкому розумінні представлена соціально-економічними відносинами і організаційно-економічними відносинами.
Соціально-економічні відносини - це відносини, які виникають між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну й споживання матеріальних і духовних благ (відносини власності).
Організаційно-економічні відносини - це відносини, втілені в господарській системі організації та управління економікою на різних рівнях (обмін досвідом, менеджмент, маркетинг).
Взаємозв'язок виробництва, розподілу, обміну та споживання
Циклічний рух суспільного багатства забезпечує безперервну життєдіяльність людей. Рух багатства йде по кругу: виробництво - розподіл - обмін - споживання.












Рис. 2. Рух продукту праці
Власне виробництво - це процес праці, яка має завершений, результативний характер. Це процес створення матеріальних і духовних благ.
Розподіл - це процес, який відбувається після виробництва і означає розподіл засобів виробництва, розподіл трудових ресурсів, розподіл предметів споживання, розподіл доходів. Отримані при розподілі продукти не всі завжди витрачаються для власного споживання, але людям потрібні інші блага, тоді відбувається обмін.
Обмін - процес, коли одні продукти обмінюються на інші.
Споживання означає використання людьми матеріальних благ для задоволення своїх потреб.
Результати суспільного виробництва і його ефективність
Найбільш узагальнюючим показником діяльності суспільства є сукупний суспільний продукт.
Сукупний суспільний продукт – вся сума матеріальних і духовних благ створених суспільством за певний  проміжок часу (як правило за рік).
Функціональна структура суспільного продукту:
1)    фонд споживання, тобто частина суспільного продукту, яка йде на задоволення матеріальних та духовних потреб людей.
2)    фонд заміщення – це частина суспільного продукту, яка йде на відновлення зношених засобів виробництва.
3)    фонд нагромадження – частина національного доходу йде на збі-льшення особистих і речових факторів виробництва, на розвиток технологічного способу виробництва.
Натурально-речова структура поділяється на підрозділи:
І – засоби виробництва (предмети й засоби праці);
ІІ – предмети споживання (частина сукупного суспільного продукту, яка складається із сукупності створюваних у суспільстві матеріальних благ та послуг і призначається для життєвих потреб населення та інших видів невиробничого споживання).
Валовий суспільний продукт – ВСП – сума виробленої за рік ( чи інший проміжок часу) валової продукції всіх галузей матеріального виробництва – промисловості, будівництва, сільського господарства, торгівлі ...
Кінцевий суспільний продукт – вся маса виробленої за певний період ча-су готової продукції, складається:
1)    з готових до особистого споживання предметів споживання;
2)    з готових до виробничого використання засобів праці.
Не включає проміжного продукту і незавершеного виробництва та будівництва. Таким чином виключає повторний рахунок матеріально-виробничих затрат.
Валовий національний продукт – ВНП – складається з кінцевого продукту і вартості нематеріальних благ та надання послуг.
Чистий національний продукт – ЧНП – частина валового національного продукту:
ЧНП = ВНП – А
де      А – амортизаційні відрахування.
Сума чистої продукції всіх галузей матеріального виробництва, виражена у грошовій формі, формує національний доход суспільства – НД:
НД = ВНП – А – непрямі податки  або НД = ЧНП – непрямі податки.
Важливим для суспільства є те, скільки вироблено, але ще більш важливим – якою ціною це досягнуто. Це вже проблема ефективності національної економіки.
Ефективність – відносини між наслідками виробництва та витратами використаних на нього ресурсів:

Економічна ефективність вимірюється показниками:
Продуктивність праці і зворотний показник трудомісткість (Тр).
Продуктивність праці – показник використання робочої сили. Визначається відношенням величини продукту (П) до витрат праці (Т):
  ;  
  Ефективність використання основного капіталу вимірюється фондовіддачею і зворотним показником фондомісткістю продукту.
Фондовіддача – відношення величини продукту до основних виробничих фондів (засобів праці):

Фондомісткість характеризує вартість основних виробничих фондів, що необхідна для випуску продукції:

Ефективність використання матеріально-речових факторів вимірюється за допомогою показників матеріаловіддачі і матеріаломісткості.
Матеріаловіддача – відношення величини продукту до матеріальних витрат   ( предметів праці):

Матеріаломісткість продукції – свідчить про розмір матеріальних витрат        ( сировини, енергії, основних і допоміжних матеріалів ...) на одиницю продукції:


ТЕМА  3
ВЛАСНІСТЬ В СИСТЕМІ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН
1.    Економічний і юридичний зміст власності. Об’єкти та суб’єкти вла-сності.
2.    Основні типи, форми та види власності.
3.    Роздержавлення та приватизація, їх сучасні особливості.
Економічний та юридичний зміст власності
Центральним питанням соціально-економічного та політичного життя будь-якого суспільства було і залишається питання про власність на засоби виробництва.
Власність складається з двох нерозривних сторін: економічної і правової.
Економічний зміст власності. Власність - система соціально-економічних виробничих відносин з приводу привласнення факторів і результатів виробництва.
Юридичний зміст - як правова категорія власність виражає свідомі дії і відносини між людьми.
Власність уявляє собою систему відносин між людьми з приводу привласнення життєвих благ у процесі їх виробництва, розподілу, обміну та споживання.
Право власності — суспільні відносини між людьми щодо володіння, користування і розпорядження майном.
Володіння - право фізичного контролю над об'єктом власності, не обмежене в часі.
Це право форм власності на землю, гроші, цінні папери, природні ресурси. Уявляє собою фактичне посідання річчю або документальне підтвердження права володіти об'єктом власності, та надає право використовувати об'єкт, передавати його в розпорядження іншим особам, продавати, дарувати.
Користування - можливість застосування і споживання корисних властивостей об'єктів власності для певних цілей. Власник може передавати своє майно в користування іншим особам, але при певних умовах і на деякий час (наприклад в оренду).
Розпорядження - право прийняття планових і управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності.
Власник реалізує право власності шляхом здійснення різних угод (наприклад купівлі-продажу, дарування, відписування та ін.).
Всі фази суспільного виробництва пронизані відносинами власності.
Систему відносин власності можна подати у вигляді таких пов'язаних внутрішньо і залежних одних від одного елементів.

                      Власність на засоби виробництва        
Система
відносин
власності
                Суспільна форма праці
                 Інтелектуальна власність
                 Власність на продукт, який виробляється
                 Організаційно-економічні (господарчі) форми реалізації власності
Схема 1 — Структура власності

Власність на засоби виробництва визначає собою відносини людей по присвоєнню виробленого продукту.
Продукт праці не завжди належить тому, хто його виробляє. Хто є власником засобів виробництва, той і присвоює продукт праці. Такий об'єктивний закон власності.
Суспільна форма праці
Одна суспільна форма праці змінюється іншою більш прогресивною фо-рмою.
Зміна суспільної форми праці цілком залежить від зміни типу або форми власності на засоби виробництва
Форми власності на засоби виробництва    Форма праці
Общинна власність    Колективна праця
Рабовласницька власність    Рабська праця
Трудова приватна власність    Вільна праця
Феодальна власність    Кріпацька праця
Капіталістична власність    Наймана праця
Залежність суспільної форми праці від форми власності на засоби виробництва.


Інтелектуальна власність. Законом "Про власність" в Україні інтелектуальна власність виділена в особливий розділ, її об'єктами є: твори науки, літератури, відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, результати науково-дослідних робіт та інші.
Власність на продукт виробництва - є формою реалізації власності на засоби виробництва.
Повне володіння продуктом праці дозволяє власнику речовинного фактора виробництва відновити, поповнити витрачені засоби виробництва, оплатити працю робітників і службовців, отримати чистий прибуток, який іде як на власне споживання, так і на розширення та вдосконалення виробництва.
Організаційно-економічні (господарчі) форми реалізації власності. Фактори виробництва, соціально-економічні відносини і господарська діяльність з'єднуються в одній організаційній формі. На сучасному етапі система відносин власності реалізується через безліч конкретних організаційних форм господарювання: індивідуальне приватне підприємство, родинне підприємство, кооперативне підприємство, товариство, акціонерне підприємство, трест, концерн і т.п.
Об'єкти і суб'єкти власності
Об'єктами відносин власності є: засоби виробництва, робоча сила, продукт виробництва, інтелектуальний продукт, нерухомість, гроші, цінні папери, земля, вода, рослинний і тваринний світ та ін.
Суб'єкти власності - індивідуальні власники, колективні власники, держава, міжнародні організації, народ країни.
Типи, форми і види власності
               Історії відомі два основних типа власності - приватна і суспільна.
Приватна - характеризується тим, що засоби виробництва і вироблений продукт належать приватним особам.
Суспільна власність - спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту.
Форма суспільної власності: державна і колективна.
В залежності від того, хто є суб'єктом власності виділяють такі види і форми власності:
             Форми:                                                    Види:





































Шляхи реформування відносин власності:




Роздержавлення – перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших ( недержавних) формах власності.
Демонополізація – політика держави та її органів, спрямована на стримування монополізму й розвиток конкуренції.
Монополія – підприємство або група підприємств, які займають домінуюче становище на ринку, що дає їм змогу контролювати й визначати ціни, але у прямому підпорядкуванні центральних органів управління повинно залишитися: золотий і валютний фонд, частина оборотних підприємств, підприємства з ядерними технологіями, телеграф, морські порти, залізниці, магістральні газопроводи, єдина енергосистема та ін.
Приватизація – передача державної ( в т.ч. муніципальної) власності окремим особам у приватну, максимум – сімейну власність. Приватизація може здійснюватись за плату, безкоштовно або у поєднанні цих двох способів. Вона може бути прихованою і відкритою, частковою і повною.
Методи приватизації державного майна:
-    викуп об’єктів малої приватизації товариствами покупців, створеними працівниками цих об’єктів;
-    викуп державного майна підприємства. Власником об’єкта ( або його частини) стає товариство покупців, створене його працівниками;
-    викуп державного майна, зданого в оренду. Власником об’єкта стає його орендатор;
-    продаж на аукціоні. Власником об’єкта стає покупець, котрий запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об’єкта, або за рівних умов – найкращу ціну;
-    продаж за комерційним конкурсом. Власником об’єкта стає покупець, який запропонував найвищу ціну;
-    продаж з відстрочкою платежу. Власник-покупець, котрий на конкурсних засадах здобув право оплати за придбаний  об'єкт з відстрочкою платежу на 3 роки за умови попереднього внесення 30% його вартості;
-    продаж акцій відкритих акціонерних товариств ( на аукціоні, за конкурсом, на фондовій біржі). Власниками державних підприємств стають покупці, які на конкурсних засадах запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій.
Етапи приватизації державного підприємства:
І етап – створення умов для роздержавлення, визначення суб’єктів та об’єктів приватизації.
ІІ етап – розробка методики оцінки майна ( з урахуванням потенційної рентабельності підприємства).
ІІІ етап – створення органів, котрі будуть здійснювати процес приватизації та роздержавлення і механізм контролю.
ІV етап – забезпечення підготовки та оформлення документів.

ТЕМА 4
ОСНОВНІ ТИПИ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ
1.    Основні економічні питання. Економічна система.
2.    Традиційна економіка.
3.    Ринкова та командна системи.
4.    Змішана економіка та її моделі.
5.    Трансформаційні процеси в економічній системі України у 90-х роках

Основні економічні питання
Суспільство, маючи обмежені ресурси, прагне використати їх найбільш ефективно, іншими словами, намагається отримати максимальну кількість корисних продуктів для задоволення своїх потреб. Вирішення проблеми ефективності відбувається в межах економічних систем, які відрізняються між собою за формою власності на засоби виробництва, а також способом координації та управляння економічною діяльністю.
Вирішуючи проблему використання обмежених економічних ресурсів, суспільство повинно дати відповіді на такі питання:
1 . Які саме товари та послуги виробляти для задоволення потреб людей, в якій кількості та асортименті? Що виробляти?
2. Одні й ті ж товари можна виробляти по-різному, тому стає питання як виробляти? Які для цього використовувати ресурси, технологію; якою буде організація виробництва?
3. Якщо економіка ефективна, то всі вироблені товари та послуги повинні бути спожитими, тобто виникає наступне питання: для кого виробляти?
Питання - що? як? для кого виробляти? отримали назву трьох фундаме-нтальних проблем економіки.
Суспільства вирішують ці проблеми по-різному, залежно від форми їх вирішення розрізняють різні типи економічних систем.
Економічна система
Під економічною системою розуміють форму організації економіки, задачею якої є знайти найбільш ефективні форми та методи використання обмежених економічних ресурсів.
Окремі економічні ресурси, такі, як земля, праця, капітал належать приватним особам, або державі. Одночасно власники ресурсів виступають як споживачі, їм потрібні товари та послуги для задоволення потреб. Поєднання та використання економічних ресурсів і, на цій основі, виробництво необхідних людям товарів та послуг відбувається в організаціях, які називаються фірмами.
Відносини між власниками ресурсів та фірмами можуть набувати різних форм в залежності від того :
1. Хто є власником основних ресурсів та вироблених товарів та послуг? Якщо земля, засоби виробництва, будівлі належать окремим особам, які використовують їх за власним розсудом, то ми говоримо про Приватну власність. Якщо ж основні економічні ресурси належать всьому суспільству (в особі держави) або колективу підприємства, то ми маємо на увазі Суспільну власність.
2. Як координуються дії власників ресурсів та фірм? Як відбувається процес управління економічною діяльністю?
3.   Хто або що спонукає людей до економічної діяльності, які її мотиви?
З цих позицій розрізняють основні полярні економічні системи: ринкову та командну.
Командна економіка спрямовується централізованим контролем уря-ду; ринкова - системою цін та прибутків, більшість рішень у ній приймається приватними особами та фірмами. На ранніх етапах розвитку людського суспільства та у слаборозвинених країнах існувала та існує традиційна економічна система. Для різних суспільств характерними є різні комбінації командної, ринкової, а іноді і традиційної форми, економіка всіх країн є змішаною.
Традиційна система
Історично першою економічною системою була традиційна, вона існувала протягом дуже тривалого часу, а зараз її елементи можна спостерігати у країнах з низьким рівнем економічного розвитку. Ця система базується на традиціях, звичках, які передаються від генерації до генерації.
Економічне положення людини визначається її належністю до певного класу, касти чи клану, воно успадковується від попередніх поколінь.
Основою традиційної системи є натуральне господарство, в якому продукти виробляються для задоволення власних потреб виробника та його родини (общини) та надходить до споживачів шляхом простого розподілу.
Натуральне господарство має такі специфічні риси:
По-перше, для нього характерним є замкненість системи організаційно-економічних відносин; суспільство складається з розрізнених господарств (родин, общин або маєтків), кожна з яких спирається на власні ресурси, забезпечуючи себе всім необхідним.
Другою рисою натурального господарства є універсальність праці, ко-ли кожний з робітників виконує практично всі види робіт за допомогою найпростіших знарядь праці.
По-третє, між виробництвом та споживанням існує безпосередній економічний зв'язок, який розвивається за формулою:
виробництво -   розподіл -  споживання
Забезпечується стійкість натурального господарства - це перевага.
Недолік цієї системи - це низька продуктивність праці, тому обсяг виробництва залишається практично незмінним з року в рік. Зумовлено це опорою на власні ресурси, універсальністю праці, а також застосуванням традиційних знарядь праці та технологій.
Низька економічна ефективність традиційної системи призводить до поступового її розпаду і виникненню елементів наступної системи - ринкової. Люди починають обмінюватись продуктами, що вони виробляють.
Перші обміни були дуже простими. Один товар обмінювався безпосередньо на інший. З часом виникають гроші, яки зробили більш простими оцінку товарів та обмін.
Ринкова система
Спочатку ринкова система існувала в надрах традиційної і була представлена ремісничими майстернями; господарствами, які виробляли продукцію для продажу на ринку; дрібними крамницями. Цей етап у розвитку ринкової системи мав назву простого товарного виробництва, коли власник ресурсів за допомогою своєї власної праці та праці членів сім'ї виробляв певні продукти для продажу їх на ринку.
Остаточно ринкова система склалася у кінці XVIII століття. Вона отримала назву "Чистої" (капіталістичної) ринкової економіки, проіснувавши у такому вигляді до кінця XIX століття - першого десятиліття XX століття.
В цій системі встановлення зв'язків між основними суб'єктами економіки-домашніми господарствами та фірмами відбувається на ринку. І споживачі, і власники ресурсів є особисто незалежними та в своїх діях керуються власними, особистими інтересами.
Фірмам вигідніше виробляти ті товари, які бажають купити споживачі та ладні сплатити за них більшу ціну. Саме в цих галузях зростає виручка від реалізації та прибуток фірм, як наслідок, у виробництво залучаються додаткові ресурси, зростає його обсяг. Якщо ж споживачам не подобаються певні товари, ціна на них зменшується, вона навіть не покриває витрати фірми на ресурси, виробництво стає збитковим і, звичайно, скорочується.
Недоліки ринкової системи
По-перше, ефективність ринкової системи базується на механізмі вільної (досконалої) конкуренції, який передбачує велику кількість виробників певного товару. В дійсності в багатьох галузях існує перевага для крупних виробників, що призводить до олігополії або монополії. Це може супроводжуватися завищенням цін на їхню продукцію та заниженням цін на виробничі ресурси.
В таких випадках в ринкові відносини змушена втручатися держава, захищаючи споживача та обмежуючи монополіста.
По-друге, в економіці будь-якої країни існує досить широке коло так званих "суспільних" товарів, які не можна продати на ринку окремим споживачам (оборона, охорона порядку, система правосуддя, національні парки і т.п.). користування ж ними окремими людьми не зменшує їх кількості для інших споживачів. Держава бере на себе виробництво таких товарів, витрати на них компенсуються за рахунок податків. Держава також бере на себе витрати на утримання безробітних, хворих та людей похилого віку. Вона виділяє субсидії, а в деяких випадках повністю оплачує так звані приоритетні товари (освіта, фундаментальна наука, житлове будівництво, утримання музеїв та бібліотек).
По-третє, в наслідок діяльності приватних фірм виникають так звані зовнішні (екстернальні) ефекти. Вони можуть бути позитивними (біля кінотеатрів, наприклад, будується автостоянка, це не тільки привабить додаткових глядачів, але і дозволить прибрати автомобілі з узбіччя, що добре для інших водіїв та пішоходів) або негативними, в таких випадках їх ще називають зовнішніми витратами (наприклад, цукровий завод забруднює річку, виникає необхідність очищення води, що пов'язано з додатковими витратами. В такому випадку втручається держава, змушуючи фірму покрити витрати на очищення води).
Всі ці проблеми: недосконала конкуренція, потреба в суспільних товарах, зовнішні ефекти мають назву недоліків ринку. Вони є прикладами тих випадків, коли ринок не спроможній ефективно розподілити ресурси.
Командна система
Узгодити дії основних суб'єктів економіки можна іншим способом, не так, як це робить ринок, уникаючи його недоліків. Такі спроби були зроблені в країнах з командною системою - колишній СРСР, країни Східної Європи, Куби, КНДР, Албанія.
В командній економіці всі ці рішення про виробництво і споживання приймаються державою. Характерною рисою і основою такої системи є суспільна (а по своїй сутності державна) власність на всі економічні ресурси.
Державні органи (такі, як держплан) вирішують питання про те що? виробляти, саме вони визначають обсяг і структуру виробництва на макрорівні, а також для кожного окремого підприємства.
Згідно з планом, в командній системі відбувається також розподіл виробничих ресурсів між галузями та підприємствами.
Центральні органи досить жорстоко визначають і доходи людей, основним з яких є заробітна плата, встановлюючи для кожного підприємства розмір фонду зарплати. Для командної системи характерною є зрівнялівка в доходах більшості та привілейоване положення партійно-державної еліти.
Переваги командної економіки дуже тісно пов'язані з недоліками ринкової системи, централізоване керівництво економікою дає можливість:
1. Ліквідувати нерівність в доходах людей, уникнути існування в країні занадто багатих та бідних;
2. Забезпечити у необхідній кількості виробництво суспільних товарів;
3. Підтримувати на постійно високому рівні зайнятість ресурсів(перш за все праці), вирішуючи таким чином проблему безробіття;
4. Використовуючи монопольне положення держави, сконцентрувати великі ресурси на пріоритетних напрямках розвитку економіки в короткі строки.
Недоліки командної системи
По-перше, навіть використовуючи найдосконаліші комп'ютери, центральні органи не спроможні врахувати все різноманіття потреб споживачів, а також оцінити ступінь задоволення індивідів від споживання різних товарів та послуг. Як наслідок виникає дефіцит одних продуктів та надлишок інших.
По-друге, для оцінки потреб та розміщення факторів виробництва необхідна ціла армія чиновників, бюрократизація господарського механізму та економічних зв'язків призводить також до уповільнення прийняття рішень, хабарництва.
По-третє, державна власність на ресурси та зрівнялівка в доходах зумовлюють практичну відсутність зацікавленості людей в результатах своєї економічної діяльності, зводять нанівець їх ініціативу та підприємницькі здібності.
"Чистої командної" економіки в реальному житті не існує також, як і "Чистої ринкової". Вони є так званими крайніми випадками. Є можливість вибрати компромісний варіант, при якому система, що базується на приватному підприємництві, задовольняє потреби окремих людей, а держава бере на себе витрати та відповідальність за усунення її недоліків.
Змішана система
Залежно від ступеня втручання держави в економіку та ролі приватного сектору розрізняють різні моделі змішаної економіки.
Американська модель базується на заохочені приватного підприємництва та високих доходах найбільш активної частини населення. Більша частина національного виробництва припадає на приватний сектор. Держава створює прийнятий рівень життя для малозабезпечених, але задача соціальної рівності взагалі не стоїть. Ця модель базується на високому рівні продуктивності праці та масовій орієнтації людей на досягнення особистого успіху.
Швецька модель. Її можна було б назвати антиподом американській, відрізняється сильною соціальною політикою, що спрямована на скорочення майнової нерівності людей за рахунок перерозподілу багатства на користь найменш забезпечених. Основна частина товарів та послуг виробляється з активним втручанням держави, і при перерозподілі доходів державні витрати становлять до 50% від ВВП при високому рівні оподаткування. Ця модель отримала назву "Функціональної соціалізації" або навіть швецького "соціалізму", при якому функція виробництва лягає на приватні фірми, а функція забезпечення високого рівня життя (зайнятість, освіта, соціальне страхування) - на державу. Як наслідок у країні рівень безробіття - один з найнижчих у світі.
Соціальне ринкове господарство Німеччини. Ця модель сформувалась на основі ліквідації крупних концернів часів фашизму та надання всім формам бізнесу (крупний, середній, малий) можливостей для стійкого розвитку. Особливу увагу держава приділяє підтримці малого та середнього бізнесу для підвищення ефективності функціонування ринкового механізму. Уряд активно впливає на ціни, мита, технічні норми; забезпечує охорону навколишнього середовища. Велику роль він виграє у вирішенні соціальних питань.
Змішана економічна система Великобританії. Три чверті продукції ці-єї країни виробляється в приватному секторі, хоча багато ринків функціонує під суворим урядовим контролем. Держава бере участь у перерозподілі доходів че-рез систему податків та субсидій, а також виробляє суспільні товари.
Національні моделі розвитку економіки з певним припущенням можна звести до двох основних: ліберальної та соціально-орієнтованої.
Для ліберальної характерним є приватна власність та всемірне заохочення приватного підприємництва. Економічні функції держави реалізуються в основному на макрорівні. Принцип "соціальної рівності" в цій системі не висувається, а соціальна політика держави спрямована на найбільш знедолені верстви населення.
Соціально-орієнтована економіка. Характеризується сильними позиціями держави у процесах відтворення та вирішенні соціальних проблем. Соціальна політика спрямована на усіх членів суспільства. Регулюються зайнятість, рівень доходів, в окремих випадках ціни.

Трансформаційні процеси в економічній системі України у 90-х роках
Зміст перехідної економіки з боку технологічного способу виробництва. За роки кризи в Україні деградували продуктивні сили і насамперед основна продуктивна сила — людина.
1)  Значно погіршилася якість відтворюваної робочої сили. У переважної більшості сімей витрати на продовольство становлять понад 80% їх сукупного доходу, а мінімальна заробітна плата відшкодовує до 20% фізіологічного рівня виживання.
2) Існує величезна армія безробітних (офіційно зареєстровані й приховані форми безробіття — до 35% від сукупної робочої сили), які втрачають свої професійно-кваліфікаційні якості та навички (так, понад 2 млн так званих «човників» — спеціалісти з вищою освітою).
3) Зросла кількість мігрантів: за роки кризи у пошуках роботи, кращих умов життя емігрувало (постійно та тимчасово) приблизно 7 млн наймобі-льніших працівників, переважно високоосвічених і висококваліфікованих.
4) Значно ускладнився доступ дітей у малозабезпечених сімей до вищої освіти.
5) Зростання смертності людей працездатного віку, скорочення тривалості їх життя.
З погляду техніко-економічних відносин (відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації тощо) економіка України у межах СРСР була відкритою. Свідченням цього є те, що в народногосподарському комплексі України до 80% виробництва товарів не мало завершеного технологічного циклу. Але щодо світогосподарських зв'язків економічна система СРСР, у тому числі України, була закритою.
Важливими ознаками відкритої економіки є активна участь країни в міжнародному поділі праці, у міжнародній виробничій, науково-технічній кооперації, обміні капіталами та ін. У 90-х роках економіка України внаслідок розриву навіть раціональних економічних зв'язків з країнами колишнього СРСР стала значною мірою закритою щодо країн СНД.
Хоча Україна вперше у 2000 р. домоглася позитивного сальдо у зовніш-ній торгівлі, проте переважна частка експорту — товари паливно-сировинної групи, передусім значне зростання продукції чорної металургії. За іншими названими вище ознаками економіка України залишається закритою.
Крім того, в Україні існувало понад 2000 крупних підприємств, підпорядкованих загальносоюзним міністерствам і відомствам. За час кризи втілюється не завжди продумана політика демонополізації; здійснюється нераціональне розукрупнення цих підприємств, що в недалекому майбутньому зробить економіку держави беззахисною перед іноземним капіталом, експансією ТНК. Отже, з погляду техніко-економічних відносин перехідна економіка 90-х років також характеризується певним регресом.
Продуктивні сили і техніко-економічні відносини формують технологіч-ний спосіб виробництва. Узагальнюючим показником рівня його розвитку є співвідношення між трьома типами цього способу виробництва, що базують-ся на: 1) ручній праці; 2) машинній праці; 3) автоматизованій праці.
На початку 90-х років в Україні частка першого способу виробництва ста-новила до 40% (виходячи з відсотка працівників, зайнятих ручною працею), частка другого — до 48%, а частка автоматизованого виробництва — менше 12%. У 90-ті роки, по-перше, значно погіршилася якість технологічного спо-собу виробництва, що базується на машинній праці, оскільки зросло фізичне та моральне зношування основних фондів; по-друге, зменшилися питома ва-га та якість технологічного способу виробництва, що базується на автомати-зованій праці; по-третє, зросла частка способу виробництва, який базуєть-ся на ручній праці, що найбільшою мірою властиве сільському господарст-ву.
Таким чином, з погляду технологічного способу виробництва перехідна економіка 90-х років супроводжувалася рухом у бік докапіталістичних формацій (адже їхній технологічний спосіб базувався на ручній праці) та капіталізму XVIII — початку XX ст. (його технологічний спосіб виробництва у цей період базувався на машинній праці).
Трансформаційні процеси у відносинах економічної власності.
Основним змістом трансформаційних процесів у відносинах власності повинно стати роздержавлення (перехід державної власності у різні типи та форми недержавної власності — передусім акціонерну, а також кооперативну, приватну та ін.).
В Україні в 90-х — на початку XXI ст. реалізується модель роздержавлен-ня, в тому числі приватизації, характерними рисами якої є:
1.    Підпорядкування  державного сектора  інтересам приватного капіталу. Значна частина державної власності за безцінь (внаслідок штучного заниження її вартості або розкрадання) переходить до рук директорського корпусу, чиновників, представників тіньового капіталу. Через надмірне оподаткування, вилучення амортизацій них відрахувань унеможливлюється навіть просте відтворення у межах державного сектора.
2.    Інтенсивний процес первісного нагромадження капіталу.
    На  відміну від країн класичного капіталізму, в яких змістом первісного нагромадження було відокремлення безпосередніх виробників від засобів виробництва, з одного боку, і концентрація цих засобів і фінансових ресурсів в руках капіталістів — з іншого, таке відокремлення де-факто існувало і в період існування СРСР. Тому в 90-х роках відбувалося значне поглиблення цьо-го процесу, перетворення переважної більшості робітників та інтелігенції на зубожілу частину населення.
Стосовно сільського господарства отримання земельних сертифікатів і ділянок селянами та їх вихід із колективних господарств є широкомасштабним процесом консервації приватної трудової власності, яка в розвинутих країнах світу переважала у сільському господарстві в XV — XVI ст. Завдяки цьому долається антагонізм між особистісними і речовими факторами виробництва, між працею і капіталом, але на переважно звуженій докапіталістичній основі. Внаслідок цього у сімейних підсобних господарствах використовується виснажлива, здебільшого ручна праця, нерідко з меншим рівнем механізації, ніж за феодального способу виробництва. Така орієнтація відкидає сільське господарство України в епоху аграрної цивілізації, яка, на думку західних учених, передувала індустріальному суспільству.
3.    Створення акціонерних  компаній.  В економічну систему України у процесі роздержавлення впроваджується акціонерна власність. Наприкінці 2000 р. налічувалося понад 40 тис. акціонерних товариств. Акціонерна
форма власності — визначальний елемент економічної структури розвинутих країн у XX ст., оскільки вона є найадекватнішою формою існування монополій, у тому числі групових монополій — олігополій. Проте, на відміну від процесів поступового наповнення акціонерної форми власності у цих країнах демократичним змістом, в Україні утверджується здебільшого ко-лективна капіталістична власність. Цей  процес здійснюється всупереч За-кону України «Про власність», в якому пріоритетною названа трудова ко-лективна власність.
4.    Формування  елементів   економічної  структури, властивих розвинутим країнам світу на ступені державно-корпоративного  капіталізму.   Уклад,   який  при цьому створюється, найлогічніше назвати номенклатурно-клановим капіталізмом.
5.    Створення класового суспільства. З погляду соціальних відносин, які є найближчою формою вияву відносин економічної власності, в Україні активно формується класове суспільство з властивим йому антагонізмом двох основних класів.
В Україні у 90-х роках зруйновано окремі раціональні форми економічного регулювання (наприклад, державне планування економіки, відносно помірковане податкове регулювання, фінансово-кредитне регулювання та ін.), деградувало управління державним сектором і замість цього інтенсивно впроваджувалися ринкові важелі саморегулювання. Водночас виникли такі атрибути ринкової економіки, як фондова, валютна, товарна біржі, а також біржа робочої сили, які за умов оптимального поєднання державного регулювання і ринкового саморегулювання сприятимуть розвитку зрілих форм економічної системи капіталізму.
Якщо розглядати трансформаційні процеси з погляду організаційної форми розвитку продуктивних сил (зокрема співвідношення планомірності й стихійності), то перехідна економіка 90-х років характеризувалася значним посиленням стихійності та хаотичності. Водночас позитивними аспектами перехідного періоду в 90-х роках було набуття певною частиною населення рис підприємця (що може сформувати новий потужний фактор економічного зростання), певне зміцнення психології приватного (у власників земельних ділянок, фермерів) та колективного власника (в частини трудових колективів), економія при споживанні комунальних послуг, переоцінка ролі робочого місця та ін.
З погляду формаційного підходу, який є домінуючим (порівняно із зага-льноцивілізаційним), перехідна економіка України характеризувалася   своє-рідним сплетінням підсистем та елементів як з однотипних, так і з різнотипних економічних систем. Переважаючим в ній слід вважати процеси первісного нагромадження капіталу та капіталізму на нижчій стадії його розвитку. Саме на цій стадії домінували ринкова економіка (тобто економіка, в якій переважало ринкове саморегулювання) та приватна капіталістична власність. На вищій стадії розвитку капіталізму має місце оптимальне поєднання ринкового саморегулювання і державного та наддержавного регулювання, яке (поєднання) отримало назву регульованої ринкової економіки, а також приватного, колективного та державного типів власності за переважання двох останніх типів. Коли врахувати й наявність соціального захисту, то найадекватнішою економічною категорією, яка теоретично виражає цей тип економіки, є «змішана економіка».



ТЕМА 5
СУСПІЛЬНЕ ВІДТВОРЕННЯ ТА ЙОГО ЦИКЛІЧНІСТЬ

1.    Сутність процесу суспільного відтворення.
2.    Циклічний характер суспільного відтворення.
3.    Державне антициклічне регулювання економіки.

Сутність процесу суспільного відтворення.
Процес суспільного відтворення — це постійне й безперервне віднов-лення результату суспільного виробництва — продукту, а також робо-чої сили, засобів виробництва, природних ресурсів, інформації, форм та методів організації праці.
Найважливішим у відтворенні всіх елементів економічної системи є по-стійне відтворення робочої сили з високим рівнем освіти, кваліфікації, ін-телекту і культури. Відтворення робочої сили полягає в безперервному від-новленні та підтриманні фізичних сил і розумових здібностей людини, під-вищенні кваліфікації працівників. На процес відтворення робочої сили впли-ває низка чинників, серед них — рівень економічного розвитку країни, культу-рні традиції, тривалість життя тощо.
Відтворення виробничих відносин полягає в їхньому вдосконаленні, що проявляється як:
—    розширення товарно-грошових відносин на основі розвитку різнома-нітних форм власності;
—    удосконалення економічних методів управління;
—    розвиток кооперації в усіх галузях економіки.
Удосконалення виробничих відносин сприяє прискоренню процесу відтво-рення елементів усієї економічної системи.
Важливою складовою процесу відтворення є відтворення природних ре-сурсів та навколишнього середовища.
Відтворення природних ресурсів передбачає відновлення природних умов економічного зростання, збереження довкілля тощо. Актуальність цієї про-блеми посилюється з огляду на різке зростання обсягів споживання сирови-ни та природних ресурсів суб'єктами господарювання.
Просте, розширене і звужене відтворення
Залежно від результатів процесу відтворення розрізняють просте, розши-рене і звужене відтворення.
При простому відтворенні в кожному наступному циклі відбувається відновлення суспільного продукту в незмінних обсягах і такої самої якості. Розширене відтворення передбачає, що виробництво відновлюється у зроста-ючих масштабах. Звужене відтворення характеризується повторенням су-спільного виробництва в обсягах, що є меншими, ніж у попередньому пері-оді.
Про результати розширеного відтворення економічний потенціал певної країни найповніше уявлення дає національне багатство.
Національне багатство — це сукупність створених та нагрома-джених у країні працею всього суспільства матеріальних благ, розві-даних природних ресурсів, досягнутого рівня освіти людей, їхнього досвіду, майстерності, творчих здібностей, які призначені для розширено-го відтворення з метою підвищення добробуту нації.
Найважливішими складовими національного багатства є створений і на-копичений країною виробничий (основний і оборотний) капітал: основний капітал — це засоби праці (будівлі, споруди, машини, обладнання тощо); обо-ротний — предмети праці (матеріали, паливо, сировина та ін.);
Від ефективного використання національного багатства залежить економічний і соціальний прогрес суспільства.
Під економічним зростанням розуміють розвиток національної економіки протягом певного періоду, котрий вимірюється абсолю-тним приростом чи темпами приросту валового внутрішнього про-дукту, валового національного продукту й національного доходу в цілому або темпами приросту цих показників у розрахунку на душу населення.
Показники абсолютного приросту використовуються в більшості випадків для оцінювання темпів зростання економічного потенціалу країни; приріст на душу населення — для аналізу динаміки добробу-ту населення країни та порівняння рівнів життя в різних країнах.
Екстенсивний тип економічного зростання досягається завдяки кі-лькісному приросту факторів виробництва за їхнього незмінного техні-чного рівня. У таких умовах обсяг національного продукту зростає за рахунок кількісного збільшення обсягів праці (чисельності працівників, збільшення тривалості робочого часу), залучення у виробництво нових джерел сировини, палива, енергії, використання додаткових земельних площ (при незмінній віддачі природних ресурсів), а також на основі не-змінної ефективності використання засобів праці (капіталовіддача мо-же бути навіть спадною).
Інтенсивний тип економічного зростання характеризується зрос-танням обсягу ВВП за рахунок удосконалення факторів виробництва та ефективного використання їх. Зазначений тип економічного зростання здійснюється на базі технічного й технологічного вдосконалення виро-бництва, якісних змін у кваліфікації робочої сили, економії природних ресурсів тощо.
Виділяють також третій тип економічного зростання — реальний, або змішаний. Йому притаманне збільшення обсягу ВВП як завдяки залученню більшої кількості факторів виробництва, так і за рахунок удосконалення тех-ніки, технології, організації виробництва.
Однак економічна практика не знає екстенсивного чи інтенсивного типів економічного зростання в чистому вигляді. Як правило, вони співіснують, утворюючи змішаний, або реальний, тип економічного зростання. Зазвичай це або переважно екстенсивний, або переважно інтенсивний тип економічного зростання. Належність до того чи іншого типу зростання визначається за пи-томою часткою приросту ВВП, отриманого за рахунок кількісної чи якісної зміни виробничих факторів.
Вважається, якщо частка реального ВВП, отриманого за рахунок інтенсив-них факторів, перевищує 50 %, то тип зростання характеризується як пере-важно інтенсивний, а якщо вона нижча від цього рівня, — то як переважно екстенсивний.
Циклічний характер відтворення
Циклічна форма розвитку е однією з головних закономірностей світової економіки.
Економічний цикл  - це  послідовне падіння та піднесення ділової активності, що охоплює декілька років. Різні економічні цикли можуть суттєво відрізнятись за тривалістю, інтенсивністю падіння або зростання виробництва, але всі вони складаються з чотирьох послідовних фаз: кризи, спаду               (депресії), пожвавлення та піднесення.
Економічний цикл починається з піку ділової активності, коли виробництво досягає своєї найвищої відмітки можливого рівню виробництва на даний момент. Економіка працює на "повну потужність", тому вона відповідає на це не зростанням сукупної пропозиції, а збільшенням цін.
Все це стає основою для наступної фази.
Криза - характеризується падінням ділової активності. Підприємці та споживачи скорочують свої витрати; згортається виробництво; велика кількість людей звільняється з роботи. Наймані робітники, які є основними споживачами, втрачаючи роботу скорочують витрати на закупівлю товарів, що призводить до ще більшого скорочення виробництва і додаткових звільнень.
Спад - підприємства працюють на неповну потужність, виробництво залишається на низькому рівні, спостерігається найбільша кількість банкрутів. Безробіття сягає свого найбільшого рівня, а сукупний попит - найнижчого, але ціни тенденції до зниження не виявляють. Ціни знижуються лише у випадку, коли спад глибокий та тривалий, що має назву депресії.
Пожвавлення - після спаду економіка поступово починає видужувати. В цей час зростає ділова активність, збільшуються споживачі, інвестиційні витрати, знижується рівень безробіття внаслідок створення робочих місць, виникає тенденція до зростання цін.   Виробництво  наприкінці  цієї фази досягає за обсягом показників попереднього піку.
Піднесення - зростання кількості зайнятих зумовлює збільшення витрат сукупного попиту і подальше зростання потужності виробництва. Знову досягається повна зайнятість, підвищується рівень цін, економіка підходить до нового піку і з цього моменту починається новий цикл.
Цикл - період від початку однієї кризи в економіці до початку другої кри-зи.
Види циклів
Розрізняють декілька видів економічних циклів:
1. Короткі цикли (цикли Кітчіна ) тривалість 3-4 роки
Відхилення рівноваги між звичайним ринковим попитом та пропозицією що призводить до короткочасних коливань.
2. Середні цикли ( цикли Жугляра ) тривалість 7-11 років
Середні цикли пов'язані з періодичними якісними змінами в умовах виробництва, насамперед в активній частині виробничих фондів - машин та устаткування.
3. Великі цикли - (Довгі хвилі - теорія Довгих хвиль була створена Російським економістом Кондратьєвим в 1926 році) тривалість 40-60 років.
Матеріальною основою великого циклу є зміна базових технологій і поколінь машин (стрибок у лінії технічного прогресу), оновлення об'єктів інфраструктури, будівництво мостів, шляхів.
Великі цикли мають дві фази:
І фаза - висхідна (25-30 років). Це довготривале піднесення, що виникає на базі революційних стрибків технології і масового її розповсюдження.
II фаза - низхідна (20-25 років). Криза виникає тоді, коли стара структура економіки приходить у конфлікт з потребами нової технології, але ще не готова до змін. У цей період гостро проявляють себе кризи середніх та малих циклів.
Сучасні економісти зміну економічних циклів пояснюють існуванням зовнішніх і внутрішніх факторів.
Зовнішні фактори - явища що відбуваються поза межами економічної системи, але впливають на її розвиток (вплив винаходів та інновації). Розвиток науки, зростання чисельності населення, відкриття родовищ золота, потрясіння політичні, економічні.
Внутрішні фактори - складові частини економічної системи. Виділяються три основні: споживання, інвестування, економічна політика.
Споживання та його обсяги залежать від витрат споживачі в, якими є населення держави і фірм. Обсяг виробництва зростає, як наслідок зростання попиту на товари та послуги.
Інвестування - вкладання коштів у розвиток виробництва, пов'язане з оновленням і розширенням основних фондів.
Економічна політика - може сприяти зростанню ділової активності або гальмувати її. Існує два напрямки такого впливу: фінансова та кредитно-грошова політика уряду.
Економічна криза характеризується:
1. перевиробництвом товарів порівняно з платоспроможним попитом населення;
2. різким падінням цін внаслідок переважання пропозиції товарів над попитом;
3. скороченням обсягів виробництва;
4. масовим банкрутством промислових, банківських, торгових фірм;
5. зростання безробіття і падінням зарплати;
6. потрясінням кредитної системи.
Ріст цін у фазі кризи - стагфляція - ( стагнація + інфляція ) - стан економіки, коли депресія (застій) має місце разом з одночасним розвитком інфляційних процесів та підвищенням цін. Розвиток стагфляції пов'язаний із структурними змінами кредитно-фінансової системи та грошового обігу, що робить неминучим зростання цін.
Стагнація (болота, стояча вода) - стан тривалої депресії, який виражається в застої багатьох форм економічної діяльності протягом тривалого часу. Причинами стагнації виступають економічна криза в різних проявах, ігнорування об'єктивних економічних законів тощо.
В економіці також можуть виникати структурні кризи, які пов'язані із структурною перебудовою народного господарства, зумовленою потребами науково-технічного прогресу.
Структурна криза може перетворитись на регіональну, Її виникнення пов'язане з надмірною, нерегульованою спеціалізацією, коли економічне життя цілого регіону пов'язане з розвитком певної галузі. Наприклад, в Україні це - це Донбас, де скорочення вуглевидобутку може призвести до економічного та соціального занепаду регіону.
Державне антициклічне регулювання економіки
Головне завдання держави полягає у тому, щоб у період криз сприяти швидкому вирівнюванню суперечностей, переходу до пожвавлення та піднесення, а потім не допустити того, щоб нагромадження відхилень і диспропорції набуло загрозливого характеру. Об'єкти такого регулювання - обсяг платоспроможного попиту й інвестиційний процес, а його інструменти грошово-кредитна політика держави, бюджетне регулювання та пряме адміністрування.
Грошово-кредитне регулювання передбачає одержавлення центрального емісійного банку та використання його головної зброї - норми проценту. Подоланню кризи та виходу з депресії може допомогти дешевий кредит, тобто зниження норми проценту. Дисконтна ( процентна) політика має все загальне значення, оскільки встановлена центральним державним банком норма проценту прямо впливає на ставки проценту по всіх видах кредитів, що надаються комерційними банками та іншими кредитними установами.
Дисконтна політика є гнучким і оперативним методом державного регулювання, тому що зміна норми процента не потребує часу на заходи законодавчого характеру.
Бюджетне регулювання. Здійснюючи бюджетні витрати, держава виступає як інвестор, кредитор, боржник, страхувальник і споживач. Державні витрати у періоди криз не зменшуються автоматично, а беруть на себе роль амортизаторів промислового спаду.
Адміністративне регулювання застосовується у вигляді державних, урядових і законодавчих обмежень або заборон, а також розпоряджень, коли виникає необхідність у стимулюванні процесу нагромадження, держава збільшує на ці цілі обсяг бюджетних асигнувань, а в одночас державний банк знижує норму проценту. До цих заходів держава видає ще й законодавчий акт, відповідно до якого скорочується термін амортизації певних видів машин і обладнання. В цьому випадку прибуток підприємців автоматично зростає, що розширює інвестиційні можливості і може продовжити фазу піднесення і пом'якшити кризу.
Державне регулювання ефективне тоді, коли воно не нав'язливо коригує ринкові фактори, коли держава повною мірою враховує інтереси ринкових агентів.
Поточне антикризове регулювання повинно здійснюватись з урахуванням перспективного довготривалого регулювання соціально-економічних структур ( структурне регулювання).




ТЕМА 6
ОСНОВИ РИНКОВОГО ГОСПОДАРСТВА

1.    Загальні економічні форми виробництва.
2.    Товар та його властивості.
3.    Закон вартості.
4.    Кругообіг товарів, ресурсів та доходів.
5.    Гроші, їх сутність та функції.
6.    Грошовий обіг, його властивості.
7.    Суть та причини інфляції.

Загальні економічні форми виробництва
Розвиток суспільного виробництва пов'язаний з існуванням різних його форм. Найпершою формою господарювання було натуральне виробництво, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб, для внутрігосподарського споживання.
Риси: нерозвиненість суспільного поділу праці, його замкнутість, відсутність зовнішніх зв'язків, примітивна техніка, технологія.
Така форма господарювання є типовою для всіх докапіталістичних стадій розвитку суспільного виробництва. Отримали назви "кам'яний", "бронзовий", "залізний" вік (У наші дні - підсобне господарство селян).
На зміну натуральній формі господарювання поступово приходить товарна форма виробництва - це форма суспільного виробництва. Коли продукти виробляються не для власного споживання, а  для продажу, тобто для споживання іншими членами суспільства, до яких ці продукти надходять через купівлю-продаж.
Риси: суспільний поділ праці, обмін, спеціалізація виробництва, свобода вибору ресурсів, засобів, конкуренція.
Існує 3 форми товарного виробництва:
1. просте товарне виробництво - базується на приватній праці товаровиробників.
Риси: відносно низький рівень суспільного поділу праці, приватна власність, індивідуальна робоча сила, мало відчутна конкуренція.
2. капіталістичне товарне виробництво - базується на найманій праці робітників виробництва.
Риси: розвинутий суспільний поділ праці, колективна робоча сила, приватнопідприємницька та колективно-кооперативна форма власності; жорстка конкуренція.
3. соціальне ринкове господарство.
Риси: розвинутий суспільний поділ праці, поступове формування сукупної суспільної робочої сили, державне регулювання економіки, соціальний захист товаровиробників і всього населення.
Товарне виробництво й обіг у своєму розвитку проходять дві стадії:
1. нижчу - бартерне господарство. Коли будь-який товар можна безпосередньо обміняти на будь-який інший без використання грошей.
2. вища стадія - грошове господарство - коли існує особливий товар -гроші, який можна обміняти на будь-який інший товар, а останній - на гроші.
Товар і його властивості
В умовах товарного виробництва вироблений продукт набуває форми товару.
Товар - є продукт праці, що призначений не для безпосереднього споживання, а для обміну шляхом купівлі-продажу. Товар має дві властивості:
1. споживну вартість - це здатність речі задовольняти певну потребу людини.
2. вартість - це суспільне необхідні затрати праці. Вартість товару у процесі обміну проявляється як мінова вартість - товари мають здатність в певних кількісних співвідношеннях обмінюватися на інші. Фактори, що впливають на величину вартості товару:
1. продуктивність праці - вимірюється кількістю продукції, виробленої за одиницю часу.
Зростання продуктивності праці веде до зменшення вартості одиниці товару. У той час, як загальна вартість усіх товарів залишається незмінною.
2. інтенсивність праці - вимірюється витратами праці за одиницю часу. Чим вище інтенсивність, тим більше вартість всієї маси товарів.
3. складність праці.
проста праця - праця, яка не потребує спеціальної підготовки. складна праця — праця спеціаліста, кваліфікована праця, яка вимагає попередньої підготовки. Чим вище складність праці, тим більше вартість.
У процесі праці людина створює споживну вартість і вартість товару.
Двоїста природа товару є наслідком двоїстого характеру праці, втіленої в ньому. Вона виступає з одного боку, як конкретна праця, з іншого боку як абстрактна праця.
Конкретна праця - створює блага та послуги, що задовольняють ті чи ін-ші потреби людей.
Конкретна праця характеризується своєю ціллю, характером операції, предметом, засобами, результатом (праця хлібороба, металурга...).
Абстрактна праця - це праця кожного товаровиробника, є частиною всієї суспільної праці як витрати людської робочої сили взагалі безвідносно до її конкретних форм у фізіологічному розумінні (енергія, мускули, мозок, нерви).
Закон вартості
Акти купівлі-продажу товарів регулюються законом вартості – це економічний закон товарного виробництва, відповідно до якого виробництво і обмін товарів здійснюється на основі їх вартості, величина якої вимірюється суспільно необхідними витратами часу. Закон вартості проявляється як закон цін. В основі ціни лежить вартість. Але ціна збігається з вартістю тільки при умові рівності попиту і пропозиції, тобто коли виробництво певного товару відповідає платоспроможному попиту на нього. Якщо ж відбуваються зміни попиту і пропозиції, то ціна товару відхиляється від його вартості.
Закон вартості обумовлює, по-перше, диференціацію товаровиробників в залежності від співвідношення їх індивідуальних затрат праці із суспільно необхідними; по-друге, стимулює зниження затрат на виробництво товарів; по-третє, регулює розподіл праці між сферами виробництва.
Якщо товаровиробник має затрати праці вищі, ніж суспільно необхідні, то він може потрапити під загрозу витіснення з ринку або навіть розоритися. Якщо товаровиробник, який має високу продуктивність праці, а індивідуальну вартість товарів нижчу від суспільної, продає товари по ціні вищій, ніж індивідуальна вартість, і одержує додатковий доход.
Під тиском економічних обставин, конкуренції вони змушені постійно дбати про підвищення продуктивності праці, шукати резерви економії робочого часу.
Важливу роль закон вартості відіграє і в розподілі праці і засобів виробництва між різними сферами виробництва. Це відбувається за допомогою цін, якщо виробництво певного товару не задовольняє суспільних потреб, тобто попит перевищує пропозицію, то ціна товару зростає. Навпаки, якщо пропозиція товару перевищує попит, то ціна його і прибутки падають.
Товар набуває форми вартості лише при зіставленні з іншими товарами.
Форма вартості товару до появи грошової форми проходила кілька етапів:
Першою формою вартості є проста одинична або випадкова. Виникла на ранньому етапі розвитку людського суспільства. Обмін мав епізодичний характер і відбувався з формою: Т1 – Т2 , де Т1 – міг бути рибою, а Т2 – м’ясом. Це бартерний обмін. Такий обмін виникав між різними общинами, у одних був певний надлишок риби, у других – м’яса. Такий обмін був випадковим, нерегулярним.
З розвитком суспільного поділу праці, збільшено виробництво різних благ для обміну, робить обмін регулярним, не випадковим. У цих умовах кожний товар може обмінюватися не на якийсь один, а на багато різних товарів. Відбувається перетворення простої форми вартості на повну або розгорнуту:

      
З усіх товарів виділяється якийсь один товар, що починає виконувати роль загального еквівалента в обміні і виникає загальна форма вартості:

З часом роль загального еквіваленту виконує золото. І виникає грошова форма власності, яка має формулу:

Золото стає грішми. Золото можна легко поділити на частини, зберігати без втрат і високої вартості у невеликій кількості.
Кругообіг товарів, ресурсів та доходів
Функціонування ринкової системи розглянемо на моделі кругообігу продуктів та доходів.
У верхній частині представлений ринок ресурсів, де домогосподарства постачають на ринок ресурси для підприємств. Домашні господарства формують пропозицію ресурсів, а фірми - попит на них. Внаслідок взаємодії попиту та пропозиції встановлюється ціна на кожний з безлічі матеріальних та людських ресурсів.












Рис 1. Модель кругообігу ресурсів, продуктів та доходу.
Гроші, які сплачують фірми за ресурси, є їх витратами, але для домашніх господарств вони перетворюються на доходи, на які купуються товари та послуги.
На нижній частині схеми домогосподарства стають споживачами, формуючи попит на продукти, а фірми пропонують різноманітні товари та послуги. Ціни на них також є наслідком взаємодії попиту та пропозиції, але вже на ринку продуктів. Витрати споживачів при купівлі товарів та послуг перетворюються на доходи фірм.
Фірми та домогосподарства одночасно виступають і як покупці, і як продавці. На ринку ресурсів: фірми-покупці, домогосподарства-про давці; на ринку товарів та послуг вони змінюють свої ролі фірми-продавці, домогосподарства-покупці
На цій моделі зображено два кола кругообігу, внутрішнє - коло реального кругообігу ресурсів та продуктів; зовнішнє - коло грошового кругообігу доходів та витрат, їх рух відбувається одночасно, та є практично безупинним.
Поява грошей, та їх сутність і функції
Гроші - загальний еквівалент вартості товару. З появою грошей товарний світ розпадається на товари та гроші. З одного боку - всі товари, як споживні вартості, на іншому - гроші, як втілення вартості.
Ціна - грошове вираження вартості товарів. Щоб визначити вартість товарів у грошах, треба певну кількість грошового матеріалу прийняти за одиницю. Для цього використовують масштаб цін.
Масштаб цін - маса золота, яка міститься в грошовій одиниці та її складових частинах.
Масштаб цін встановлює держава в законодавчому порядку.
Суть грошей проявляється в їх функціях:
1. міра вартості - перш ніж товар потрапить в обіг, його вартість вже повинна бути виміряна. Товар отримує ціну, але в обмін ще не поступає.
2. засіб обігу - гроші виконують роль посередника при обміні товарами і виступають як реальні гроші. Гроші постійно переходять від одних осіб до інших.
3. функція засобу утворення скарбів і нагромадження - пов'язана з наявністю повноцінних грошей поза сферою обігу. Гроші затримуються в руках товаровиробників, випадають зі сфери обігу. Цим товаровиробники захищаються від різних випадковостей стихійного ринку.
4. засіб платежу - виконують реальні гроші. Гроші цю функцію здійснюють як у сфері товарного обігу (продаж товарів у кредит), так і поза ним (сплата заробітної плати, податків, орендної плати, квартирної плати).
Різноманітність форм грошей
Розрізняють повноцінні гроші (золото і срібло), неповноцінні (білонні) монети з міді, нікелю та інших металів, паперові гроші – білети державної скарбниці та кредитні гроші.
Залежно від двох етапів еволюції грошової системи розмежовують два її типи:
1)    металевого та грошового обігу
2)    паперово-кредитного грошового обігу, а в межах першого типу – біметалеві й монометалеві форми грошей з подальшою градацією на певні різновиди.
Паперові гроші – це грошові знаки (знаки вартості) або символи повноцінних грошей, які наділені примусовим курсом і випускаються для витрат держави. Стабільність грошової системи за умов функціонування цих грошей певною мірою залежить від суб’єктивних факторів: якості друкування паперових грошей (наявність у них систем захисту), визначення державою умов їх випуску, довірою населення до цих знаків як до повноцінних грошей.
Кредитні гроші – це знаки (символи) вартості, що виникають і функціонують на основі кредитних відносин.
Основні види кредитних грошей – вексель, банкнота і чек. Векселі бувають простими і переказними, комерційними та фінансовими. Простий вексель виписується боржником на ім’я кредитора із зазначенням певних забов’язань  і використовується у внутрішній торгівлі. Переказний вексель   (тратта) виписується кредитором як наказ боржникові сплатити у певний термін йому чи вказаній ним третій особі зазначену суму грошей.
Комерційні векселі з’являються на основі реальної торгової операції продажу товарів у кредит.
Фінансові векселі не пов’язані з реальними торговими операціями і випускаються для залучення в оборот додаткових грошових коштів через одержання позики в банках.
Чек – це письмове розпорядження власника поточного рахунку в банку про виплату певній особі зазначеної у ньому суми грошей.
Банкнота – грошові знаки, що випускаються центральними банками.
Грошовий обіг, його особливості
Грошовий обіг - безперервний рух грошей у сфері обігу, їх функціонування, як засобу платежу і обігу.
Дві системи:
1. металевого обігу — грошовий товар виконує всі функції грошей;
2. паперово-кредитного грошового обігу - в основі кредитні і паперові гроші.
Кількість грошей, необхідних для обігу, тобто для реалізації товарів, визначається законом грошового обігу.
Гроші виступають посередником в обміні товарів Т (товар) - Г (гроші) - Т (товар) і в обігу їх має бути певна кількість.

Кількість грошей розраховується по формулі:
, де
  - сума товарних цін;
К - сума цін товарів, проданих у кредит;
П - сума платежів за борговими зобов'язаннями;
В - сума взаємопогашуваних безготівкових платежів;
О - середня швидкість обертів грошової одиниці.
На величину кількості грошей в обігу впливають такі умови:
1. обсяг товарної маси — чим більше товарів в обсязі, тим більше треба грошей.
2. рівень цін на товари - чим вищі ціни, тим більше грошей потрібно в обсязі.
3. швидкість обігу грошей - чим швидше обертається грошова одиниця, тим менше грошей потрібно в обсязі.
4. маса товарів, проданих в кредит — чим більше продається в кредит товарів, тим менше потрібно грошей у даний момент.
5. сума платежів, по яким наступив строк сплати - чим більше платежів, тим більше грошей потрібно для обсягу.
Інфляція
Надмірний випуск паперових грошей, кількість яких перевищує існуючу товарну масу, призводить до зниження купівельної спроможності грошових одиниць, тобто інфляції.
Інфляція підриває нормальне функціонування грошової системи, негативно впливає на процес товарного обігу, зумовлює підвищення цін практично на всі товари.
Інфляція буває: відкрита – зростання цін внаслідок невідповідності попиту і пропозиції; прихована – здійснюється загальний державний контроль над цінами.
В залежності від темпів зростання і масштабів згубної дії на економіку існує 3 типи інфляції:
1) повзуча – постійно зростають ціни, їх ріст не перевищує 5% в рік. Її використовують для збалансування грошово-фінансових і матеріально-речових ресурсів, стимулює товаровиробників до збільшення виробництва, технічного переозброєння;
2) галопуюча – зростання цін досягає двозначного числа, щорічно понад 10%. Супроводжується скачкоподібним некерованим зростанням цін, різким знеціненням грошей розладом економічних пропозицій, падінням виробництва;
3) гіперінфляція – висока і небезпечна. Досягає трьохзначних чисел. Економічний параліч, провокування гострих соціальних конфліктів, емісія паперових грошей набуває величезних масштабів, безробіття...
По місцю розповсюдження:
1)    локальна - ріст цін відбувається в границях однієї країни;
2)    світова - охоплює групу країн  або усю глобальну економіку.
Шляхи подолання інфляції:
1)    нуліфікація – старі гроші прирівнюються до нуля, а замість них здійснюється випуск (емісія) нових;
2)    протилежним нуліфікації – ревалоризація і реставрація.
Ревалоризація - процес відновлення до інфляційної вартості паперових грошей. Повернення до попередньої купівельної сили грошових знаків. Для цього з обігу треба вилучити зайві гроші. Такий метод застосовується при невеликих масштабах інфляції.
Реставрація – обмін паперових грошей на золото за номінальною їхньою вартістю.
3)    девальвація – реформа грошового обігу, яка проводиться шляхом законодавчого зменшення металевого вмісту грошової одиниці або пониженням курсу валюти даної країни по відношенню до ціни на золото, коштовності чи до конвертованих валют.
4)    дефляція – протилежний інфляції процес зменшення кількості па-перових грошей в обігу шляхом вилучення з обігу певної частини надлишку паперових грошей. Реформа податкової системи скорочення обсягів кредитів...
Види грошових реформ:
1) блокування банківських рахунків на заздалегідь вказаний строк або навіть невизначений час – що дає можливість уряду мати свободу дії і відповідні кошти, які повертаються власникам лише тоді, коли виробництво пройде стадію нормалізації і почне зростати. Можна перевести кошти у цінні папери, які приноситимуть власникам певний доход.
2) списання готівки та коштів населення на банківських рахунках при одночасній заміні їх на нову грошову одиницю за єдиним або диференційованим співвідношенням.


ТЕМА 7
СУЧАСНИЙ РИНОК І МЕХАНІЗМ ЙОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ

1.    Поняття ринку та принципи його функціонування.
2.    Класифікація ринку.
3.    Основні форми доходів в ринковій економіці.
4.    Механізм функціонування ринку.

Поняття ринку та принципи його функціонування
Ринок - система товарно-грошових відносин, що виникають між покупцем і продавцем, забезпечуючи їх зв'язок.
Основні принципи, які визначають функціонування ринку:
1. Приватна власність — право приватних осіб за власним розсудом купувати, контролювати, застосовувати та реалізовувати матеріальні ресурси. Поряд с приватною власністю існує також державна власність.
2. Свобода підприємництва - означає, що приватні підприємства мають право купувати економічні ресурси, за власним вибором організувати виробництво товарі та послуг, реалізовувати їх на ринках згідно з вибором самої фірми.
3. Свобода вибору:
-   Свобода вибору для споживачів - полягає в тому, що у межах своїх доходів вони можуть купувати будь-які товари та послуги для задоволення сво-їх потреб.
-   Свобода вибору для власників ресурсу - означає, що власники матеріальних ресурсів та грошового капіталу можуть їх використовувати за власним розсудом (наприклад, почати свою справу, здати в оренду або позику, встановивши при цьому свою власну ціну).
4. Особистий інтерес - роблячи свій вибір, суб'єкти ринкової економіки керуються своєю власною вигодою. Підприємець намагається отримати максимальний прибуток, мінімізуючи при цьому свої витрати. Власники ресурсів намагаються їх продати, або здати в оренду як можна дорожче. Споживачі намагаються купини необхідні їм товари та послуги за найнижчою ціною.
5. Конкуренція - суперництво між товаровиробниками за кращі, економічно більш вигідні умови виробництва та реалізації продукції.
6. Опора на систему цін - рішення, які приймають суб'єкти ринкової економіки, відбуваються у системі цін.
Функції ринку
- Техніко-економічна: забезпечення руху товарів і послуг від виробника до споживача.
- Контролююча - контроль споживачів за виробництвом.
- Регулююча - відповідь на основні проблеми економіки "що?", "як?", і "для кого?" виробляти.
- Стимулююча - забезпечення розвитку НТП, орієнтованого на повне задоволення потреб споживача.
Недоліки ринкового регулювання
1. Ринок повільно, а то й в загалі не реагує на потреби в докорінних перетвореннях
національного господарства, які вимагають великих затрат і не дають швидкої вигоди.    
2.   Ринок безсилий підтримувати існування некомерційних галузей людської діяльності (наукові дослідження, освіта, охорона здоров'я).
3.  Ринкові регулятори не можуть запобігати кризовим спадам у виробництві товарів і соціальне - економічним явищам, що їх супроводжують (безробіття, інфляція...)
Класифікація ринку
Найбільш важливим  критерієм поділу ринку є  економічне призначення об'єктів ринкових відносин. Згідно з ним, зокрема, виділяють: ринок товарів та послуг, ринок праці, ринок капіталів, ринок природних ресурсів, кредитний ринок, ринок цінних паперів, валютний ринок, ринок "Спот".
Ринок товарів та послуг - організована структура, завдяки якій попит на товари та послуги з боку домашніх господарств зустрічається з пропозицією товарів та послуг з боку бізнесу.
Ринок праці - сфера формування попиту і пропозиції на робочу силу.
Ринок "Спот" - ринок, на якому ведеться торгівля реальним товаром з негайною поставкою.
Ринок капіталів - частина ринку позичкових капіталів, де формуються попит і пропозиція на середньо та довгостроковий позичковий капітал. На цьо-му ринку предметом купівлі та продажу є грошовий капітал. Грошовий капі-тал, котрий вкладається (або інвестується) у виробництво, отримав назву інвес-тиційного капіталу.
Кредитний ринок є системою відносин між позикодавцями і позикоодержувачами з приводу позики в товарній або грошовій формі.
Ринок цінних паперів у вигляді акцій, облігацій, зобов'язань державної скарбниці, ощадних сертифікатів та векселів.
Валютний ринок - специфічний ринок, де предметом купівлі-продажу є різні національні валюти.
Ринок природних ресурсів. Природні ресурси - це дари природи, які використовуються для виробництва товарів та послуг (земля, ліса, водні ресурси, корисні копалини...).
Між суб'єктами ринку - покупцями і продавцями існує конкуренція. Умови, в яких відбувається конкуренція, економісти називають ринковими структурами. Розрізняють такі типи ринкових структур: досконала конкуренція, монополістична конкуренція, олігополія, монополія.
Досконала конкуренція - це ринкова ситуація, що характеризується наступними ознаками:
- велика кількість незалежно діючих покупців і продавців;
- випуск однорідного продукту (для продажу пропонуються однакові  товари і послуги);
- покупці і продавці мають однакову інформацію;
- вільний вхід на ринок і вихід з нього покупців і продавців.
Монополістична конкуренція - ситуація, коли багато фірм продають подібні, схожі, але не однакові товари або послуги. Ознаки монополістичної конкуренції:
- кожна фірма володіє відносно невеликою часткою всього ринку, тому вона має дуже обмежений контроль над ринковою ціною;
- наявність порівняно великої кількості фірм гарантує неможливість таємної змови, штучного підвищення цін;
- численність фірм в галузі виключає їх взаємозалежність.
Олігополія - це ринок, на якому домінують декілька (3-6) великих фірм.
Існує ряд бар'єрів, які перешкоджають проникненню нових конкурентів на існуючий ринок:
1. висока вартість виходу на ринок;
2. патентний захист.
Монополія - ринок, на якому є тільки один продавець.
Монополія має такі характеристики:
- єдиний продавець чи монополіст;
- відсутність близьких замінників даного товару;
- вхідні бар'єри (фірми-конкуренти не можуть вільно увійти на ринок, де панує монополія).
Монополія може виникати і на базі попиту. Тоді її називають монопсонією - це ринкова ситуація, коли великій кількості продавців протистоїть один покупець.
Основні форми доходів в ринковій економіці. Основними формами доходив виступають: зарплата, рента, процент та прибуток. Ці доходи формуються на відповідних ринках ресурсів.
Заробітна плата - це ціна, що виплачується за використання праці. Цей особливий вид ціни ще називають ставкою заробітної плати.
Рента - дохід, отриманий власником від використання землі, майна, капіталу, який не вимагає від власника здійснення підприємницької діяльності, затрат додаткових зусиль.
Процент - один з видів доходу, який сплачується кредитору за користування позиченими грошима або матеріальними цінностями.
Прибуток – дохід власників фірм, визначений як різниця між валовим доходом і загальними витратами на виробництво та реалізацію продукції.

Механізм функціонування ринку
Домашні господарства ( споживачі) та фірми ( виробники) залучені в безперервний потік економічної діяльності. Домашні господарства пропонують фірмам економічні ресурси, якими володіють – працю, капітал, землю і т.д. Фірми купують ці ресурси і використовують в процесі виробництва. Отриманий від продажу прибуток домашні господарства витрачають на придбання продукції, яку випускають фірми. Таким чином, домашні господарства та фірми зустрічаються і на товарних ринках, і на ринках ресурсів. Модель попиту та пропозиції і пояснює спосіб функціонування цих ринків, внаслідок якого визначаються ціни, регулюється обіг товарів.
Попит – це платоспроможна потреба або сума грошей, яку покупці можуть і мають намір заплатити за необхідні для них товари і послуги.
Кількість товарів, які можуть придбати люди, завжди залежить від ціни. Коли ціна товари висока, його купують менше, а коли низька, тоді за інших рівних умов буде придбано більше одиниць товару.
Закон попиту – виражає взаємозалежність між ціною та розміром попиту на товар або послугу протягом певного періоду. Підвищення ціни товару або послуги веде до зниження попиту, і навпаки, зниження ціни стимулює ріст попиту.  
Крива попиту показує, при інших незмінних умовах, взаємозв’язок між ціною і кількістю купленого товару. Тобто залежність між ціною і попитом.
Коли змінюються нецінові фактори, що впливають на попит, він змінюється.
Попит на товар може залежати не тільки від цінового фактору. Існують нецінові детермінанти, які мають суттєвий вплив на остаточне рішення споживача відносно придбання окремих товарів.
Деякі з цих факторів:
Зростання грошових доходів є тим фактором, який за звичайних умов веде до підвищення попиту на будь-який товар. Рівень доходу обумовлює купівельну спроможність споживача.
Поряд з доходом споживача та його розмірами попит на товар може залежать від цін на пов’язані з ним товари.
Коли два товари призначено для задоволення майже однакових потреб, вони називаються взаємозамінюваними або субститутами, тобто це товари-замінники. Зміни в цінах одного товару позначаються на попиті на інший. Наприклад, це такі товари – кава і чай, масло і маргарин і т. ін. Збільшення цін на каву, відразу приведе до того, що люди більше купуватимуть чай замість кави, а це означає стрибок попиту на чай за умови незмінної ціни на нього.
Коли товари використовують разом, вони називаються взаємодоповнюючими або супроводжуючими, або комплементарними, тобто товари–доповнювачі. Так, бензин є ніби доповненням до автомобіля. Отже, зростання цін на автомобілі призведе до падіння попиту на бензин.
Багато пар товарів зовсім ніяк не пов’язані між собою. Це незалежні, самостійні товари. Для таких товарів, як наприклад, кава і автомобіль, чай і годинник, зміна ціни мало або зовсім не вплине на попит.
Існує ще багато факторів, які постійно впливають на попит: зміни в сти-лі, смаках, уподобаннях споживачів, кількість покупців на ринку; реклама, то-що. Дія цих факторів веде до зміни попиту, його розширення чи скорочення і позначається на положенні кривої попиту. Якщо попит збільшиться, то крива попиту зсунеться вправо, якщо ж зменшиться, то вліво.
Досі ми говорили тільки про ефект впливу цін на поведінку споживача. Але для того, щоб купівля відбувалася, необхідно двоє людей: покупець і продавець.
Пропозиція – сукупність товарів і послуг на ринку з повними цінами, які готові продати виробники.
Закон пропозиції: виражає пряму залежність між ціною і розміром пропозиції товару або послуги протягом певного періоду. Підвищення ціни стимулює збільшення пропозиції, і навпаки, зниження ціни веде до скорочення пропозиції.
Вплив цін на продукцію показано в наведеній таблиці, де подано дані для побудови графіку пропозиції кукурудзи.        
Крива Пропозиції змінюється внаслідок прямого зв’язку ціни і пропозиції.
Закон пропозиції віддзеркалює ситуацію, коли із зміною ціни змінюється величина пропозиції при умові незмінності всіх параметрів. Графічно це відбивається пересуванням від однієї точки до іншої на кривій пропозиції, сама ж крива при цьому лишається на місці.
Але пропозиція, як і попит, може залежати не тільки від цінового фактору. Існують нецінові детермінанти, вплив яких змінює саму пропозицію.
До основних нецінових факторів, що впливають на пропозицію, належать:  ціни на ресурси, технологія виробництва, податки і дотації, ціни на інші товари, кількість продавців на ринку, тощо.
Як правило, ті фактори, які обумовлюють зростання витрат, мають наслідком скорочення пропозиції, ті ж, що ведуть до скорочення витрат – збільшують пропозицію. Так, наприклад, зростання цін на добрива скоротить кількість кукурудзи, яку виробник буде готовий запропонувати по кожній з можливих цін ( і на графіку відбудеться зміщення кривої пропозиції вліво). Якщо ж буде використана більш досконала технологія збирання кукурудзи, то це збільшить її пропозицію і змістить криву пропозиції вправо.
Взаємодія попиту і пропозиції. Ринкова рівновага
Попит і пропозиція є формою реалізації бажань та рішень споживачів та виробників. Щоб ці рішення були реалізованими, треба здійснювати на ринку взаємодію попиту та пропозиції рівноваги, відсутня будь-яка тенденція її підвищення чи зниження.

Попит, пропозиція і рівноважна ціна
Якщо Д < S – надлишок, якщо Д > S – дефіцит, якщо Д = S – ринкова рівновага.
Ринкова рівновага настає в точці перетину кривих пропозиції (S) і попиту (Д). В точці рівноваги величина попиту дорівнює величині пропозиції; тут не має ні надлишку, ні дефіциту.
Ринкова рівновага – приблизна рівність попиту і пропозиції на певний товар в даний час та на даному ринку.
Ціну, за якої немає ні дефіциту, ні надлишку, а також немає ніяких підстав для того, щоб реально ціна на продукцію відхилялась від неї, називають ціною рівноваги або рівноважною, ринковою, а кількість продукції, що може бути продано на ринку за цією ціною – рівноважною кількістю.
Кон’юнктура ринку – співвідношення попиту і пропозиції. Три основні стани кон’юнктури: ринкова рівновага, дефіцит та надлишок товару.
Кількісними та якісними показниками кон’юнктури є: оновлення та розширення основних фондів; обсяг випуску продукції та реалізації послуг, капітального будівництва й інвестицій; динаміка внутрішнього та зовнішнього торговельного обороту; ступінь використання виробничих потужностей; стан запасів готової продукції, сировини та напівфабрикатів; динаміка прибутку, курсів цінних паперів, процента; цін, рух зарплати, зайнятості, тощо.
Ринкова рівноважна ціна є єдиною, яка може існувати тривалий час за умов досконалої або чистої конкуренції, тобто коли:
а) продавці і покупці мають повну інформацію про ціни на ринку;
б) продавців і покупців так багато, що жоден з них не може встановити контролю над цінами;
в) продукція стандартизована, однакової якості;
г) продавці і покупці відносно легко можуть увійти на ринок або залишити його за бажанням.
За будь-якою вищою ціною постачальники бажають продавати більшу кількість продукції, ніж споживачі можуть придбати, в результаті виникає надлишок, і навпаки.



ТЕМА 8
РИНКОВА ІНФРАСТРУКТУРА

1.    Поняття ринкової інфраструктури.
2.    Товарна біржі та її функції.
3.    Ринок цінних паперів і фондова біржа.
4.    Банківська система.
5.    Інфраструктура ринку праці. Зайнятість та безробіття.

Цивілізований ринок - це складений, чітко налагоджений механізм. Щоб він працював ефективно, потрібна високоорганізована мережа спеціальних ін-ститутів, які б забезпечували швидкий рух та перерозподіл товарів, капіталів, праці. Саме таку "Систему обслуговування" у ринковій економіці й утворюють елементи інфраструктури ринку.
Поняття ринкової інфраструктури
Під інфраструктурою ринку розуміють комплекс різноманітних організацій, установ та технічних засобів, що обслуговують інтереси суб'єктів ринкових відносин, забезпечують їхню ринкову взаємодію.
Виділяють організаційно-технічну, фінансово-кредитну та науково-дослідницьку інфраструктури ринку.
До організаційно-технічної інфраструктури ринку належать товарні біржі й аукціони, торгові дома і торгові палати, холдингові й брокерські компанії, інформаційні центри та ярмарки, сервісні центри, пункти прокату й лізингу, державні інспекції, асоціації підприємців і споживачів, транспортні комунікації і засоби оперативного зв'язку.
Ціль: сприяти встановленню ділових контактів між підприємцями, надавати їм інформаційні, консультативні, розрахункові та інші послуги (біржі, ярмарки, центри, виставки), інші - беруть на себе функції загальної координації ринкових зв'язків представляють інтереси своїх членів на регіональному, державному та міжнародному рівнях (асоціації, торгові та господарські палати), треті — являють собою спеціальні державні органи регулювання ринкових від-носин (податкові інспекції, служби щодо контролю за цінами і стандартами...).
Фінансово-кредитну інфраструктуру ринку утворюють банки, фондові та валютні біржі, страхові та інвестиційні компанії, фонди профспілок та інші.
Ціль: мобілізація тимчасових вільних грошових ресурсів, перетворюють їх у кредити, а потім і в капіталовкладення.
Науково-дослідницька інфраструктура ринку включає в себе наукові інститути для вивчення ринкових проблем, інформаційно-консультаційній фірмі, аудиторські організації, спеціальні навчальні заклади.
Ціль: вивчають динаміку ринкової ситуації, займаються розробкою стратегії і тактики поведінки підприємств на ринку, прогнозів для уряду і підприємців, наданням консультацій, підготовкою спеціалістів...
Товарна біржа та її функції
Товарна біржа - це регулярно функціонуючий ринок, на якому здійснюється оптова торгівля масовими однорідними товарами.
Самих товарів на біржу не доставляють, з ними здійснюються лише біржові операції, а їх наявність підтверджується документами.
Залежно від об'єкту продаж біржі поділяються на універсальні - на них обертаються різні товари; та спеціалізовані - мають справу лише з окремими товарами, або їх групами.
Залежно від того, яку участь у біржових торгах беруть відвідувачі, товарні біржі поділяються на відкриті - на біржах в торгах беруть участь біржові брокери і відвідувачі; та закриті - в торгах беруть участь лише біржові брокери.
Посередники для укладання угод на біржові товари це брокери - особи, які купують та продають товари від імені інших осіб; і дилери - здійснюють подібні операції від свого імені і за власний рахунок.
На товарних біржах здійснюється три види угод: на реальний (наявний) товар, форвардні та ф'ючерсні.
Угоди на реальній товар - завершують реальними переходом товарів до покупця в короткий термін (звичайно від 1 до 15 днів в залежності від правил біржі).
Форвардні угоди - весь процес такий самий, як за угодами на наявний товар, за винятком термінів поставок: тут вони переміщені в майбутнє (наприклад, на 3 чи 6 місяців), але за ціною, яка зафіксована в контракті на момент йо-го укладання.
Ф'ючерсні угоди - на відміну від попередніх видів не обов'язково повинні завершуватися постачанням реального товару, а передбачають купівлю та продаж права на товар в майбутньому.
Хеджирування - форма страхування прибутку від втрат, що викликані зміною цін під час виконання ф'ючерсних операцій.
Принципи діяльності товарної біржі:
-   рівноправність учасників біржових торгів;
-   застосування вільних (ринкових) цін;
-   публічне проведення біржових торгів, гласність.
Функції товарних бірж - надання послуг в укладанні контрактів, з'ясування товарних цін, визначення та погашення товарообігу.
Основним напрямком діяльності товарних бірж є котирування цін товарів.
Котирувальна ціна - типова біржова ціна, що встановлюється біржею на основі реальної оцінки кон'юнктури ринку. Вона є ціною рівноваги попиту і пропозиції даного товару, встановлюється експертним шляхом на певний термін або дату і є орієнтиром для продавців та покупців при укладанні угоди , в тому числі і поза біржею.
На товарних біржах здійснюється також опціонна торгівля.
Опціон - привілей, який купують, сплативши додатково певну суму грошей для отримання товару за заздалегідь встановленою ціною протягом певного строку.
Ринок цінних паперів і фондова біржа
Один з важливих елементів ринкової економіки є ринок цінних паперів. Його поділяють на первинний і вторинний. На первинному ринку відбувається розміщення нових цінних паперів, які тільки випущені. На вторинному ринку цінних паперів здійснюються операції купівлі-продажу раніше випущених па-перів.
Фондовою біржею називається організаційна форма ринку, на якому здійснюється торгівля цінними паперами.
Цінний папір - це грошовий документ, що засвідчує право на володіння або надання позички і визначає взаємовідносини між стороною, яка випустила цей документ, і його власником.
Існують різні види цінних паперів - акції, облігації, казначейські зобов'язання, ощадні сертифікати, векселі.
Акція - це цінний папір, який свідчить про те, що її володар є одним із власників акціонерного товариства. Та має право на частину його прибутку у вигляді дивіденду і бере учать у розподілі майна при його ліквідації. Акції бувають: іменними, на пред'явника, привілейованими та простими, кумулятивними і плюральними.
Акція іменна - акція, видана на ім'я певної особи, яка має право на її ви-користання.
Акція кумулятивна - акція, за якою відбувається нагромадження отри-маних дивідендів.
Акція привілейована - акція, яка надає право на отримання заздалегідь встановлених дивідендів, але позбавляє права брати учать в управлінні.
Акція плюральна - акція, що надає акціонеру право на декілька голосів на загальних зборах акціонерів.
Облігація - це цінний папір, який випущений державою або приватною компанією чи акціонерним товариством, і є письмовим зобов'язанням сплатити позичені гроші та певний процент у визначений строк. Види облігацій - внутрішніх, державних і місцевих позик і облігацій підприємств.
Облігації можуть випускатися: іменними, на пред'явника, процентними, безпроцентними (цільовими).
Казначейські зобов'язання - вид цінних паперів на пред'явника, що розмішуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власником грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фіксованого доходу.
Види: довгострокові - від 5 до 10 років, середньострокові - від 1 до 5 років, короткострокові - до одного року.
Ощадний сертифікат - письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право власника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів по ньому.
Види: строкові (під певний договірний процент на визначений строк), іменні, на пред'явника.
Будь-які цінні папери мають номінальну ціну, позначену на них під час випуску і розміщення на первинному ринку, та ринкову (біржову) ціну, за якою вони продаються та купуються на вторинному ринку.
Ринкова ціна цінних паперів називається курсом цінних паперів.
Існують два курси цінних паперів:
1. Курс купівлі, або курс, за яким цінні папери купуються в даний момент;
2. Курс продажу, або курс, за яким цінні папери продаються в даний момент.
Курс цінного паперу можна спрощено визначити за формулою:
,
Біржовий курс цінних паперів визначається багатьма факторами: прибутковістю фірм та доходами, що передбачаються; розмірами банківського проценту; політичним становищем, тощо.
Всі угоди, здійснювані на фондовій біржі, поділяють на угоди за готівкою (касові) і угоди на строк.
Касові угоди - є найпростішими. До них належать операції, що мають бути виконані протягом 2-3 днів після укладення угоди. За цей час продавець повинен передати покупцю проданий цінний папір, а покупець - заплатити за нього готівкою обумовлену суму.
Строкові угоди - вони являють договір, за яким один суб'єкт має передати іншому обумовлену кількість цінних паперів за фіксованим курсом, але не відразу, а у встановлений термін, а покупець зобов'язаний їх прийняти і заплатити продавцю визначену грошову суму. Строки коливаються від 1 до 3 місяців.
Індекс Доу-Джонса - середньоарифметична величина щоденних котирувань 65 компаній, зареєстрованих на Нью-Йоркській фондовій біржі.
Банки та кредит
Банки - кредитно-фінансові установи, які здійснюють фінансове посередництво, залучаючи і нагромаджуючи вільні гроші підприємств, організацій, населення, перерозподіляє і надає кредити.
Банки, що інвестують свої кошти в різні види господарської діяльності, звуться універсальними. Поряд з ними є банки спеціалізовані. Серед них можна виділити такі їх види: іпотечні, інноваційні, комерційні.
Іпотечний - комерційний банк, що займається видачею кредитів під заставу нерухомості, або видачею кредитів на придбання нерухомості. Кредити іпотечного банку носять довгостроковий характер.
Інноваційні - здійснюють операції з цінними паперами.
Комерційні - приймають вклади і надають кредити.
На чолі кредитно-банківської системи стоїть емісійний (центральний банк). Тільки він має право випускати гроші в обіг.
Інвестиційні банки - фінансування і довгострокове кредитування різноманітних підприємств і цілих галузей. Банк купує цінні папери і вкладає їх у різні галузі.
Ощадні банки - фінансово-кредитні установи для залучення вільних коштів населення, зберігання заощаджень, здійснення безготівкових розрахунків...
Кредит - це позика, яка надається на певний строк на умовах повернення та платності.
Банк приймає і акумулює вільні кошти - ці операції банку називають па-сивними, та передає їх тому, кому вони потрібні - активні операції.
Норма або ставка проценту - це відношення проценту до величини грошової позики:

Крім кредитних операцій комерційні банки здійснюють інші банківські операції: фондові операції банку - це операції з цінними паперами: придбання цінних паперів, первинне розміщення випущених цінних паперів, вторинний обіг цінних паперів (їх купівля та продаж за дорученням клієнтів), розміщення державних позик та операції з облігаціями.
Комерційно-посередницькі операції - це операції, за допомогою яких банк за дорученням своїх клієнтів отримує гроші.
Лізингові операції. Лізинг - означає придбання банком машин та устаткування для надання їх в оренду.
Факторингові операції. Факторинг - своєрідна форма кредитування оборотного капіталу, дієвий спосіб прискорення його обігу.
Фірма-постачальник передає банку вимогу на оплату відправлених товарів, які банк негайно оплачує, отримуючи певний процент (фактично кредитує постачальника), а сам має далі справу із платником, отримуючи суми, що підлягають оплаті.
Довірчі (трастові) операції - тимчасове управління майном приватних осіб, управління капіталом, збереження цінностей у сейфах банку.
Для підприємців банк може виступати гарантом позик, випущених підприємством, агентом реєстрації акцій, керуючим пенсійним фондом корпорації.
Інфраструктура ринку праці
Інфраструктуру ринку праці формують центри зайнятості ( біржі пра-ці), фонди зайнятості.
Біржа праці – це установа ринкової економіки, яка регулярно здійснює посередницькі операції між найманими працівниками та роботодавцями на ринку праці.
Біржі праці використовують такі функції:
-    аналіз стану ринку праці;
-    прогноз попиту і пропозиції робочої сили;
-    облік громадян, що звертаються за працевлаштуванням та виплатами їм допомоги;
-    працевлаштування безробітних та сприяння всім бажаючим змінити характер і місце роботи;
-    здійснення професійної орієнтації молоді, тощо.
Поряд з державними біржами праці існують і платні приватні агентства, що є посередниками на ринку праці, а також посередницькі бюро при профспілках, молодіжних, релігійних організаціях.
Формування ринку праці призведе не лише до існування умов для вільного вибору професії або виду діяльності, а й до вільного вибору між зайнятістю і незайнятістю в суспільному виробництві.
Нині безробітними у нас визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які з причин, що не залежать від них, не мають заробітку (трудового доходу) через відсутність підходящої роботи, зареєстровані в державній службі зайнятості, справді шукають роботу. Фактично в усіх країнах існує система компенсації втрат доходів у зв’язку з безробіттям. Система працевлаштування і перекваліфікації здійснюється з допомогою бірж праці. Витрати на перекваліфікацію компенсуються з державного бюджету.
При прийнятті певних своєчасних заходів можна не допускати масового безробіття. Необхідні наукові прогнози зайнятості населення з урахуванням особливостей регіонів, експорту та імпорту робочої сили і заходи, спрямовані на запобігання безробіттю.
Зайнятість та безробіття.
Зайнятість відображає співвідношення між чисельністю дорослого працездатного населення і чисельністю безробітних у даній країні.
Структура працездатного населення ( населення країни у віці від 16 і старше) включає такі складові:
-    зайняті, що мають роботу;
-    безробітні, які не мають роботи, але шукають її, а також тимчасово звільнені, що чекають на виклик на роботу;
-    незайняті, що являються частиною населення у віці понад 16 років і не зараховуються до складу робочої сили ( учні, пенсіонери, домогосподарки, інваліди, тощо), і ті, хто може, але не хоче працювати.
Повна зайнятість означає повне використання всіх працездатних трудових ресурсів.
Ринок робочої сили – це система економічних механізмів, норм і інститутів, які забезпечують відтворення робочої сили і її використання.
Суб’єктами ринку робочої сили є наймані працівники, об’єктами -  умови найму на роботу або умови надання трудових послуг.
Сучасний ринок робочої сили в Україні можна поділити на відкритий і прихований.
Відкритий ринок робочої сили, у свою чергу, має офіційну                   (організовану) і неофіційну (за суттю стихійну) частину.
Офіційна частина відкритого ринку включає в себе вільну робочу силу, вакансії, зареєстровані у відповідних структурах служби зайнятості.
Неофіційна частина – це та кількість людей і вакансій, які не охоплені послугами органів працевлаштування.
Прихований ринок робочої сили утворюють працівники, які зберігають статус зайнятих, але для них можливість втратити роботу надзвичайно висока.
Прихований ринок робочої сили є джерелом утворення, з одного, боку, прихованої форми безробіття, з іншого – незареєстрованої зайнятості населення.
Однією з головних причин виникнення незареєстрованої зайнятості є нерегулярна виплата заробітної плати, низький рівень стипендій і допомоги, а також підприємств, які вимушені відправляти працівників у неоплачені довгострокові відпустки.
Механізм функціонування ринку робочої сили підпорядковується закону попиту і пропозиції. Під попитом робочої сили слід розуміти платоспроможну потребу роботодавців у трудових послугах працівників певних професій і кваліфікацій. Попит на робочу силу визначається як загальним тиском попиту в економіці, так і технічним оснащенням виробництва.
Під пропозицією на ринку робочої сили слід розуміти наявність різноманітних і якісних трудових послуг, що підлягають реалізації. Пропозиція робочої сили визначається рівнем заробітної плати, податковою системою, впливом профспілок та іншими факторами.
Рівень безробіття – це питома вага людей у наявній робочій силі, які досягли працездатного віку, активно шукають роботу і не можуть її знайти.
,
де: З – зайняті;  
      Б – безробітні;    
      Б’ – рівень безробіття.
Типи безробіття
Фрикційне безробіття – це тимчасове безробіття, пов’язане з пошуком або очікуванням роботи в найближчому майбутньому. А також до цього типу безробітних відносяться молоді люди, які вперше шукають роботу; сезонні робітники.
Структурне безробіття – виникає у зв’язку із змінами, які відбуваються в структурі попиту та технології. Впровадження нової технології може зробити „зайвими” робітників певних спеціальностей; постійно змінюється розподіл ро-бочих місць між різними регіонами.
Циклічне безробіття – існування його пов’язане з коливаннями ділової активності. Коли сукупний попит на товари і послуги зменшується, скорочуються інвестиції, безробіття зростає.
Природний рівень безробіття означає, що ринки робочої сили збалансовані, і кількість вільних робочих місць дорівнює кількості робітників, які шу-кають роботу.
Природний рівень безробіття визначає рівень зайнятості, що відповідає потенційному обсягові виробництва.
Причинами підвищення природного рівня безробіття є:
1.    Зміна демографічного складу робочої сили (компонентом сукупної робочої сили стають жінки, молоді працівники), а частка безробітних серед них традиційно висока.
2.    Вплив державної політики (безробітні не поспішають працевлашту-ватись, якщо будуть одержувати 50% попереднього заробітку і звільнення від податків).
3.    Структурні зміни (занепад старих галузей).

ТЕМА 9
ПІДПРИЄМНИЦТВО В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

1.    Сутність, види та організація підприємницької діяльності.
2.    Права, обов’язки і відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності.
3.    Підприємницький ризик.
4.    Малий та великий бізнес.

Сутність підприємництва
Поняття "підприємництво" уперше ввів у науковий обіг англійський вчений Р. Кантільон він розглядав його як особливу економічну функцію, важливою рисою якої є ризик. Французький економіст Cей пов'язував підприємництво з організацією людей у межах господарської оцінки. А.Сміт пов'язував підприємництво з власним інтересом підприємця(особистим збагаченням).
Підприємництво - це самостійна, ініціативна, пов'язана з ризиком діяльність суб'єкта господарства щодо виробництва продукту, надання послуг, торгівлі з метою отримання прибутку.
Підприємець - суб'єкт, що поєднує у собі новаторські, комерційні та організаторські здібності для пошуку і розвитку нових видів, методів виробництва, нових сфер застосування капіталу. Підприємець може бути власником ресурсів, а може скористатись запозиченим капіталом.
Функції підприємця - творча, ресурсна і організаційна.
Творча функція - полягає у сприянні реалізації нових ідей, здійснені техніко-економічних розробок — проектів, що пов'язані з господарським ризиком.
Ресурсна функція - передбачає, що вона націлена на найбільш ефективне використання матеріальних, трудових, фінансових, інтелектуальних та інформаційних ресурсів з урахуванням досягнень науки, техніки, управління і ор-ганізації виробництва.
Організаційна функція - зводиться до поєднання ресурсів виробництва в оптимальних пропорціях, здійснення контролю за їх використанням.
Риси підприємця:
- вміння об'єднати людей для досягнення єдиної мети;
- бути професійно підготовленим для здійснення розрахунків з приводу створення нових якостей, підвищення ефективності, покращення її стандартів;
- бути наполегливим і гнучким;
   Готовність іти на постійній господарський ризик і відповідальність за
Свої дії. Для підприємництва, як явища господарського життя необхідні економічне, політичне, юридичне, психологічне передумови існування.
Економічні умови - це функціонування у суспільстві багато суб'єктивних власників (приватних, колективних, державних, кооперативних. Такими передумовами в Україні є роздержавлення і приватизація власності, демонополізація господарської діяльності.
Політичні умови – це створення для цього в країні сприятливого, стабільного політичного клімату. Така політика має надати гарантії збереження і захисту всіх видів власності, в тому числі інтелектуальної.
Юридичні передумови – ґрунтується  на законодавчих нормативних актах, розроблених у країні. Вони мають створити для всіх учасників ринкових відносин однакові "правила гри", тобто надати однакові права і повну економічну свободу.
Психологічні передумови - це створення позитивної суспільної думки щодо підприємства, адже її відсутність стримує розвиток цього процесу.
Організація підприємницької діяльності
Підприємницька діяльність здійснюється від імені і під майнову відповідальність певними суб'єктами.
Підприємницька діяльність – праця  індивіда, заснована на розвитку особистих факторів, розширенні знань про свої можливості, спрямована на досягнення найкращого результату у господарські діяльності, на отримання економічної вигоди і насамперед привласнення додаткового продукту.
Основними задачами що вирішуються :
-   Вибір сфери та масштабів діяльності;
-   Вибір місце розташування підприємства, фірми;
-   Вибір форми підприємницької діяльності і назви фірми;
-   Фінансування та інвестування.
Суб'єктами підприємництва(підприємцями) можуть бути: громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності, юридичні особи всіх форм власності.
Відповідно до закону "про підприємництво" в Україні не дозволяється займатися підприємницькою діяльністю таким категоріям громадян: військовослужбовцям, службовим особам органів суду, прокуратури, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органам державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємства.
Об'єктом підприємництва є певний вид діяльності(виробництво, торгівля, інноваційна справа, посередництво, операції з цінними паперами), який матеріалізується у вироблювані продукції (послугах, інформації).
Підприємництво може застосуватися у всіх сферах економіки, окрім тих, втрата державного контролю над якими створює небезпеку для суспільства, шкодить здоров'ю людей(виготовлення і реалізація недержавними структурами зброї, наркотичних засобів, грошових знаків); розвідування і експлуатація корисних копалин, ремонт спортивної, мисливської та інших видів зброї, виготовлення і реалізація медикаментів, хімічних речовин; виробництва пива, вина, лікеро-горілчаних виробів, виробництво сигарет, медична, ветеринарна та юри-дична практика потребують спеціального дозволу - ліцензії. Державні органи, які видають ліцензії, можуть тим самим регулювати і контролювати зазначені види діяльності.
Види підприємницької діяльності
Форми організації підприємницької діяльності різноманітні. Основними є такі: одноосібне володіння (приватне, сімейне), товариство (партнерство) та корпорація (акціонерне товариство).
Одноосібне володіння - це таке підприємство власником якого є одна особа або сім'я, яка отримує весь доход (після сплати податків), самостійно несе відповідальність за збитки.
Товариство або партнерство. Ця форма передбачає об'єднання двох або більше господарчих суб'єктів. Існує два види партнерства: генеральне - кожен із власників несе необмежену відповідальність за всі зобов'язання фірми, і обмежене - відповідальність за зобов'язаннями визначається у відповідності з юридичне оформленою згодою між компаньйонами.
Корпорація - власниками є володарі акцій, які мають обмежену відповідальність в розмірі свого вкладу в акціонерний капітал корпорації. Увесь прибуток належить її акціонерам.
Права, обов'язки і відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності
Права - полягають у тому, щоб створювати для здійснення підприємницької діяльності будь-які види підприємства: купувати повністю або частково майно та набувати майнового права, самостійно формувати господарську діяльність, обирати постачальників та споживачів, встановлювати ціни і тарифи, вільно розпоряджатися прибутком, здійснювати валютні операції та інші.
Обов'язки - укладати трудові договори (контракти, угоди) з громадянами, які приймаються на роботу за наймом, здійснювати оплату праці осіб, що працюють за наймом на рівні, що не нижчий за мінімальні розміри, встановлені законодавством, забезпечити відповідні умови і охорону праці, отримувати лі-цензію на діяльність у сферах, які піддягають ліцензуванню відповідно до чин-ного законодавства.
Відповідальність - відповідає за охорону навколишнього середовища, додержання правил з техніки безпеки, охорони праці, виробничої гігієни та санітарії, за заподіяну шкоду та збитки.
Розвиток підприємницьких структур, розширення можливостей вільного підприємства потребує не лише правового забезпечення, а й економічної, мате-ріально-технічної та організаційної підтримки держави.
Економічна підтримка - запровадження надійної фінансово-кредитної бази підтримки підприємства шляхом створення мережі спеціалізованих комерційних банків і страхових компаній для надання індивідуальних позик; відкриття доступу підприємцям до іноземних кредитів; запровадження державного страхування комерційного ризику підприємств на випадок фінансових та інших витрат тощо.
Матеріально-технічна підтримка - передбачає такі заходи: передачу або продаж на пільгових умовах підприємницьким структурам з державного се-ктора різноманітного устаткування виробничого призначення; передачу в орен-ду недовантажених потужностей підприємств, продаж на конкурсній основі об'єктів незавершеного будівництва, не житлових приміщень; створення техно-парків і баз прокату обладнання для прискореного розвитку інноваційної діяль-ності тощо.
Організаційна підтримка підприємницької діяльності має сприяти налагодженню процедури регулювання підприємництва з боку державних інститутів завдяки виробленню раціональних форм обов'язкової звітності та порядку реєстрації нових суб'єктів підприємництва; доступності до документів з створення, порядку реєстрації та функціонування суб'єктів підприємства; перепідготовка спеціалістів тощо. В підприємницької діяльності завжди є ризик.
Підприємницький ризик
В ринковій економіці, де панує конкуренція, стихія, важко передбачити всі можливі наслідки економічної діяльності суб'єктів ринкової економіки. Це означає, що підприємець у процесі своєї діяльності так чи інакше ризикує своїм капіталом. Прийнято виділяти такі види ризику:
Ризик економічний – ризик, пов'язаний з невизначеністю, непередбаченістю, випадковістю поведінки суб'єктів ринкових відносин, що може задати збитків підприємцю.
Валютний ризик – ризик, пов'язаний з непередбаченою зміною курсу іноземних валют;
Банківський ризик – ризик, на який наражаються комерційні банки.
Ризик інвестиційний – ймовірність неотримання передбачуваного при-бутку чи неповернення вкладених у фінансові інструменти ресурсів.
Кредитний ризик – ризик, пов'язаний з небезпекою неповернення або несвоєчасного повернення кредитів.
Політичний ризик – ризик, обумовлений впливом політичних змін та воєнних конфліктів на економічні процеси.
Процентний ризик – ризик, пов'язаний з непередбаченою зміною процентних ставок.
Ризик заразитися – ризик  того, що проблеми дочірніх або асоційованих компаній перекинуться на материнську компанію.
Малий та великий бізнес: сутність, форми організації, різноманітність, роль у суспільстві
Бізнес — з англ. справа, заняття, підприємництво, економічна діяльність, спрямовані на отримання прибутку. Це загальноекономічний термін, який характеризує сферу діяльності господарського суб'єкта, його економічний інтерес, величину і обсяги діяльності.
Головною метою бізнесу є одержання максимального прибутку. У світі бізнесу малий та великий бізнес пов'язаний з необхідністю його функціонування в різних умовах. Наприклад, в автомобілебудуванні, у виробництві телевізорів, тракторів, де, використовується масове виробництво, існують великі заводи, що можливо тільки для великого бізнесу. А у сфері послуг (ремонтні майстерні, перукарні, хімчистки, туристичні бюро) більш ефективно працюють фірми, які можуть краще враховувати потреби та інтереси замовників. Це кра-ще виходить у представників малого бізнесу.
Малих і середніх фірм в розвинутих країнах налічується більш ніж 90% чисельності всіх фірм, але вони виробляють 50% продукції та послуг.
Різні фірми мають свої переваги та свої недоліки. Великі могутні фірми можуть розраховувати свою діяльність на довгий час, розробляти нові види продукції, застосовувати нові технології. Тому тоді, коли з економіці не треба робити швидких змін, великі фірми мають переваги. Але в умовах, коли необхідно прийняти швидке рішення, ризикнути, малі фірми діють значно успішніше. Вони не мають великого бюрократичного апарату, за їх дії несуть відповідальність меншими коштами менша кількість людей, вони більш гнучкі і смі-ливі, коли в певних умовах застосовують технічні новини, змінюють технологію.
Малі фірми — це підприємства з такою чисельністю працюючих: в промисловості та будівництві — 200 чол., у науці та науковому обслуговуванні — до 100, в інших галузях виробничої сфери — до 50, в галузях невиробничої сфери — до 25, з роздрібній торгівлі—до 15 чоловік.
Крупні фірми — це підприємства, де кількість працюючих 500 чол. і більше.
Поділ підприємств на великі й малі може бути здійснений і за іншими критеріями. Наприклад, залежно від технологічних можливостей (ресурсів) підприємств: вартості основних виробничих фондів, потужності енергетичного апарату або основних видів виробничого обладнання. Це потенціальні показники, що характеризують результати діяльності підприємств: вартість виробленої продукції, прибуток тощо.
Як показав досвід, малий бізнес, оснащений передовою технікою, в багатьох випадках має переваги:
1. Організація не вимагає значних початкових витрат.
2. Не потрібний великий апарат для управління.
3. Дає самостійність і відносну незалежність, почуття господаря своєї справи, власної гідності.
4. Швидше враховує технічні новинки, реагує на зміни попиту населення, на нові потреби, не допускає дефіциту. Особливо добре задовольняє потреби в малосерійній та одиничній продукції, краще використовує вільні трудові ресурси.
5. Сприяє подоланню галузевого і регіонального монополізму, підтримує конкуренцію в економіці.
6. Розвиває «дух підприємництва», дозволяє багатьом людям використати свій шанс.
7. Значно зміцнює економічну базу місцевих органів влади, справляє позитивний вплив на розвиток села, невеликих міст, відроджує художні та підсобні промисли.
Великий бізнес:
1. Основний провідник науково-технічного прогресу, який втілює передові технології у виробництво,
2. Забезпечує масове виробництво, здешевлює довари і робить їх доступними для всіх верств населення.
3. Забезпечує прискорення економічного росту країни.
Великі фірми мають свої переваги над малими.
По-перше, значно стійкіші і менше піддаються банкрутству завдяки своєму економічному потенціалу.
По-друге, значний річний доход, що дозволяє великим фірмам не тільки забезпечувати співробітників, менеджерів і власників, а й направляти великі кошти на подальший розвиток.
По-третє, успіх у великому бізнесі забезпечує економічну владу (панування на ринках), а часто і політичний вплив.
Разом з тим організація і управління великою фірмою —  складний про-цес, який вимагає величезних вкладень, витрат на утримання управлінського апарату і його координацію. Японці кажуть, що велика фірма схожа на дракона, голова якого дізнається про відрубаний хвіст лише через декілька років після цієї події. Кожна фірма (велика) має свою межу росту, за якою вона починає те-рпіти збитки.
Таким чином, сучасне підприємництво — це синтез великого і малого бізнесу. Великий бізнес створює «скелет» всієї виробничої системи, а малий бі-знес — «м'які та гнучкі тканини», без яких велике виробництво не може існувати.

ТЕМА 10
ПІДПРИЄМСТВО ТА ОСНОВИ ЙОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ
1.    Сутність і організаційно-правові форми підприємств.
2.    Види підприємств та об’єднань..
3.    Еволюція форм організації виробництва.
4.    Загальні принципи економічної діяльності підприємств.

Сутність і організаційно-правові форми підприємств
Основною ланкою народного господарства є підприємство. На ньому від-бувається поєднання працівників із засобами виробництва, зосереджена певна сукупність продуктивних сил, функціонують і розвиваються відносини еконо-мічної власності між працівниками і власниками підприємства, формуються економічні зв'язки з іншими підприємствами та державою тощо. Кінцева мета всіх видів діяльності - привласнення доходу (прибутку), його розподіл і вико-ристання певної частини на розширене відтворення.
Основними видами підтримки підприємств є фінансова підтримка (гарантування позик, надання частини безкоштовних і пільгових субсидій тощо), податкова політика (зниження ставок оподаткування, несплата податків на певний термін тощо), політика прискореної амортизації, укладання державних контрактів, кадрова політика (підготовка кадрів, підвищення їх кваліфікації, надання консультаційних послуг з управління підприємством тощо).
Підприємство - це самостійна, ініціативна система діяльності з випуску продукції, надання послуг, торгівлі з метою отримання прибутку.
Фірма - це вже певна організація, яка володіє підприємством і здійснює на ньому господарську діяльність. Фірма може мати або контролювати декілька виробничих одиниць, до яких може входити фабрика, кар'єр, шахта та ін-ші. Це організація, яка веде бізнес під певною назвою, має юридичну та комерційну самостійність, зареєстрована у відповідальності до чинного законодавства.
Основні ознаки підприємства
1.    Самостійність у системі господарства країни. Підприємство має само-стійний баланс, розрахунковий рахунок у банку, печатку з назвою     підприємства,     товарний     знак     (для     промислових підприємств).
2. Закінчений цикл відтворення, тобто його продукція може в умовах поділу праці набувати форму товару.
3. Самостійний товаровиробник, тобто воно виробляє основну масу продукції не для власного споживання, а для покупців.
4. Має бути не тільки самостійним, а повинно отримувати прибуток, тобто бути рентабельним.
5. У своєму складі воно не має інших юридичних осіб, але може мати скла-дну внутрішню структуру, а всі підрозділи не є юридичними особами, тобто не мають права самостійно виступати суб'єктами ринкових відно-син.
6. Має свій трудовий колектив з його специфічними інтересами.
7. Підприємство є складовою частиною народногосподарського комплексу, визначеного на основі поділу праці. Воно повинно знайти споживачів своєї продукції в умовах конкурентної боротьби.
Для того, щоб окрема людина, або її сім'я, чи деяка група людей відкрили свою справу, вони повинні зареєструвати свою фірму за існуючими у країні законами, що надає фірмі право юридичної особи. Згідно з законами України реєстрація підприємства відбувається в районних та міських органах виконавчої влади. Для цього слід представити необхідні документи, серед яких найважливіші - це статут фірми та установча угода.
В статуті фірми відбуваються відносини між суспільством та фірмою: вказується назва підприємства, його місце знаходження, форма та хто є власником підприємства, для чого створено фірму (яку продукцію чи послуги вона буде виробляти), статутний фонд під час створення підприємства та шляху поповнення матеріально - технічних і фінансових ресурсів фірми.
В установчій угоді фірми записується рішення засновників фірми про статут, правила керівництва фірмою, про порядок розподілу прибутку, про зобов'язання та передбачений порядок виходу із фірми кого-небудь із її засновників.
Реєстрація фірми надає їй право відкрити розрахунковий рахунок у банку, мати свою печатку, штамп та фірменний бланк із своїми реквізитами (назва фірми, адреса, телефон, факс). Після цього фірма може здійснювати комерційні дії як юридична особа: розраховуватись із клієнтами за допомогою рахунку в банку, звертатись від імені фірми до суду,   якщо   хтось   із   клієнтів   порушив   певне   зобов'язання,   або   у відповідних випадках сама фірма може притягатись до суду.
Види підприємств
Державні - засновані на державній формі власності. Оскільки вона поділяється на загальнодержавну та комунальну, відповідно виділяються загальнодержавні та комунальні (муніципальні) підприємства.
Колективні (кооперативні) - засновані на власності трудового колективу. Функціонують в умовах власності трудового колективу на майно, продукцію і доходи. Вони поділяються колективні трудові підприємства, виробничі кооперативи, споживчі кооперативи, підприємства громадських організацій та ін.
Приватні підприємства - засновані на власності однієї фізичної особи, що несе повну відповідальність перед кредиторами і самостійно управляє виробничою та комерційною діяльністю. Як правило користуються найманою працею. В законі немає вказівок на обмеження найманих робітників, розміру приватного капіталу.
Акціонерні підприємства - основна форма організації великих та частини середніх та малих підприємств, власність яких формується шляхом продажу акцій та інших цінних паперів. Покупці акцій стають пайовиками акціонерного товариства, а покупці облігацій - його кредиторами.
До акціонерних товариств належать:
1. відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкриття підписки та купівлі продажу на біржах;
2. закрите акціонерне товариство - акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, або купуватися чи продаватися на біржі. Закрите акціонерне товариство може бути реорганізоване у відкрите шляхом реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством України про цінні папери і фондову біржу, і внесення змін до статуту підприємства.
Змішані (спільні) підприємства - засновані на поєднанні різних форм   власності,   в   тому   числі   із   залученням   іноземного   капіталу. Підприємство,   що   має   більшу  частину   капіталу   або   голосів   іншого підприємства, вважається пануючим, тобто наділеним більшістю голосів.
Індивідуальні підприємства  - засновані на приватній власності фізичної особи та її праці (фермери, ремісники без постійно застосованої найманої праці);
Інноваційні     підприємства     -     діяльність     яких     передбачає використання інтелектуальної власності.
Сімейні   підприємства   -   ґрунтуються   на   приватній   власності громадян - членів однієї сім'ї    з    можливістю використання найманої робочої сили.
Орендні підприємства - самостійно здійснюють підприємницьку та ін-шу діяльність на основі строкового платного володіння і користування майном, переданим в оренду орендареві за договором.
З правового погляду виділяють договірні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, повне товариство, відкрите товариство, відкриті і закриті акціонерні кампанії, командитні товариства та ін.
Товариство - форма організації бізнесу, яка передбачає об'єднання двох або більше власників.
Повне товариство — спілка, учасники якої відповідають усім своїм майном або як солідарні боржники по зобов'язаннях товариства.
Товариство відкрите - товариство, яке засноване на договорі декількох учасників (компаньйонів) з метою підприємницької діяльності, отримання при-бутків і використання для цієї мети майна кожного з учасників договору. Мета діяльності товариства - і виробнича і торгівельна. Історична назва товариства відкритого - торговий дім. При виборі назви товариства в нього включається декілька імен або одне ім'я з вказівкою відносин «Власенко і К°». Відповідальність перед кредиторами компаньйони несуть як власністю підприємства, так і всім особистим майном.
Товариство командитне — товариство, в якому як мінімум один з учасників несе повну відповідальність перед кредиторами, а один з них — обмежену. Особа, яка несе повну відповідальність, називається доповнюючою, а обмежену - командитом (несе відповідальність перед кредитором тільки в межах свого внеску у загальне майно товариства, але не особистим майном).
Товариство з обмеженою відповідальністю — створюється шляхом об'єднання пайових внесків і відповідно до їх величини розподіляється прибуток. Члени цього товариства відповідають за зобов'язаннями підприємства ли-ше розміром вкладеного у пай капіталу.
Відповідно до діючого в Україні законодавства, підприємства можуть об'єднуватися в асоціації, консорціуми, концерни, картелі, синдикати,    тре-сти,    холдинги   та   інші   об'єднання   за   галузевими, територіальними та ін-шими ознаками.
Види об’єднань
Асоціації – створюються на основі договірних об’єднань підприємств з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація на має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з її учасників.
Корпорації – це договірні об’єднання, створені на основі поєднання ви-робничих, наукових та комерційних інтересів. На основі централізації капіталів і заощаджень найманих працівників здійснюється колективне привласнення ре-зультатів виробничої діяльності залежно від величини отриманих на внесені кошти акції. У випадку банкрутства корпорація відповідає за своїми зо-бов’язаннями тільки власним майном, а не майном акціонерів – тобто є компанією з обмеженою відповідальністю.
Банкрутство – неспроможність боржника платити з своїми зобов’язаннями. Банкрутство фірм пов’язано з тим, що протягом тривалого часу їх видатки перевищували доходи при відсутності джерела відшкодування збитків. Офіційно фірма стає банкрутом після оголошення рішення суду про її неспроможність розрахуватися з кредиторами.
Картель – об’єднання кількох підприємств однієї галузі, які зберігають виробничу та комерційну самостійність та укладають угоду про ціни, ринки збуту, про обмін патентами та інше.
Картелі характерні для ринків сировини товарів. В сучасних умовах во-ни існують у формі патентних пулів, ліцензійних договорів, консорціумів по проведенню наукових розробок, тощо.
Синдикат - об’єднання підприємств, в якому розподіл замовлень на по-купку сировини і реалізацію продукції здійснюється через єдину збутову контору або іншу аналогічну установу.
Трест – об’єднання підприємств однієї галузі, які втрачають і виробничу і комерційну самостійність. Вони підкоряються одному управлінню та отримують прибуток пропорційно кількості вкладеного капіталу.
Консорціуми – це тимчасові статутні об’єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети, проведення значущої економічної акції, яка потребує концентрації фінансових ресурсів. Для промислових компаній – це здійснення крупного проекту, спільні наукові дослідження. Для банків – крупні операції по фінансуванню великих проектів, розміщенню державних і приватних позик. Компанії, що входять до консорціуму, мають повну економічну та юридичну самостійність.
Холдинги – компанії, які володіють контрольними пакетами акцій інших компаній з метою контролю та управління їх діяльністю.
Еволюція форм організації виробництва
Розвиток продуктивних сил, посилення концентрації та централізації виробництва з одної сторони, і загострення конкурентної боротьби між підприємствами, з іншого боку, привели до появи у кожній галузі промисловості невеликого числа найбільших підприємств, які захопили командні позиції у сфері виробництва і збуту товарів.
Централізація виробництва – це збільшення масштабів виробництва продукції в результаті об’єднання декількох окремих підприємств в одне із загальним управлінням.
Централізація капіталу – це збільшення розмірів капіталу внаслідок об’єднання або злиття раніше самостійних капіталів. Типовий приклад такого об’єднання – утворення акціонерних компаній.
Новітнього часу концентрація виробництва продовжується переважно на рівні цілих виробничих комплексів, значно посилюється концентрація капіталу.
Концентрація виробництва – зосередження засобів виробництва, працівників і обсягів виробництва на крупних підприємствах.
Концентрація капіталу – збільшення розмірів капіталу в процесі його нагромадження за рахунок капіталізації частини прибутку (зумовлюється технічним процесом, концентрацією виробництва, посиленням конкуренції та ін). Концентрація капіталу зміцнює позиції підприємств, робить їх стійкішими до циклічних коливань, дозволяє підвищити норму прибутку.
Найвищий рівень концентрації капіталу характерний для галузей, що знаходяться на вістрі НТП: електроніки, атомної, аерокосмічної, авіаційної. Крім промисловості, він охоплює і банківську сферу, набуває міжнаціонального характеру.
Існують такі форми концентрації капіталу, як диверсифікація, комбінування – проникнення капіталу у різні галузі, об’єднання підприємств, не пов’язаних одне з одним ні у виробничому, ні у технологічному процесах, що випускають продукцію широкого асортименту безпосередньо на ринок.
Диверсифікація виступає інструментом використання переваг комбінування, проникнення в нові найприбутковіші галузі, стабілізації бізнесу, діючи за принципом „не класти всі яйця в один кошик”.
Завдяки цьому диверсифіковані підприємства є більш стійкими і конкурентноздатними порівняно з вузькоспеціалізованими. Одним із результатів диверсифікації  є поява фірм-конгломератів, що об’єднують підприємства, не пов’язані між собою „технологічним ланцюгом”.
Конгломерат – (зібраний) – група технічно непов’язаних між собою підприємств, що належать одній фірмі і випускають на одній або більше стадіях виробництва різнорідні неконкурентні товари або оперують на сегментах  рин-ку, які не перетинаються. Підприємства при цьому мають широку автономію економічної діяльності, управління ними децентралізоване.
Комбінування виробництва – з’єднання в одному підприємстві різних галузей виробництва, які являють собою послідовні ступені обробки сировини або грають допоміжну роль одна до іншої.
Види комбінування:
горизонтальне    вертикальне
виробництво різноманітної продукції на єдиній сировинній основі    коли монополія охоплює увесь виробничий процес: від добування сировини до випуску кінцевої продукції
Спеціалізація – різні групи виробників займаються певними видами економічної діяльності. Вона дає можливість суттєво підвищити ефективність виробництва, з тих же самих обмежених ресурсів виробити більше продукції, краще задовольнити потреби людей.
Загальні принципи економічної діяльності підприємств
1.    Самоокупність затрат (беззбитковість) і рентабельність. Цей принцип вимагає точного обліку і зіставлення витрат і результатів, повного відшкодування собівартості продукції. Самоокупність властива тільки рентабельним підприємствам.
2.    Самофінансування – його суть не тільки у самоокупності витрат, а й у закріпленні частини одержаного прибутку за підприємством у його повне розпорядження. Розвиток підприємства повністю забезпечується за рахунок власних коштів, кредитів банку на комерційній договірній основі і за рахунок валютної виручки.
3.    Матеріальна зацікавленість у кінцевих результатах праці. Цей принцип передбачає подолання все ще існуючої зрівнялівки в оплаті праці, створення умов для заохочення ініціативи, підприємливості, досягнення найкращих результатів.
4.    Грошовий контроль за діяльністю підприємства. Кошти підприємств знаходяться на розрахунковому рахунку у банку за місцем їх реєстрації або в іншому банку за його згодою. Банк здійснює  всі види розрахунків підприємства кредитні й касові операції. Підприємство застосовує у господарському обороті векселі. Якщо підприємство не виконує систематично свої забов’язання за розрахунками, то може бути оголошене банком неплатоспроможним, тобто банкрутом.
5.    Повна економічна відповідальність за кінцеві результати госпо-дарювання, виконання договорів. Основною формою реалізації цього прин-ципу є економічні санкції – вилучення незаконно одержаних доходів, відшкодування збитків, штрафи, неустойки, пені, зменшення або позбавлення премії.


ТЕМА 11
ПРОЦЕС ОБОРОТ КАПІТАЛУ І ПРИБУТОК

1.    Кругообіг і обіг фондів.
2.    Види фондів.
3.    Витрати підприємства.
4.    Собівартість продукції.
5.    Основні показники діяльності фірми: доход і прибуток.
6.    Трудові відносини та заробітна плата.

Кругообіг і обіг фондів
Економічна діяльність підприємств являє собою безперервний процес, який находить своє вираження в кругообігу їх фондів. За рахунок коштів, які має підприємство, відбувається оплата праці робітників, придбання сировини, матеріалів, палива, електроенергії та інших предметів праці, які через склад підприємства направляються у виробництво.
Піддаючись там обробітку, вони виходять з виробництва у вигляді готової продукції, яка поступає на склад і відвантажується покупцям, а її вартість повертається в грошовій формі на рахунок підприємства. Після цього процес неодноразово повторюється. Таким чином, відбувається кругообіг фондів, у процесі якого фонди поступово перетворюються з однієї форми в іншу і перебувають на трьох стадіях, втілюючись на кожній у відповідну матеріальну форму: засобів виробництва, готової продукції, грошових коштів і виконують від-повідну функцію.
На першій стадії грошові фонди перетворюються на виробничі шляхом закупівлі засобів виробництва. Частина грошових засобів використовується на заробітну плату робітників.
Друга стадія кругообігу виробничих фондів - процес виробництва матеріальних благ і створення нової вартості, в ході якого фонди з виробничої форми переходять в товарну.
На третій стадії кругообігу виробничі фонди виконують функцію реалізації створеної нової продукції. При цьому вартість виробничих фондів із товарної форми перетворюється на грошову, тобто знову набирає своєї первісної вихідної форми. Завершується процес кругообігу доведенням створеної продукції до споживача.
Таким чином, кругообіг фондів - це послідовне перетворення фондів підприємств з однієї форми в іншу до перетворення у вихідну, результатом яко-го є створення споживної вартості і зростання вартості.

Всі три стадії кругообігу виробничих фондів тісно зв'язані між собою і взаємозалежні. Одна стадія постійно змінюється другою. Фонди підприємства одночасно знаходяться на всіх стадіях кругообігу і в кожний даний момент перебувають у всіх трьох формах:
1. грошовий   капітал   -   функцією   якого   є   придбання   елементів виробничого капіталу.
2. виробничий  капітал - функцією якого є виробництво товару і додаткової вартості.
3. товарний капітал — функцією якого є реалізація товару і одержання додаткової вартості в грошовій формі.
Кругообіг  як   періодично   повторюваний   процес   а  не  як окремий акт, у якому авансована вартість повертається до своєї вихідної форми, називається оборотом фондів. Оборот фондів відбувається у часі.
Час обігу фондів - це час від моменту авансування фондів у грошовій формі до моменту повернення їх у тій же формі. Час обороту виробничих фондів складається з часу виробництва і часу обігу.
Час виробництва включає:
1. робочий період — кількість робочих днів, протягом яких виготовляється продукт.
2. час перерв в процесі праці - обумовлений двома причинами: необхідністю впливу на предмет праці природних процесів (наприклад час, коли до-стигає зерно) і організація виробництва.
3. час перебування засобів виробництва (сировина, матеріали, комплектуючи вироби та інше) у виробничих запасах на складах. Час обороту - це час перебування фондів в сфері обігу. Він складається із двох частин:
1. часу знаходження готової продукції на складах, її транспортування до споживача і реалізації;
2. часу придбання на отримані кошти нових засобів виробництва, їх
транспортування і розрахунків з постачальниками.
Швидкість обороту фондів (П) прийнято визначати числом їх оборотів, які відбулися за певний період, як правило, за рік (О), і тривалістю одного обо-роту (о).
Фонди підприємства, їх склад і структура
Виробничі фонди поділяються на фонди сфер матеріального і не матеріального виробництва (сфера послуг), на фонди сфери виробництва і сфери обігу, на основні й оборотні фонди та інше.
Поділ на основні й оборотні фонди здійснюється залежно від перенесення засобами та предметами праці своєї вартості на створений продукт.
Оборотні фонди підприємства складаються з оборотних виробничих засобів і засобів обігу.
Оборотні виробничі засоби у процесі виробництва втрачають свою натуральну форму (наприклад, борошно перетворюється на хліб) і відразу повністю переносять свою вартість на вартість продукції.
Оборотні виробничі засоби це змінні фактори виробництва. Змінні фактори виробництва - це поєднання речового і особистого факторів виробництва. До змінних факторів виробництва належать: сировина, робоча сила, паливо, енергія, основні і допоміжні матеріали, незавершена продукція, тара, кількість яких протягом короткочасного періоду може змінюватись.
До оборотних виробничих засобів належить також вартість робочої сили, яка набирає форму заробітної плати, вона також цілком включається в вартість виготовленої продукції.
Частина засобів підприємства, яка перебуває у товарній і грошовій формі, є засобами обігу.
Засоби обігу - готова продукція на складі підприємства і відвантажена замовникам, а також грошові засоби у касі, на розрахунковому рахунку і в платежах.
Оборотні фонди бувають власними і залученими (позиченими).
Залучені кошти формуються в основному за рахунок кредитів.
Основні фонди - це частина продуктивних фондів, що виступає у натуральній формі як засоби праці.
Засоби праці - це постійні фактори виробництва - це обладнання, робочі машини, устаткування, верстати, споруди, вимірювальні і регулюючі прилади та пристрої, тощо, які протягом короткочасного періоду залишаються незмінними.
Основні фонди переносять свою вартість на продукт частинами залежно від їх зношення протягом не одного, а декількох циклів виробництва.
Основні виробничі фонди поділяються на пасивні і активні.
Активні - силові і робочі машини, устаткування, прилади, транспорт, об-числювальна техніка, тощо.
Пасивні - будівлі, споруди, передавальні пристрої, тощо.
Зношення обладнання
З часом основні виробничі засоби зношуються.
Розрізняють два види зношення - фізичне (матеріальне), пов'язане з функціонуванням або бездіяльністю основних засобів; моральне, пов'язане із зміною умов відтворення основних засобів.
Фізичне зношення означає втрату основними засобами їх фізичних якостей під впливом хімічних, фізичних, механічних, біологічних процесів.
На розміри фізичного зношення впливають такі фактори:
-    ступінь завантаженості устаткування — кількість змін і годин роботи на добу;
-   довговічність устаткування;
-    якість догляду за устаткуванням, своєчасний ремонт;
-   рівень кваліфікації робітників.
Фізичне зношення виражається через втрату вартості основних засобів, яка в ході функціонування переноситься на вартість готової продукції.
Моральне зношення основних засобів полягає в тому, що вони втрачають свою вартість ще до закінчення строку служби. Це відбувається тоді, коли з'являються нові засоби, технічно досконаліші й економічно вигідніші, ніж випущені раніше.
Для характеристики фізичного зношення основних виробничих засобів використовується коефіцієнт (К3),який визначається діленням суми зношення (А) основних засобів до їх первісної вартості (В):

Коефіцієнт придатності основних засобів у загальній вартості:

Питома вага морального застарілого устаткування визначається діленням вартості морально застарілого устаткування на балансовану вартість діючого обладнання.
Величина економічного зношення основних засобів у грошовому виражені називається амортизацією. Амортизаційні відрахування проводяться за централізовано встановленими нормами амортизації.
Норма амортизації - це процентна частка вартості даного виду основних засобів, яка входить у загальну вартість продукції для заміщення основних за-собів.
Норма амортизації складається з двох частин: норми на реновацію (повне відновлення) і норми на капітальний ремонт.
Сума, яка щорічно переноситься на продукт, що виготовляється, називається річною сумою амортизації:
;
Відносним показником амортизації є річна норма амортизації:
;
Існують декілька методів нарахування амортизації:
1. прямолінійна амортизація, коли кожного року протягом всього строку служби списуються однакові суми амортизаційних відрахувань;
2. додаткова,   коли   сума   амортизаційних   відрахувань   перебільшує первісну вартість об'єкта;
3. особиста, коли з метою пожвавлення господарської діяльності уряд підвищує норму амортизаційних відрахувань;
4. попередня амортизація, коли амортизаційні списання здійснюються до початку роботи обладнання;
5. дегресивна, коли відрахування здійснюються не з первісної, а з балансової вартості основного капіталу;
6. пропорційна амортизація (може бути простою або прискореною).
Відтворення фондів - це безперервне їх відновлення, яке забезпечує їх відновлення, яке забезпечує постійне повторення процесу виробництва.
У ході відтворення фондів відновлюються і розвиваються їхні складові елементи як за натуральною формою, так і за вартістю, змінюється структура фондів і одночасно відбувається відновлення та розвиток їх як економічного відношення. У ході повторення і відновлення виробництва фонди підприємства знаходяться у кругообороті.

Структура фондів на підприємстві має такий вигляд

Витрати підприємств
Кожну фірму турбує проблема: скільки товару виробляти і скільки продавати залежно від ціни і витрат на його виробництво. Слід розрізняти два види витрат виробництва у суспільстві: витрати суспільства і витрати кожного окре-мого підприємства.
Суспільні витрати виробництва - це сукупність затрат живої і уречевленої праці, які знаходять своє вираження у вартості продукції.
Витрати підприємства складаються зі всієї суми витрат на виробництво продукції та її реалізацію. Економічні витрати можуть бути явні (зовнішні) і неявні (внутрішні).
Явні, чи зовнішні витрати пов'язані з платежами постачальникам факторів виробництва та проміжних виробів, придбанням ресурсів у сторонніх осіб. Наприклад, заробітна плата робітникам, оплата транспортних витрат, купівля сировини, обладнання.
Неявні, або внутрішні витрати - це альтернативні витрати використання ресурсів, які належать власникам фірми і які не були одержані в обмін на явні платежі.
Наприклад, якщо фірма володіє приміщенням, її внутрішні витрати дорівнюють тій сумі грошей, яку фірма могла отримати, якщо б віддала це приміщення в оренду і отримувала б орендну плату.
До неявних витрат відносять так званий нормальний прибуток підприємця. Якщо підприємець сам працює на своєму підприємстві, він фактично відмовляється від того, який він міг би отримати, якщо працював би на іншому підприємстві і отримував там заробітну плату. В бухгалтерській звітності неявні (внутрішні) витрати не відображуються.
Залежно від зв'язку з кількістю виготовленої продукції існує така класифікація витрат виробництва: постійні та змінні.
Постійні витрати - обумовлюються і залежать від постійних факторів виробництва (інвестований капітал, природні ресурси).
Постійні витрати - це витрати, на загальну величину яких не впливають обсяги виробництва. Ці витрати фірма має постійно навіть тоді, коли виробництво припинене, їх інколи називають непрямими. Це орендна плата, процент за кредит, оплата охорони, оплата управлінського та адміністративного персоналу тощо.
Змінні витрати - прямо залежать від обсягів виробництва. Інколи їх називають прямими, бо вони формуються прямо пропорційно змінам обсягу виробництва продукції. Це витрати на сировину, матеріали, тару, паливо, електроенергію, заробітну плату робітників, транспорт, зв'язок та інше.
Але приріст сум змінних витрат, пов'язаний із збільшенням обсягу виробництва на одну одиницю, не являється постійним. На початку росту виробництва змінні витрати будуть деякий час збільшуватися зростаючими темпами в розрахунку на кожну наступну одиницю продукції. Така поведінка змінних витрат зумовлена законом спадної віддачі.

Собівартість продукції
Для підприємства собівартість – це мірило витрат і доходів. При певному рівні ціни зменшення витрат веде до збільшення доходів. Собівартість відображає реальні, прямі витрати підприємства на виробництво продукції і таким чином дозволяє визначити ефективність його роботи.
Собівартість продукції – грошовий вираз затрат підприємства на виробництво та збут продукції. Собівартість являє собою частку вартості товару, що втілює в себе матеріальні затрати, та частку вартості, подану в заробітній платі.
Якщо вартість товару показує, скільки коштує виробництво того чи іншого товару всьому суспільству, то собівартість відбиває лише ту частину цих затрат, яка сплачується безпосередньо підприємством. Собівартість практично нижче суспільних витрат виробництва на величину вартості додаткового продукту (прибутку).
Собівартість продукції містить вартість використання сировини, матеріалів, палива, енергії, перенесену вартість машин, будинків, споруд (амортизацію), затрати на оплату праці. Собівартістю одиниці виробу визначається шляхом калькуляції, тобто підрахунку затрат на його виробництво і реалізацію.
На практиці розрізняють:
1)    цехову собівартість – всі затрати на виробництво, за виключенням за-гальнозаводських;
2)    виробничу – всі затрати на виробництво без поза виробничих затрат;
3)    повну собівартість – всі затрати, пов’язані з виробництвом продукції і послуг, і поза виробничі затрати (затрати на тару, упаковку, доставку продукції);
4)    індивідуальну собівартість – затрати на одиницю окремих видів продукції;
5)    планову собівартість - – обчислюється на початку виробничого циклу на основі нормативів, технологічних карт і т.п. при складанні виробничо-фінансового плану;
6)    фактична (звітна) собівартість – визначається на основі фактично зроблених витрат.
Співвідношення різних видів затрат у загальних затратах визначають структуру собівартості, яка є неоднаковою у різних галузях.
Структуру собівартості звичайно розглядають у двох площинах: за елементами затрат та за статтями калькуляції.
Таблиця 1
За елементами затрат    За статтями затрат
Сировина та основні матеріали
Допоміжні матеріали
Паливо
Електроенергія
Амортизація основних фондів
Заробітна плата (основна і додаткова)
Соціальне страхування
Інші витрати     Сировина і матеріали
Паливо й електроенергія на виробничі потреби
Заробітна плата робітників:
основна
додаткова (премії)
Відрахування на соціальне страхування
Затрати на підготовку й освоєння виробництва
Затрати на утримання й експлуатацію устаткування
Затрати на управління цехом (підприємством)
Затрати від браку
Інші затрати

Структура собівартості за елементами затрат характеризує загальний еко-номічний стан підприємства, висвітлює джерела перевитрат або економії, вияв-ляє загальні потреби у матеріальних, трудових і фінансових ресурсах.
За допомогою структури собівартості за статтями калькуляції визначають вплив на величину собівартості, перевищення строків освоєння випуску нової продукції, зміни обсягів виробництва, втрат від простоїв, браку. У цій структурі собівартості затрати відокремлюються, групуються залежно від призначення та суб’єкта  їх реалізації.
Зменшення витрат виробництва передбачає скорочення витрат на кожний елемент структури собівартості.
Вирішальний вплив на зниження собівартості мають такі чинники:
1)    підвищення продуктивності праці, якщо воно випереджає зростання заробітної плати;
2)    підвищення ефективності використання засобів праці та, зокрема, перехід на дво- та тризмінний режим роботи, економічне і найбільш раціональне використання сировини, матеріалів, палива, енергії;
3)    прискорення впровадження досягнень науково-технічного прогресу (передової техніки, технології);
4)    ліквідація збитків, браку, підвищення якості продукції;
5)    скорочення управлінського апарату та його здешевлення, підвищення обсягів виробництва.
Значення зниження собівартості в умовах переходу до ринку різко зростає. Це розширює можливості підприємств для збільшення фондів розвитку ви-робництва, науки і техніки, соціального розвитку й матеріального заохочення.
Основні показники діяльності фірми: доход і прибуток
Продукція більш високої якості має, як правило, і більш високу ціну на ринку. Тому поліпшення якісних характеристик продукції забезпечує зростання валового доходу і прибуток фірми.
Валовий доход (загальний доход) – це грошові кошти, що надійшли підприємству за реалізовану продукцію, надані послуги, продаж майна, цінні папери та інше, або це те, що отримує виробник, продавши свою продукцію.
Підраховується шляхом перемноження ціни за одиницю продукції на кількість проданих одиниць продукції. Таким чином, загальна виручка залежить від ціни, за якою продають товар, і від кількості проданих товарів.
Валовий доход складається із фонду оплати праці і чистого доходу. Частина чистого доходу може бути втілена у продукції, що не реалізована у по-точному році. Тому розрізняють реалізований чистий доход, або прибуток під-приємництва.
Між втратами і прибутком існує тісна залежність. Чим нижчі витрати, тим вищий прибуток, тим ефективніше підприємство.
Підприємство, реалізуючи вироблену продукцію, відшкодовує витрати на виробництво і отримує прибуток.
Прибуток – це основний узагальнюючий показник фінансових результатів господарської діяльності фірми. Він підраховується як різниця між валовим доходом і сукупними витратами (собівартістю).
Багато західних економістів при поясненні прибутку використовують теорію трьох факторів виробництва, за якою участь у створенні вартості беруть праця, земля і капітал.
Виділяють такі види прибутку:
Бухгалтерський прибуток – це різниця між загальною виручкою від продажу та зовнішніми витратами.
Економічний прибуток – різниця між загальною виручкою від продажу та сумою зовнішніх та внутрішніх витрат.
Балансовий – це різниця між виручкою від реалізації продукції і сумою матеріальних витрат, амортизації і заробітної плати.
Чистий прибуток – це той прибуток, який залишається після сплати різних податків. Розраховується як різниця між валовим прибутком і податками та іншими обов’язковими платежами. Частина прибутку відраховується у вигляді обов’язкових платежів у державний бюджет. Основним платежем є податок на прибуток. Другим видом платежів з прибутку є фіксовані (рентні) платежі, за допомогою яких вилучається частина прибутку підприємства як плата за най сприятливі умови виробництва.
Решта прибутку залишається у розпорядженні підприємства і використовується на соціальний і виробничий розвиток. З цього прибутку підприємство сплачує відсотки за банківський кредит, а також повертає кредити, формує фонд соціального розвитку, фонд матеріального заохочення, фонд розвитку ви-робництва, науки і техніки.
Кошти фонду соціального розвитку спрямовуються на житлове будівництво, будівництво й утримання об’єктів соціально-культурної сфери, спортивні, оздоровчі та інші. Фонд матеріального заохочення використовують для виплати премій за підсумками виробничої діяльності.
Фонд розвитку виробництва, науки й техніки служить основним джерелом фінансування технічного переоснащення виробництва, наукових і дослідно-конструкторських розробок, перепідготовки кадрів і освоєння нових видів продукції.
Загальна прибутковість підприємства визначається нормою прибутку:

де Р’ – норма прибутку;
     Р – маса прибутку від реалізації продукції;
С – частина валової виручки на заміщення зношених засобів виробництва;
V – на зарплату працівників;
           C+V – авансований капітал (собівартість).
Середня норма прибутку в крупних компаніях становить 12%. Його величина залежить від швидкості обороту виробничих фондів, зниження собівартості продукції, зростання продуктивності праці, величини створеного додаткового продукту та інші фактори.
Ефективність підприємства більшою мірою характеризує узагальнюючий показник – рівень рентабельності.
Рентабельність виробництва показує кількість прибутку, яку одержує підприємець на одиницю витрачених основний і нормуємих оборотних фондів.

Рентабельність продукції показує, яка кількість прибутку припадає на одиницю витрат виробництва:

Трудові відносини та заробітна плата
При переході України до ринкової економіки великого значення набувають питання, пов’язані з рівнем життя населення, з його добробутом. Відомо, що існують різні форми доходів – рента, прибуток, спадщина, відсотки, дивіденди, заробітна плата та ін. Однак в Україні найважливішою формою доходів, як і раніше, є заробітна плата. Саме від того, наскільки обґрунтованим є її розмір, своєчасність виплати, а система заохочення вдалою, залежать зусилля пра-цівників, кінцеві результати роботи.
Розподіл доходів – це стадія відтворення, яка займає проміжне місце між виробництвом і споживанням. Існують також доходи, безпосередньо не зв’язані з оцінкою результатів праці. Це суспільні фонди споживання. Вони можуть надходити до населення через державний бюджет, а також спеціальні фонди підприємств ( в Україні вони мають назву фондів соціального розвитку).
Суспільний фонд споживання (СФС) – це форма розподілу доходів у вигляді різних виплат на дітей, або під час хвороби, одержання безплатної осві-ти... В Україні 2 види СФС – фонд спільного задоволення потреб (освіта, охо-рона здоров’я тощо) і фонди для непрацездатних.
І нарешті доходи від власності (дивіденди від акцій, відсотки від паю на майно, відсотки від вкладів в ощадних банках та ін.).
Переважна частина доходів перетворюється (в основному через ринок) у предмети споживання і різноманітні послуги. Все це утворює фонд життєвих засобів (суспільні фонди споживання, доходи від власності, доходи від кооперативної діяльності, доходи від підсобного господарства, доходи від індивідуальної трудової діяльності, підприємницький доход, заробітна плата...).
Вартість робочої сили, виражена у грошах, набуває форми ціни робочої сили. Отже, заробітна плата є грошовим виразом вартості і ціни товару „робоча сила”.
Розмір заробітної плати визначається трьома факторами:
1)    кількістю та якістю витраченої праці;
2)    вартістю робочої сили;
3)    відповідністю попиту і пропозиції на ринку праці.
Заробітна плата існує у двох основних формах: по часовій і відрядній.
Почасова заробітна плата – оплата вартості та ціни робочої сили за її функціонування протягом певного робочого часу (години, дня, тижня, місяця і т.д.).
Тому розрізняють погодинну, поденну, тижневу і місячну заробітну пла-ту.
Розмір погодинної заробітної плати залежить від „ціни праці” за одиницю часу та довго тривалості робочого дня.

Відрядна або поштучна зарплата – ціна робочої сили відносно кількості виробленого товару за одиницю часу чи обсягу послуг.
Переваги відрядної форми оплати праці полягають у тому, що вона спря-мована на підвищення інтенсивності праці, скорочення затрат на нагляд за ро-бітниками, посилює конкуренцію серед робітників, виключає оплату втрат ро-бочого часу.
Для до індустріального і постіндустріального типів економічного росту перевагу мають погодинні форми заробітної плати, для  індустріального – відрядні форми.
Зараз найбільш поширеною знову стала погодинна заробітна плата. Це обумовлено широким застосуванням у виробництві конвеєрів, автоматів з примусовим ритмом роботи, де інтенсивність праці задається швидкістю руху конвеєра.
В кожнім з двох форм існують такі системи зарплати: тарифні, преміальні, колективні форми оплати.
Тарифні системи – оплати та посадові оклади службовців і інженерно-технічних працівників розробляються на основі різних трудових характеристик. Тарифна система складається з тарифної ставки, що починається від першого розряду. Усього 6 розрядів.
Преміальні або штрафні системи передбачають виплату премій за збільшення або покращення виробничих результатів. Якщо в роботі є недоліки – використовують штрафи.
Існують погодинно-преміальні (за дотримання технологічної дисципліни, за економне використання матеріалів, за розробку оригінальної продукції, за безаварійну роботу устаткування та ін.), відрядно-преміальні     (за переконання норми на 1% заробітна плата збільшується також на 1%, але загальний розмір надбавок не повинен перевищувати 20-30% загального заробітку), відрядно-прогресивні та інші системи заробітної плати.
Найпоширенішою формою колективної оплати праці є система „участі у прибутках”. Вона передбачає, що за рахунок заздалегідь встановленої частки прибутку формується преміальний фонд, з якого робітники одержують виплати.
Додаткові гроші, які отримує робітник, залежать від розміру його зарплати з урахуванням особистих і трудових характеристик (стаж роботи, раціоналізаторська діяльність, відсутність прогулів та ін.). Часто у рамках системи „участь у прибутках” робітникам виплачують премії або їх частку у формі цінних паперів.
Розрізняють номінальну та реальну заробітну плату.
Номінальна зарплата – сума грошей, яку отримує робітник за свою роботу.
Реальна зарплата – визначається кількістю товарів і послуг, які може придбати найманий робітник за номінальну зарплату після  відрахування податків.
Реальна зарплата прямо пропорційна змінам номінальної зарплати і обернено пропорційна змінам рівня цін.

Завдяки суспільному характеру виробництва процес праці здійснюється через формування на підприємствах відповідних трудових колективів. До трудового колективу, згідно із законом України „Про підприємництво”, належать усі громадяни, які своєю працею беруть участь у діяльності підприємства на підставі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством.
У політико-економічному розумінні трудовий колектив – це суб’єкт економічних відносин, насамперед відносин власності, а також сукупний працівник, який забезпечує раціональне використання наявних матеріально-речових ресурсів з метою створення і привласнення доходу. Залежно від форми вла-сності на засоби виробництва формуються функції трудових колективів:
1)    виробничо-трудова – виробляти товари і послуги, щоб повніше задо-вольнити попит на них і одержувати від їх реалізації відповідний до-ход і прибуток;
2)    соціально-виховна – спрямована на підготовку високо-кваліфікованого, ініціативного працівника, формування стабільного, дисциплінованого трудового колективу.
Трудові колективи на всіх підприємствах України і на великих підприємствах розвинутих країн організовують профспілки. Вони виникли з робочих клубів, тимчасових страйкових комітетів на противагу засиллю підприємців, як спосіб захистити інтереси робітників. Робітники, організовані у профспілки, змушують своїх роботодавців поступатися і погоджуватися, якщо не повністю, то хоч на часткове задоволення вимог щодо підвищення оплати праці, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці, надання щорічних оплачуваних відпусток.


ТЕМА 12
СИСТЕМА АГРАРНИХ ВІДНОСИН

1.    Аграрні відносини.
2.    Рентні відносини.
3.    Агропромисловий комплекс
4.    Особливості переходу до ринкових відносин в аграрному секторі України
Аграрні відносини
Слово "аграрний" латинського походження і у перекладі на українську мову дослівно означає "земельний".
Аграрні відносини - це складова частина економічних відносин у сіль-ському господарстві, що виникають з приводу володіння і використання землі як головного засобу сільськогосподарського виробництва.
Земля у сільському господарстві є предметом праці і одночасно знаря-ддям виробництва. Саме від якості землі та її використання залежить продук-тивність рослинництва. Тваринництво може успішно розвиватись лише на ос-нові ефективного використання земельних угідь.
Продуктивність землеробської праці пов'язана з природними умовами.
В сільському господарстві в більшій мірі, ніж в інших галузях, фонди відтворення формуються за рахунок їхньої продукції (насіння, корм, тварини). Особливістю є те, що результати виробництва значно відрізняються по роках в залежності від погодно-кліматичних умов. Тому для забезпечення ритмічності виробництва тут особливе значення має утворення резервних фондів.
Особливістю сільського господарства є і те, що основним засобом виробництва є земля. Звідси витікає проблема економічного використання, збереження, відновлення родючості землі.
Нові форми господарювання забезпечують матеріальні стимули для збі-льшення виробництва продукції сільського господарства.
Оренда — це форма повного госпрозрахунку, тимчасове надання землі за плату.
Орендні колективи можуть самостійно організувати виробництво.
Фермерські господарства - форма підприємництва громадян, які ви-явили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією.
Економічною основою цих господарств є приватна власність на землю та інші засоби виробництва. Фермерське господарство може бути створене од-нією особою чи сім'ями.
Рентні відносини
Оренда землі передбачає існування земельної ренти та рентних відно-син.
Економічна  рента  являє  собою  плату  за  користування  землею. Ве-личина земельної ренти визначається попитом на земельні ділянки та іншими факторами. Вона залежить в значній мірі від їх родючості та місцеположення. У   сільському   господарстві   розрізняють   три   види   ренти:   диференціальну, абсолютну, монопольну.
Земля - основний засіб виробництва у сільському господарстві. Землі кращої та середньої якості вже зайняті сільськогосподарськими підприємства-ми, що виступають як самостійні товаровиробники. Це породжує монополію на землю як об'єкт господарювання і є причиною існування диференціальної рен-ти.
Суспільна вартість сільськогосподарських продуктів визначається не середніми умовами виробництва, а умовами виробництва на відносно гірших ділянках землі, але при суспільне нормальних умовах. Виробництво і реалізація продукції на гірших землях (або найбільш віддалених від ринку) повинні бути економічно вигідними, тобто ціна на продукцію з цих земель повинна забезпе-чити нормальні умови для розширеного відтворення. Саме ця ціна стає регу-люючою на ринку сільськогосподарських товарів. За цих умов на середніх і кращих землях (при єдиній ціні) виникає фіксований додатковий чистий доход, який перетворюється у диференціальну ренту І.
Диференціальна рента І — це додатковий чистий доход, який утворю-ється в господарствах, що користуються кращими землями, а також ближче розташовані до ринків збуту продукції, шляхів сполучення.
Індивідуальна вартість одиниці продукції нижче у господарствах, де кращі умови виробництва.
Різниця між суспільною й індивідуальною вартістю продукції є дифере-нціальною рентою І.
Поряд з диференціальною рентою І за певних економічних умов утво-рюється диференціальна рента II.
Диференціальна рента II - форма надлишкового додаткового продукту, який одержують у наслідок різної продуктивності затрат, що послідовно здійс-нюються на одній і тій же ділянці землі, тобто внаслідок інтенсифікації земле-робства.
Для об'єктивного визначення рентних платежів потрібен єдиний крите-рій - якісна характеристика земель. Така оцінка міститься у земельному кадас-трі.
Земельний кадастр – документ, що містить у собі систему необхідних відомостей і документів про правовий режим земель, їх розподіл серед земле-користувачів, у тому числі орендарів, про якісну характеристику та народно-господарську цінність земель (родючість, забезпеченість вологою, теплом, міс-церозташування, конфігурація полів та інші).
Абсолютна рента — це різниця між ринковою вартістю продукції та ці-ною виробництва (затрати виробництва плюс середній прибуток).
Монопольна рента - переплата споживачів рідкісних продуктів, які ви-рощуються на землях з виключно особливими природними умовами.
З рентними відносинами пов'язана така категорія, як ціна землі. Земля не лише здається в оренду, вона може бути продана.
Ціна землі прямо пропорційна розміру ренти і обернено пропорційна банківському відсотку:

Ціни у сільському господарстві
Фермерська ціна - це ціна, по якій фермер фактично реалізує свою про-дукцію.
Гарантована ціна специфічний вид цін на продукцію рослинництва, зокрема, на зерно.
Закладна ціна - при несприятливих умовах ринку, коли ціна знижуєть-ся, щоб не допустити їх падіння нижче відповідного рівня.
Цільова ціна - це специфічна ціна, яка гарантує фермерам відповідний рівень доходів в умовах не підвищення, а навіть зниження закладних цін. Ці-льові ціни не дають на ринку, а використовуються в розрахунках. Вони визна-чаються на основі виробничих витрат на одиницю продукції.
Агропромисловий комплекс (АПК)
Агропромисловий комплекс - сукупність галузей, зайнятих виробниц-твом продукції сільського господарства, її зберіганням, переробкою і доведен-ням до споживача.
Організаційно-господарська структура АПК включає:
1.   Галузі промисловості, які постачають сільському господарству засо-би виробництва, а також галузі, які зайняті виробничо-технічним обслугову-ванням.
2.   Саме сільське господарство.
3.   Галузі, які забезпечують доставку сільськогосподарської продукції до споживача (заготівля, переробка, зберігання, транспортування, продаж).
4.   Інфраструктуру-галузі, які, забезпечують загальні умови розвитку АПК, а також життєдіяльності людей (дорожньо-транспортне господарство, зв'язок, матеріально-технічне постачання, системи зберігання та інше).
Завдання АПК - забезпечити населення продуктами харчування, а про-мисловість - сировиною. Ефективність агропромислового виробництва харак-теризує його економічна структура (за вартістю виробленої продукції, чисель-ністю зайнятих, величиною інвестицій тощо).
Узагальнюючим показником рівня розвитку агропромислового комплек-су, результативності його ланок і оптимальності міжгалузевих зв'язків є кінце-вий продукт.
У формуванні кінцевого продукту особливо чітко виділяється три ста-дії, або сфери, кожна з яких характеризується своїми специфічними функція-ми:
1.   Виробництво засобів виробництва для агропромислового комплексу та його обслуговування.
2.   Сільськогосподарське виробництво.
3.   Переробка і реалізація продукції з сільськогосподарської сировини.
Складні проблеми постали у зв'язку із збереженням природного середо-вища. Застосування хімікатів у рослинництві, промислових методів відгодівлі у тваринництві призводить до посилення забруднення ґрунту, води, повітря. За-гострюється проблема утилізації відходів, особливо в країнах з малою терито-рією.
Особливості переходу до ринкових відносин в аграр-ному секторі України
Сільське господарство є однією з провідних галузей народного госпо-дарства, де процеси виробництва мають свої особливості, які обумовлюються значним впливом на нього природних факторів, формами землекористування. Розвиток цієї галузі органічно пов’язаний із розв’язанням продовольчої про-блеми, що у свою чергу вимагає налагодження тісних економічних зв’язків сільського господарства з промисловістю та іншими галузями народногоспо-дарського комплексу.
Сучасна аграрна політика України характеризується докорінним пере-творенням відносин власності і формування господарських структур, створен-ням повноцінного ринку засобів виробництва і продовольства та забезпеченням його відповідною інфраструктурою.
Одним з невідкладних завдань сучасної аграрної політики є здійснення земельної реформи з урахуванням особливостей різних форм господарювання і переходу до ринку.
Введення плати за землю, можливість продажу земельних ділянок, за-провадження приватної власності на землю, закріплення права безстрокового володіння землею з наступним її успадкуванням, як і здача земельних ділянок в оренду іноземним, - усі ці конкретні прояви земельної реформи повинні вирі-шуватися всенародно.
Проведення глибоких перетворень соціально-економічної структури здійснюється на основі широкого використання підряду, оренди, акціонерних кооперативних та сімейно-індивідуальних форм.
В умовах переходу до ринкових відносин не можна ігнорувати та запе-речувати важливість і необхідність державного регулювання.
У сільському господарстві воно охоплює:
- постійне спостереження за рухом ринкових цін на продукцію АПК і засо-би виробництва;
- відпрацювання механізму підтримання доходів сільськогосподарських товаровиробників шляхом регулювання мінімальних цін, фінансування і креди-тування;
- погодження цінової і фінансово-кредитної політики на продовольчому, сировинному та ресурсному ринках з іншими країнами;
- сприяння розвитку міжнародних зв’язків, насамперед в області техніки і технології виробництва, переробки сільськогосподарської продукції.
В основі переходу до ринкових відносин лежать роздержавлення і приватизація власності, розвиток колективно-пайової форми власності.
Приватизація означає надання колективній формі власності ознак ін-дивідуалізації.
Приватизація в аграрному секторі може відбуватися кількома шляхами.
Перший – безкоштовна передача засобів виробництва всім працівни-кам.
Другий – продаж власності всім бажаючим (застосовується у господар-ствах, які перебувають на межі банкрутства). Небезпечність такого шляху у то-му, що в результаті акціонерну власність буде продано, а виробництво докорін-но перепрофільоване, внаслідок чого зникне певна господарська структура.
Третій шлях – оренда з наступним викупом. Він найбільш прийнятий для радгоспів, оскільки через орендну плату колектив може розрахуватися з державою за її частку в загальній власності і згодом акціонувати орендне під-приємство.

ТЕМА 13
МАРКЕТИНГ У БІЗНЕСІ
1.    Сутність та види маркетингу.
2.    Виникнення і розвиток маркетингу.
3.    Функції та принципи маркетингу.
4.    Маркетингова діяльність.
Сутність маркетингу
Організація та управління підприємством, фірмами в умовах ринкової еко-номіки вимагають, з одного боку, всебічного вивчення споживчого попиту з ме-тою орієнтації виробництва, з іншого - активного впливу виробництва на ринок, попит формування потреб споживачів. Розв'язання цих завдань має забезпечити маркетинг.
Слово маркетинг походить від англійських слів «market» (ринок) та «getting» (оволодіння).
Маркетинг - це система організації та управління діяльністю компанії щодо розробки (конструювання) нових видів товарів, їх виробництва і збуту на основі всебічного вивчення ринку й потреб споживачів з метою отримання прибутку.
Мета маркетингу – звести зусилля по збуту продукції до мінімуму.
Мета маркетингової діяльності - отримання прибутку від максимального збуту товарів.
Основним видом сучасної маркетингової діяльності є інтегрований маркетинг, що передбачає створення спільних команд з управлінців-маркетологів і фа-хівців з конструювання і створення продукції (інженерів, працівників тощо) твор-чу й органічну взаємодію між різними управлінськими підрозділами і службами.
Система маркетингу включає три основні моменти:
-    вивчення ринків збуту;
-    аналіз діяльності підприємства;
-    реалізація маркетингової політики.
Вся система маркетингу включає також комплексні програми, які складають заходи щодо поліпшення якості товару, цінової політики, формування попиту, стимулювання збуту та реклами, організація
технічного сервісу й розширення асортименту пропонованих послуг.
Види маркетингу
Маркетинг підрозділяється залежно від ринків збуту на:
-    внутрішній;
-    міжнародний;
-    споживачів товарів;
-    засобів виробництва;
-    послуг.
Розрізняють вертикальній маркетинг, орієнтований на вертикальну нішу ринку (компанія веде пошук шляхів реалізації певного товару або групи функ-ціонально близьких виробів за різними групами споживачів); горизонтальний маркетинг, орієнтований на горизонтальну нішу ринку (компанія намагається задовольнити потреби з усього комплексу товарів і послуг); некомерційний мар-кетинг (для навчальних закладів, організацій охорони здоров'я тощо), фінансовий, банківський тощо.
Виникнення і розвиток маркетингу
Маркетинг виник не просто тоді, коли сформувався ринок з усіма його структурними елементами (кінець XIX — початок XX століть), а тоді, коли для покупця ринок наситився товарами (з 50-х років XX століття). Це означало, що «ринок продавця», на якому продавці мали більше влади, а покупець був активним діячем ринку, замінився «ринком покупця», на якому    більше влади у по-купця. Продавець став активним діячем ринку. Встановилась кон'юнктура рин-ку.
Кон'юнктура ринку — це економічна ситуація, яка включає в себе співвідношення між попитом та пропозицією, рух цін та товарних запасів, портфель замовлень по галузях та інші економічні показники.
    Встановлення кон'юнктури ринку, яка характеризувалась тим, що зростання пропозиції товару випереджало зростання попиту, посилило конкурентну боротьбу за «гаманець» споживача. Можливості вибору у покупців істотно збі-льшились. Фірми вступають у конкуренцію, щоб завоювати більше споживачів. Для цього на фірмах створюються цілі відділи та служби маркетингу. Все це характеризує розвиток маркетингу на сучасному етапі, але так було не завжди.
Становлення та розвиток маркетингу пов'язані з різними підходами, які відображають різні періоди становлення ринкової економіки.
Концепція удосконалення виробництва — одна з найстаріших. Згідно з нею за умов високого попиту на товари й активної їх реалізації за доступною ціною, підприємець має зосередити зусилля на вдосконаленні виробництва, зниженні собівартості продукції й підвищенні ефективності системи розподілу.
Застосування цієї концепції доцільно у двох випадках:
- коли попит перевищує пропозицію й необхідно сконцентрувати увагу на збільшенні виробництва;
- коли собівартість продукції дуже висока і її необхідно знизити.
Концепція удосконалення товару виходила з того, що споживачі надають перевагу товарам з високою якістю, з кращими властивостями. У зв'язку з цим зусилля для збуту не потрібні. Цей підхід у певній мірі вірний, але доти, поки споживач не скористається іншими товарами для задоволення своїх потреб.
Концепція інтенсифікації комерційних зусиль пов'язана із значними зусиллями у сфері збуту: психологічна «обробка» споживача щодо необхідності товару, його якостей, можливостей знизити ціну за певних умов продажу. Тому пропонується ширше використовувати рекламу й можливості торгівельної мережі.
Концепція маркетингу визначає потреби цільових ринків та забезпечення їх більш ефективними засобами функціонування, ніж у конкурентів. Концепція означає реалізацію суверенітету споживача, пізнання його потреб для того, щоб товар або послуга найточніше відповідали його запитам. Суть концепції виражає формула: «Знайдіть потреби й задовольніть їх, тоді товар або послуга продаватимуть себе самі».
Характерним прикладом реалізації концепції маркетингу е діяльність відомої корпорації «Макдональдс». Вони пропонують невеликий асортимент страв, основою яких є рублені (м'ясні, рибні) біфштекси, та дуже швидке і якісне обслуговування. За рахунок такого підходу та продажу ліцензій на відкриття інших підприємств, що працюють за такою ж технологією під назвою «Макдональдс», компанія має близько 6 тис. своїх точок у США та в цілому світі, охоплює понад 18% ринку громадського харчування швидкого обслуговування.
Концепція соціально-етичного маркетингу направлена на задоволення та довготривале благополуччя як споживача, так і суспільства в цілому.
Концепція ґрунтується на поєднанні трьох факторів: прибутку фірми, задоволення споживчих потреб та інтересів суспільства. Ця концепція виражає пріоритет загальнолюдських цінностей над вузьковідомчими інтересами. Соціально-етичний маркетинг доповнюється тим, що не тільки потрібно, але і корисно споживачеві та всьому суспільству: екологічно чисті продукти, товари, що дозволяють споживачеві вести здоровий спосіб життя – заняття спортом, відпочинок, туризм та інше.
Функції маркетингу
Основними   функціями   системи   маркетингу   є   взаімопов'язаний комплекс дій, що включає:
-  аналіз внутрішнього й зовнішнього середовища, в якому функціонує підприємство або фірма;
-   комплексне   вивчення   ринку,   потреб   споживачів,   конкурентів, товарного асортименту;
-    планування      виробництва     товару,      формування      попиту      й стимулювання збуту;
-    формування й реалізацію цінової політики;
   -    інформаційне забезпечення підприємства;
- управління маркетингом (реалізація й контроль за маркетинговими заходами);
- розробку й реалізацію маркетингових програм.
Аналіз внутрішнього та зовнішнього середовища. На маркетингову ді-яльність впливає внутрішні фактори - фінансові, виробничі, економічні, кадрові служби, маркетингові служби, матеріально-технічне постачання. На зовнішні фактори маркетингової діяльності впливає макросередовище - стан економіки, політики, рівень науково-технічних досліджень, конкуренти, споживачі, засоби маркетингової інформації.
Комплексне вивчення ринку, потреб споживачів, конкурентів, товарного асортименту. Під маркетинговим дослідженням розуміється систематичне нагромадження бази даних, необхідної для визначення та реалізації стратегії фірми, її маркетингової діяльності, що пов'язано зі збором, аналізом, опрацюванням інформації, звітністю про результати здійснюваної роботи саме службою маркетингу фірми. Об'єктами уваги дослідників виступають: вивчення характеристик ринку, розподіл частки ринку між фірмами, аналіз збуту, вивчення товарів конкурентів, короткострокове та довгострокове прогнозування, вивчення політики цін.
Планування виробництва товару, формування попиту й стимулювання збуту являє собою процес створення і підтримки стратегічної відповідності між цілями фірми, її потенційними можливостями у сфері маркетингу. Спочатку стратегію маркетингу будують, орієнтуючись на ринки тих країн, де відсутнє виробництво даного товару. І тільки після цього, використовуючи нагромаджений досвід, впроваджують його на ринки інших країн. Така стратегія дістала назву «стратегія лазерного променя».
Формування і реалізація цінової політики. Ціна є важливим фактором, який визначає стратегію поведінки фірми на ринку. Різне ставлення до ціни по-в'язане з різними завданнями, що розв'язуються фірмою, а саме:
1. забезпечення виживання;
2. максимізація поточного прибутку;
3. завоювання лідерства за показниками якості товару;
4. завоювання лідерства за показниками частки ринку.
Загально прийнятими нормами встановлення цін є:
-    середні витрати плюс прибуток;
-  розрахунок ціни на основі аналізу беззбитковості та забезпечення цільового прибутку;
-    встановлення ціни на основі відчутної цінності товару;
-    вибір ціни на основі рівня поточних цін;
-    визначення ціни через торги.
Інформаційне забезпечення маркетингу. Маркетингова інформаційна система (МІС) відбиває постійно діючий взаємозв'язок і взаємозалежність людей, оргтехніки, зорієнтованих на визначення проблеми, збирання, аналіз, розповсюдження інформації для використання її керівництвом маркетингової служби.
Система маркетингової інформації включає:
-    систему внутрішньої звітності;
-    систему маркетингових досліджень;
-    систему аналізу інформації;
-    систему збирання зовнішньої поточної маркетингової інформації.
Управління маркетингом.  Контроль, як одна з функцій управління, завершує процес маркетингової діяльності. Існують такі типи маркетингового контролю: встановлення контрольних показників (чого хоче досягти фірма); заміри показників ринкової діяльності (чому так відбувається); коригуючи дії.
План ревізії маркетингової діяльності фірми складається з блоків: ревізія макросередовища (демографічні, економічні, природні, науково-технічні, полі-тичні, фактори культурного порядку) та мікросередовища (ринки, клієнтура, конкуренти, система розподілу та ділери-постачальники, допоміжні і маркетингові організації, контрактні аудиторії); ревізія стратегії маркетингу; ревізія організації служби маркетингу тощо.
Маркетингові програми. Це система взаємопов'язаних заходів, що визначають дії підприємства (фірми) на заданий період часу.
Маркетингове програмування підрозділяється на короткострокове та довгострокове.
Короткострокові програми маркетингу (до 1 року) передбачають деталізацію й конкуренцію маркетингових заходів підприємства.
Довгострокові програми маркетингу (до 10-15 років) охоплюють заходи, розраховані на тривалий період часу, згідно з прийнятою стратегією.
Принципи маркетингу
Це основні його риси, що розкривають суть маркетингової діяльності й визначають шляхи ефективного досягнення її цілей:
-    споживач завжди правий, йому слід допомогти зробити свій вибір;
-    виробляти те, що можна продати, а не те, що можна виробити;
-  інженери створюють вибір, а маркетологи - товар (продукція може бути втіленням видатної інженерної думки і кошмаром для маркетингу);
-    економічно   ефективна   реалізація   продукції   і   послуг   на чітко визначених ринках у заздалегідь запланованих обсяг і у визначені терміни.
-    постійна орієнтація фірми на випуск товарів, послуг, яких ще немає на ринку;
-    активний вплив фірми на формування і стимулювання потреб споживачів тощо.
Маркетингова діяльність
Маркетингова діяльність включає такі структури:
-    функціональні;
-    за видами продукції;
-    за ринками;
-    за географічними напрямами зв’язків та інше.
Діяльність маркетингової служби фірми поєднує в собі комплексні роботи економічного, валютно-виробничого, збутового й дослідницького характеру, що вимагає високої економічної та практичної підготовки персоналу цієї служби.
На потреби та поведінку споживача при виборі товару впливає велика кількість різноманітних факторів:
— соціально-економічні (наявність чи відсутність сім'ї, дітей, професія, соціальне положення, рівень доходів, спосіб життя);
—  культурні (освіта, культурні цінності, захоплення) ;
— особисті (вік, етап життя сім'ї);
       — психологічні (мотивація у виділенні потреб, уявлення щодо
важливості потреб тощо).    
Маркетолог — дослідник ринку —  буде враховувати також  поведінку споживача на різних етапах купівлі товару:
1) ситуація —  етап, де з'ясовується, що викликало потребу споживача  (власне бажання купити певну річ, професійна необхідність).
2) пошук інформації — процес формування уявлення про товар (порада приятеля, рекламне повідомлення, інструкція про умови використання, консультація спеціаліста).
З) порівняння варіантів — етап, на якому споживач робить свій вибір серед різноманітних товарів.
4) момент купівлі — етап, на якому покупець стає або не стає володарем товару. Цей етап може відбутись, якщо все гаразд, або не відбутись, якщо покупцю не догодить продавець або з інших причин покупець відмінить своє рішення.
5) оцінка покупки — етап користування товаром, коли покупець встановлює ступінь задоволення потреб: добра річ або нікуди не годиться.
Фірма для встановлення того, який продукт потрібен потенційному споживачеві, буде використовувати різноманітні методи дослідження ринку:
— встановлення цілей дослідження;
—    інформація з газет, журналів;
—    опитування споживачів;
—    бесіди з клієнтами;
—    інтерв’ю;
—    аналіз інформації.
Головною дійовою особою на споживчому ринку виступає конкретна особистість з властивим тільки їй неповторним набором специфічних рис, якостей, які перебувають під постійним впливом зовнішніх факторів. Успіх діяльності фірми, яка працює на споживчому ринку, залежить від того, наскільки вдало, надійно вона знайде своє коло покупців, свій сегмент ринку.
Сегментування ринку – процес розподілу споживачів на групи на основі відмінностей в потребах і поведінці.
Головними принципами сегментації ринку можна назвати такі:
-    географічний;
-    психологічний;
-    поведінковий;
-    демографічний.
Географічний принцип передбачає поділ ринку, з урахуванням географічних відмінностей  - країна, регіон, область, місто тощо. Розташування регіону відображає відмінності в доходах, культурі, традиціях, релігійних переконаннях. Регіони відрізняються, наприклад, структурою комерційної діяльності, транспортною мережею тощо.
Сегментацію ринку за психологічним принципом орієнтовано на розподіл покупців за належністю до суспільного класу, за способом життя, типами особистості.
    Демографічний принцип сегментації ринку передбачає групування споживачів за віком, статтю, чисельністю сім'ї, етапами життєвого циклу, рівнем доходів, родом занять, освітою, релігійними переконаннями, національністю.


ТЕМА 14
МЕНЕДЖМЕНТ ЯК СИСТЕМА УПРАВІННЯ ФІРМОЮ

1.    Менеджмент як поняття. Система управління підприємством.
2.    Менеджмент як теорія керівництва фірмою.
3.    Функції менеджменту.
4.    Прийняття рішень у менеджменті.
5.    Бізнес-план.

Менеджмент як поняття
Термін «менеджмент» походить з англійської мови (management -управління, керівництво і слово, що походить від нього, - менеджер (manager) - використовується для позначення осіб, які виконують функції керівника, директора, адміністратора на різних рівнях.
Предмет теорії менеджменту - відносини управління, які являють собою складний комплекс стійких взаємозв'язків і взаємодії людей та колективів.
Відносини управління - включає такі основні організаційні види:
1. відносини між керуючою і керованою системами (керуюча система включає ті складові елементи, які забезпечують процес управління. Керована система включає елементи, які забезпечують безпосередній процес виробничої, господарської, комерційної та інших видів діяльності);
2. відносини самої керуючої системи;
3. відносини керованої системи між керівниками та підлеглими (відносини субординації і координації).
Система управління підприємством
Система управління підприємством - це свідомо організований, цілеспрямований і активний вплив різних суб'єктів управління на процес розвитку та функціонування підприємства загалом, окремих його ланок.
Основні елементи управління:
1. збір, систематизація і передача інформації;
2. вироблення (обґрунтування) і прийняття рішень;
3. перетворення рішень на різні форми команд (усна, письмова, наказ, розпорядження, тощо) і забезпечення його виконання;
4. аналіз ефективності прийнятого рішення та можливе наступне його коригування.
Основні організаційні форми управління:
- лінійна (за якої розпорядження, накази, тощо йдуть від одного начальника, а керівники нижчих підрозділів приймають рішення з багатьох проблем виробничо-фінансової діяльності й підбирають оптимальну кількість підлеглих, якими можна ефективно управляти);
-   функціональна (за якої спільні для кількох підрозділів функції управління передають одному органу або виконавцю, який виконує накази кількох керівників);
- лінійно-функціональна (за якої управлінські рішення розробляють висококваліфіковані й досвідчені фахівці, розпорядження видаються по лінійних ланках, а в кожного підлеглого може бути лише один начальник);
-   програмно-цільова (керівники окремих проектів або підрозділів отримують завдання від вищого керівництва, а самі дають розпорядження щодо найефективнішого використання всіх ресурсів штатних працівників);
-  матрична (залежно від мети, типу виробництва, тощо у певній комбінації поєднується всі попередні форми, але підлеглий може мати кілька начальників);
- дивізіональна (за якої відділи наділені оперативною самостійністю, вступають у договірні відносини один з одним, працюють на принципі самофінансування, а стратегічне рішення приймає вище керівництво).

Менеджмент як теорія керівництва фірмою
Інтерес до управління з’явився на початку ХХ ст. в США. З моменту опублікування книги Фредеріка І. Тейлора «Принципи наукового управління» (1911), управління стає галуззю самостійного наукового дослідження. Сприяв цьому розвиток ринкового господарства на базі індустріального виробництва під час переходу до інформаційного періоду розвитку суспільного виробництва.
Американський менеджмент виділяє такі етапи формування науки управління:
Авторами школи наукового управління являються Фредерік І. Тейлор, Френк і Лілі Гілберт, Гентрі Гант. Вони досліджували проблеми виробничого менеджменту – аналіз операцій ручної праці, нормування праці, стимулювання трудового вкладу.
Засновники класичної (адміністративної) школи управління – Андрі Файоль, Ліндан Ірвік, Джеймс Д. Мунді. Вони описали функції управління, систематизували підхід до управління всією організацією.
Школу людських стосунків започаткували Мері Паркер Фоллет, Елтон Мейо. Вони рекомендували використовувати прийоми управління шляхом впливу безпосередніх керівників на працівників, забезпечення широких можливостей спілкування на роботі.
Авторами школи наукової поведінки являються Дуглас Мак-Грегор, Фредерік Герцберг, які пропонують методи налагодження міжособистих сто-сунків, підвищення ефективності використання людських ресурсів.
Школа управління досліджує моделі. Після її створення роль змінних відіграють кількісні значення. Особливого значення тут надають комп'ютерам.
Процесійний підхід розглядає управління як процес сукупності безперервних взаємопов'язаних дій. Ці дії, кожна з яких є також процесом, називають функціями менеджменту. Сучасні автори Майкл Мескон, Майкл Альберт, Франклін Хедоурі виділяють чотири функції менеджменту: планування, організація, мотивація, контроль.
Системний підхід був заснований на використанні теорії систем у менеджменті з кінця 50-х років. Система — це сукупність взаємопов'язаних елементів, які, постійно взаємодіючи, визначають її характер. Усі організації с системами, які складаються з таких елементів, як структура, завдання, технологія, люди і цілі.  Всі організації є відкритими системами.
Ситуаційний підхід був розроблений наприкінці 60-х років. Цей підхід випливає з поняття ситуації як конкретного набору обставин, що діють на організацію протягом певного часу. Він спрямований на підбір прийомів менеджменту для розв'язання конкретних управлінських ситуацій з метою ефективного досягнення цілей організацій.

Функції менеджменту
Процес керівництва фірмою складається із чотирьох взаємопов'язаних функцій:
-   планування;
-    організації взаємодії;
-    мотивації;
-    контролю.
Всі функції пов'язані комунікацією — обліком інформацією між працівниками для здійснення спільної мети.
Планування - вид управлінської діяльності, який визначає перспективу і стан організації.
Види планування:
-    стратегічне;
-    планування реалізації стратегії.
Стратегічне планування - розробка стратегії організації, яка складає комплексний план для забезпечення здійснення місії організації та досягнення її цілей.
Організація взаємодії - процес створення структури управління підприємством, який має два аспекти:
-    поділ організації на підрозділи відповідно до цілей і стратегії;
-    встановлення  взаємних повноважень, які зв'язують  вищі рівні з
нижчими   і   забезпечують   можливість   розподілу   та   координації
завдань.
Мотивація — управлінська діяльність, яка забезпечує процес спонукання себе та інших працівників на дії, спрямовані на досягнення особистих цілей або цілей організації.
В основі мотивації трудової діяльності лежать потреби та винагороди.
Потреби - це всякий стан незадоволеності, з якого людина прагне вийти, або, навпаки, стан задоволення, який людина бажає продовжити (матеріальні, духовні тощо).
Винагорода - це те, що людина вважає цінним для себе. Вона буває: внутрішня - дає сама робота (зміст трудового процесу, самоповага тощо); зовнішня - дає організація (зарплата, кар'єра, безкоштовне лікування, службова квартира, додаткова відпустка тощо).
Контроль - від управлінської діяльності по забезпеченню процесу, за допомогою якого керівництво організації визначає наскільки правильні його управлінські рішення.
Види контролю:
-  Попередній контроль реалізується через правила, процедури, поведінку тощо. Він використовується стосовно людських, матеріальних, фінансових ресурсів.
-   Поточний контроль має характер управлінської необхідності, має мету і використовує зовнішні ресурси, які перетворює в ресурси для внутрішнього споживання організації.
-  Остаточний   контроль,   необхідний   для   врахування   організацією можливих майбутніх ситуацій, з якими буде мати справу організація, а також для забезпечення мотивації.

Прийняття рішень у менеджменті
Рішення - вибір із сукупності існуючих альтернатив проблеми одного раціонального варіанту.
Рішення класифікуються за певними ознаками:
-     за сферою охоплення (загальні, часткові);
-     за тривалістю дії (перспективні, поточні);
-  за рівнем прийняття (рішення вищого, середнього і нижчого рівнів управління);
-    за      характером      задач,      які      розв'язуються      (організаційні запрограмовані, організаційні незапрограмовані, компромісні);
-  за способом обґрунтування (інтуїтивні, рішення які базуються на судженнях, раціональні);
-      за способом прийняття (одноособові, колегіальні, колективні).
Існує декілька методів прийняття раціональних рішень.
Науковий метод оптимізації управлінського рішення - вибір найбільш ефективного варіанта рішення із можливих альтернатив.
Моделювання - відображення в схемі, формулі, прикладі тощо характерних ознак об'єкта, який досліджується (теорія ігор, теорія черг, лінійне програмування, імітаційне моделювання та ін.).
Прогнозування - спосіб, при якому використовується накопичений у минулому досвід та побічні припущення з метою визначення майбутнього на сучасному етапі (економічні прогнози, соціальні прогнози розвитку конкуренції, науки та техніки і т. ін.).
Для здійснення керівництва фірмою, для вироблення раціональних рішень менеджер може використати різні стилі керівництва.
Автократичний стиль – керівник тільки віддає розпорядження та контролює їх виконання, його рішення не підлягають обговоренню. Як правило, такий стиль виникає у фірмах, де майже відсутня комунікація працівників. Точного виконання розпоряджень домогтись можливо, але працівники навряд чи будуть ініціативними.
Бюрократичний стиль – схожий на автократичний, але ще доповнюється і посилюється встановленням жорсткої дисципліни. Авторитет керівника утримувати таким чином не вдається.
Демократичний стиль керівництва означає, що всі члени колективу мають можливість брати участь в обговоренні та прийнятті рішення. При ньому відчутний дух команди. Керівник повинен чітко визначити цілі та спрямувати своїх підлеглих у необхідному напрямку.
Індивідуальний підхід – це стиль керівництва, при якому керівник вра-ховує особисті якості працівників.
Самоусунення — цей стиль керівництва характеризується тим, що керівник формально є лідером, але реально не впливає на рішення фірми. За таких умов часто у колективі є неформальний лідер, який впливає на стан справ, користується авторитетом більшим, ніж формальний лідер.
Ефективність стилю керівництва залежить від ситуації, тому керівник, який має добру підготовку та досвід, використовує кожний із стилів керівництва на підставі ситуаційного підходу та надає перевагу одному із стилів керівництва.
Бізнес-план: форма і зміст




    



Передмова-підсумок — один із важливих розділів плану, в якому пояснюється мета даного виробництва, новина запропонованої до виробництва продукції, її відмінність від продукції конкурентів, привабливість для потенційних покупців. Обов'язково, наводяться цифрові дані про обсяги майбутнього продажу, виторгу, рівень рентабельності та термін, упродовж якого гарантується повернення позичених коштів. Прочитавши цей розділ, потенційний інвестор здебільшого вирішує: відкласти чи читати далі.
Історія фірми. Цілі і стратегія. Цей розділ може мати істотний вплив на інвесторів і партнерів у тому випадку, коли бізнес має якийсь домінуючий елемент, наприклад, володіння патентом або участь у ньому видатного бізнесмена. Розділ повинен містити: назву фірми, адресу, мету діяльності. організаційну структуру, юридичний статус фірми, її майно, інформацію про керівництво.
Коротко описуються цілі, яких планується досягти у бізнесі у найближчі три роки, і загальну стратегію їх досягнення. Дуже важливо сконцентруватися на найголовніших моментах і не вдатися до зайвої деталізації. Коли всі цілі сформульовані, визначаються напрямки їх досягнення, пріоритету розвитку.
Продукція або види послуг — розділ, в якому наводиться опис продукту або послуг, вказуються споживчі властивості товару, його істотні відмінності від товарів-конкурентів, ступінь захисту патентами або авторськими свідоцтвами, дасться наочне зображення товару, а також прогноз ціни й тих витрат, які необхідні для виробництва.
Ринки, конкуренти, маркетинг. Якісний аналіз ринку спричиняє зміни в рекламі, структурі продажу і мережі крамниць, впливає на продукцію і рівень її обслуговування. Якісний аналіз ринку — це гарантія доцільності грошових вкладень.
Підприємець повинен вивчити своїх конкурентів: вивчати відгуки споживачів на продукцію конкурентів, вивчати і оцінювати тільки тих конкурентів, котрі працюють на одному , з ним цільовому ринку. У конкуренції мають значення і такі фактори, як ім'я конкурента, яке викликає довіру покупців, цінова доступність товару, досконала система продажу товару.
Написання цього розділу бізнес-плану є інформуванням потенційних партнерів та інвесторів про труднощі конкурентної боротьби на ринку, куди потрапить продукція.
Кадри, персонал, управління. У цьому розділі слід описати організаційну структуру підприємства: хто і чим буде займатися, схема взаємодії всіх служб, координація і контроль їх діяльності. Необхідно визначити форму підприємства —- форму власності і правовий статус організації.
Виробничий процес. Головна мета розділу — довести потенційним партнерам та інвесторам спроможність підприємства виготовляти необхідну кі-лькість товарів у визначений термін і передбаченої якості. Розділ повинен дати відповідь на такі запитання:
— де будуть виготовлятися товари?
— які виробничі потужності для цього необхідні?
— де, у кого і на яких умовах будуть купуватися сировина, матеріали, комплектуючі вироби?
— яка репутація у потенційних постачальників?
— чи планується виробнича кооперація?
—яке устаткування потрібне?
Важливо вказати схему виробничих потоків на підприємстві і дати оцінку можливої собівартості виробництва, її динаміку на перспективу.
Фінанси, програма інвестування. Фінансовий розділ містить три форми:
— фінансові результати та їх використання —• це документ, де показано рух фінансів, їх використання і наявність прибутку підприємства;
—рух обігових коштів показує, чи будуть у підприємства кошти. щоб сплачувати рахунки, які джерела надходження грошових засобів, які можливості продажу товарів в кредит;
— баланс підприємства показує вартість підприємства. В активі балансу наводиться вартість усіх його компонентів (земля, будівлі, обладнання, устаткування), а у пасиві — розмір усіх його зобов'язань (отримані кредити, акціонерний капітал, розрахунки з кредиторами).
Фінансовий план включає розрахунок межі беззбитковості виробництва. Графік досягнення беззбитковості — це схема, що показує, як впливають на прибуток обсяг виробництва, ціни і собівартість продукції.
Охорона навколишнього середовища. Цей розділ відображає можливий вплив виробництва на навколишнє середовище: екологічну безпеку виробництва, утилізацію відходів.
Оцінка ризику та страхування. Складається розділ з двох частин: у першій — наводяться організаційні заходи з профілактики ризиків, а у другій — програма страхування від ризиків. Запобігання можливим витратам — центральна ланка у програмі зменшення ризиків. У розділі вказуються типи страхових полісів і на яку суму їх планується придбати.

ТЕМА 15
НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА І ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ
1.    Поняття національної економіки та економічного суверенітету. Основи економічної цілі.
2.    Взаємозв’язок економічної теорії та економічної політики.
3.    Показники розвитку національної економіки.
4.    Необхідність державного регулювання економіки.
Поняття національної економіки та економічного суверенітету
Національна економіка — це економічна система, яка здатна задовольняти потреби даної країни та захистити її інтереси, забезпечити її господарську та політичну самостійність.
Національна економіка характеризується:
- певним рівнем розвитку продуктивних сил,
- типом економічної системи,
- характером суспільного відтворення,
- специфічним господарським механізмом,
- досягнутим рівнем життя населення,
- зовнішньоекономічними зв'язками.
Невід'ємною та обов'язковою складовою розвитку національної економіки виступає економічний суверенітет.
Економічний суверенітет - це власність народу країни на своє національне багатство на основі якої уповноважені народом органи влади самостійно здійснюють регулювання економіки та зовнішньоекономічної діяльності.
На основі економічного суверенітету формується економічна безпека держави. Економічна безпека - це незалежність держави у формуванні і розвитку власної економічної системи.
Форми економічної безпеки : технічна, сировинна, кадрова, наукова, енергетична, інформаційна, організаційно-виробнича.
Поведінку економіки як єдиного цілого вивчає одна із складових частин економічної теорії, яка носить назву макроекономіка.
Основні економічні цілі:
1.    Економічне   зростання.   Для   суспільства  бажано   з  року   в   рік
виробляти все більше товарів та послуг кращої якості протягом тривалого
часу. Якщо таке зростання випереджає приріст населення, кількість товарів
та  послуг  на  одну людину збільшується,  то  зростає  і     національний
добробут.
2.    Повна зайнятість. Всі, хто може та бажає працювати, повинні мати
прийнятну для них роботу. Навіть за умов повної зайнятості існує деяке
тимчасове    безробіття,    пов'язане    із    пошуками    нової    роботи    або
структурними змінами в економіці.
3.    Стабільний рівень цін. Деякі залишаються стабільними, а деякі
зменшуються.   Тривале   зростання   середнього   рівня   цін   називають   -
інфляцією, а падіння - дефляцією. Обидва ці явища небажані для економіки,
оскільки руйнують її стабільність.
4.    Економічна ефективність. Під нею розуміють що суспільство     хоче
отримати максимальну віддачу від виробництва при мінімальних витратах обмежених матеріальних, фінансових та трудових ресурсів.
5.    Економічна свобода. Всі члени суспільства, незалежно від ї'х ролі та
статусу   ( підприємець,   власник   ресурсів,   споживач   тощо),   в   своїй
економічній   діяльності   повинні   мати   максимально   можливий   рівень
свободи вибору.
6.    Справедливий розподіл доходів.  В  суспільстві  не повинно  бути
занадто багатих та занадто бідних людей,  - це завжди стає основою
соціальної нестабільності.
7.    Економічна забезпеченість. Суспільство має забезпечити пристойні
умови   існування   хронічно   хворим,   непраце-   та   недієздатним   людям
похилого віку, дітям.
8.    Позитивний   торговельний   баланс.   Кожна   країна   намагається
підтримувати розумний баланс у  міжнародній  торгівлі та фінансових
відносинах. Для економіки краще, коли експорт перевищує імпорт, та
країна не має великого зовнішнього боргу.
Економічна політика
Економічна політика - це комплекс відповідних державних рішень та заходів, спрямованих на досягнення довгострокових і поточних цілей економічного розвитку з використанням державної влади у сфері економіки.
Держава є головним суб'єктом економічної політики. Однак формування курсу економічної політики відбувається також під впливом інших суб'єктів економічного процесу: монополій, профспілок, політичних партій та об'єднань.
Взаємозв'язок економічної теорії та економічної політики
Економічні теорії    Економічна політика
Класична економічна теорія    Політика державного невтручання в економічні процеси
Кейнсіанська економічна теорія    Активне втручання держави в економічні процеси, спрямоване на стимулювання сукупного попиту шляхом поєднання бюджетного регулювання з кредитно-грошовою політикою
Неокласична економічна теорія
-    теорія монетаризму
-    теорія раціональних очікувань
-    теорія економіки пропозиції    Неоліберальна концентрація економічної політики: невтручання держави безпосередньо в господарський процес з одночасним контролем за розвитком конкурентного середовища в економіці та соціальною справедливістю у розподілі доходів
Економічна політика держави реалізується через:
-    державне підприємництво,
-    державну власність,
-    державне регулювання економіки.
Показники розвитку національної економіки
Для визначення сучасного стану економіки, перспектив та пріоритетів її розвитку треба точно розрахувати обсяг національного виробництва. Найобширнішою його мірою є валовий національний продукт ( ВНП ).
ВНП - це сукупна ринкова вартість кінцевих товарів та послуг, вироблених на протязі року в межах країни, а також її представниками за кордоном.
Саме цей показник дає уявлення про рівень добробуту нації, якщо ВНП зростає, то стає більше товарів та послуг, доступних для людей, його скорочення означає, що доступного для людей стає менше.

На основі ВНП розраховуються та доповнюють його інші макроекономічні індикатори: валовий внутрішній продукт ( ВВП ), чистий національний продукт ( ЧНП ), національний доход (НД ).
Особливості показника ВНП.
1.    Грошовий показник, який вимірює обсяг виробництва в поточних
цінах, а не в натуральному виразі ( тобто потрібна інформація про ринкові
ціни на товари, а не обсяг виробництва в натуральному виразі).
2.    У  ВНП   враховуються   тільки   кінцеві   продукти,   завдяки   чо-му виключається так званий подвійний рахунок.
Розрахування ВНП за методом потоку витрат
ВНП = С+І +G+X,
де     С - особисті витрати споживачів;
І - інвестиційні витрати бізнесу;
G - державні витрати на товари, послуги та ресурси;
X - чистий експорт.
Чистий експорт - це різниця між експортом та імпортом товарів та послуг (Х-М).
Якщо він є величиною позитивною, то ВНП збільшується завдяки витратам іноземців на нашу економіку, при негативному ж чистому експорті, ми частину своїх грошей вкладаємо в іноземну економіку, інвестуючи закордонних виробників, зменшуємо власний національний продукт.
В сучасній економіці в зв'язку із розвиненою спеціалізацією виробництво практично всіх продуктів складається з декількох стадій. Окремі їх компоненти, залежно від кількості стадій, купуються та продаються на ринку декілька разів.
Ті товари, що купуються для подальшої переробки або перепродажу, мають назву проміжних продуктів. Вони не купуються кінцевими споживачами та ніколи не враховуються у ВНП. У противному разі виникав би подвійний рахунок, коли вартість одних і тих же продуктів увійшло б до ВНП декілька разів ( Залежно від кількості стадій переробки). До ВНП включається вартість тільки кінцевих продуктів, які виробляються та продаються для споживання та інвестицій. Статистики, розраховуючи ВНП, враховують у ньому тільки те, що називають доданою вартістю.
Додана вартість - це різниця між продажем та витратами на купівлю матеріалів, сировини та послуг інших фірм.
Для всебічної характеристики стану національної економіки використовується ціла система взаємопов'язаних макроекономічних індикаторів.
Чистий національний продукт ( ЧНП ), за його допомогою вимірюється річний обсяг виробництва.
ЧНП = ВНП - А, де     А - амортизація.
Національний доход ( НД )
НД = ЧНП - непрямі податки.
Необхідність державного регулювання економіки
Пояснюється існуванням певних обмежень функціонування ринкової економіки. Ринок не є ідеальною формою організації суспільного виробництва, хоча має багато переваг (ефективно розподіляє ресурси між виробництвом тих товарів, що найбільше необхідні споживачам, сприяє розвиткові НТП, формує ринкові ціни і т. ін.). Серед недоліків ринку можна виділити слідуючі:
1. Ринок не володіє досконалим механізмом, здатним протистояти економічній нестабільності, яка проявляється через затяжний спад виробництва, надмірне безробіття, високий різань інфляції тощо.
2. Ринок реагує лише на індивідуальні потреби людей, але не здатний забезпечити людей суспільними благами, тобто товарами та послугами колективного споживання, таких як послуги державного управління національної армії, міліції, охорони здоров'я, освіти, науки, культури тощо.
3. Ринковий механізм не має надійного імунітету, який здатний протистояти монополізму. Впливаючи на обсяги виробництва і ціни, монополії обмежують ефективність ринкової конкуренції і створюють умови для такого розподілу ресурсів, яке враховує не суспільні, а власні інтереси.
4. Взаємодія людей через ринковий механізм породжує негативні побічні   наслідки, так звані зовнішні ефекти, які не враховуються з процесі ринкових відносин. По них належать надмірна нерівність з доходах, нерівномірний розвиток окремих регіонів, порушення екологічних умов життя населення, відхилення від стандартів якості споживчих товарів тощо.    
Перелічені вище обмеження ринку можуть бути компенсовані лише за допомогою державного втручання в економіку. Тому на сучасному етапі розвитку товарного виробництва держава об'єктивно змушена виконувати ряд функцій, спрямованих на регулювання економіки.
Функції державного регулювання:
-    розробка стратегії соціально-економічного розвитку держави та засобів
її впровадження;      
-    формування правових засад функціонування економіки;
-    перерозподіл національного доходу через державні фінанси;
-    створення та розвиток соціально-економічної інфраструктури (енергетика, транспорт, зв'язок, охорона здоров'я,  освіта, житлове будівництво);
-    регулювання зовнішньоекономічної діяльності та охорони навколишнього середовища;
-    стабілізація економіки через вплив на економічний цикл.
Державне регулювання економіки – це цілеспрямована діяльність держави по створенню правових, економічних і соціальних передумов, необхідних для найбільш ефективного функціонування ринкового механізму і мінімізації його негативних наслідків.
Структура механізму регулювання:
-    ринкове регулювання, що здійснюється за допомогою механізму конку-ренції, динаміки ринкових цін, стихійного вирівнювання попиту і пропо-зиції тощо;
-    корпоративна (а в її межах монополістична або олігополістична) плано-мірність. Гігантські багатогалузеві концерни вивчають масовий попит (його структуру, динаміку), формують його;
-    державне регулювання найповніше здійснюється через держані замовлення, закупівлю значної частини продукції, що означає гарантований попит на неї.
Найважливіші напрями державного регулювання економіки, а отже і встановлення рівноваги національного ринку:
1)    антициклічне регулювання спрямоване на послаблення циклічних коливань, зниження рівня інфляції;
2)    програмування. Характеризується цілеспрямованим впливом на еко-номічні процеси. Виявляються проблеми і труднощі, а також своєчасна, необхідна корекція раніше прийнятих рішень.
Анти циклічне регулювання передбачає використання таких методів, як бюджетна та кредитно-грошова політика.
Бюджетна політика застосовується з метою впливу на платоспроможний попит населення за допомогою витрат та податків (коли недостатній попит, збільшуються державні капіталовкладення, знижуються податки та ін., коли попит надмірний – державні витрати скорочуються, а податки зростають).
Кредитно-грошова політика – центральні банки збільшують або зменшують кількість грошей в обігу і ставки позичкового проценту.
Основні методи державного регулювання економіки:
1)    проведення реформ в оподаткуванні корпорацій, державних підприємств і підприємств немонополізованого сектора економіки;
2)    державне стимулювання науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, або науково-технічна політика;
3)    активна амортизаційна політика;
4)    кредитно-грошова політика;
5)    здійснення структурної або промислової політики.

ТЕМА 16
ФІНАНСОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА
1.    Фінанси в системі економічних відносин.
2.    Державний бюджет – основна ланка фінансів.
3.    Податки та податкова політика.
4.    Поняття кредитної системи.
5.    Соціальна політика держави.

Фінанси в системі економічних відносин
Важливою складовою частиною ринкової економіки є фінансові і кредитні відносини .
Фінанси - система економічних відносин , які складаються між державою , підприємствами і громадянами щодо привласнення частини національного доходу через механізм оподаткування та його розподілу відповідно до виконуваних державою соціальне-економічних функцій.
Основні функції фінансів:
-    нагромадження необхідної кількості грошових фондів ( у тому числі
капіталу) для здійснення процесу розширеного відтворення продуктивних
сил і насамперед основної продуктивної сили (людини - працівника).
-    регулювання державою за допомогою фінансів розвитку економічної
системи та відносин власності.
-    контрольна,   яка  передбачає  контроль держави   за   порядком   акумулювання   грошових   коштів   підприємствами, фінансово-кредитними інститутами та організаціями.
Основні суб'єкти фінансової системи є :
-    державні фінанси;
-    фінанси підприємств;
-    фінанси населення.
Державні фінанси - це сукупність грошових фондів, які акумулюються в руках держави і використовуються для виконання нею соціально-економічних функцій.
Фінанси підприємств - це сукупність грошових ресурсів для здійснення процесу відтворення ( тобто виробництва, обміну, розподілу і споживання ) у межах того чи іншого підприємства.
Фінанси населення - це грошові ресурси, що формуються у жителів кра-їни з доходів, отриманих від трудової та господарської діяльності, або зі спад-щини і спрямовуються на примноження їх власності.
Суб'єкти фінансових відносин
-    підприємства;
-    громадські організації;
-    держанні органи управління та держава в цілому;
-    населення країни.
Фінансові відносини втілюються в русі фінансових ресурсів.
Фінансові ресурси - це грошові кошти, що утворюються в процесі розподілу і перерозподілу частини вартості сукупного суспільного продукту і національного доходу в грошовій формі і призначені для задоволення суспільних потреб.
Склад і структура фінансових ресурсів, напрямок їх використання визначається економічною, в тому числі фінансовою, політикою держави.
Фінансові ресурси України складаються із коштів республіканського бюджету, бюджетів місцевих Рад, позабюджетних фондів та інших фінансових ресурсів.
Сукупність різних сфер фінансових відносин, а також фінансових закладів ( включаючи і кредитні) тієї чи іншої країни складає її фінансову систему.

Державний бюджет – основна ланка фінансів.

Центральне місце у фінансовій системі країни займає державний бюджет.
Державний бюджет - це система грошових відносин, які виникають між державою, з одного боку, підприємствами, організаціями і населенням - з іншого боку, з приводу формування і використання централізованого фонду державних грошових ресурсів для задоволення суспільних потреб.
Видатки державного бюджету.
Частина коштів з бюджету витрачається на соціальну сферу. Частина цих грошей безпосередньо сплачується громадянам. Це пенсії, право на які люди отримали, сплачуючи внески на протязі всього свого трудового життя, це також трансферні платежі або фінансова допомога тій частині населення, яка не може себе утримати (пенсії інвалідам, дотації малозабезпеченим сім'ям і т.п.).
Друга частина йде на утримання таких галузей як освіта, охорона здоров'я, культура, фізична культура. Частково ці галузі існують за рахунок приватних джерел фінансування і така практика буде поширюватись з розвитком ринкових відносин.
Значними є видатки на національну оборону, утримання правоохоронних органів та органів влади. На ці цілі уряд витрачає приблизно десяту частину бюджету.
Доходи державного бюджету формуються в основному за рахунок податків, відрахувань з громадян та підприємств ( внески до пенсійного фонду і відрахування з підприємств до фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи); надходжень коштів від держкомітету по матеріальних резервах та інших доходів.
Головний недолік державного бюджету сьогодні - його дефіцитність. Витрати бюджету зростають швидше ніж його доходи.
Бюджетний дефіцит - перевищення витратної частини бюджету над доходною.
У державному бюджеті допускається дефіцит величиною до 20 % від доходної частини або 7-8 % від величини валового національного продукту. Дефіцит бюджету призводить до росту державного боргу, додаткової емісії грошей і , як наслідок, до інфляції.
Бюджетний дефіцит буває структурним і циклічним.
Структурний дефіцит пов'язаний з урядовою фіскальною політикою.
Циклічний - із змінами в промисловому циклі.
Виникнення бюджетного дефіциту примушує уряд або додатково друкувати гроші, або позичати кошти у населення. Накопичену позичену суму являють собою державний борг, який буває зовнішнім та внутрішнім.
Зовнішній борг означає заборгованість іноземним державам і громадянам і пов'язаний з дефіцитом торгового балансу.
Внутрішній - характеризує заборгованість уряду громадянам своєї країни. Він пов'язаний із продажем населенню державних цінних паперів і виплатою процентів їх власникам.
Податки та податкова політика
Основним джерелом доходів державного та місцевих бюджетів є податки.
Податки - це обов'язкові платежі державі з боку фізичних та юридичних осіб.
Основна форма мобілізації державою фінансових ресурсів для утримання державного апарату, армії, надання інвестицій та соціальних послуг населенню (пенсії, одноразові виплати, соціальна допомога, тощо).
Іноді вони використовуються для захисту певних галузей виробництва. Маються на увазі ті галузі, де треба захищати від іноземних конкурентів своїх національних виробників.
За допомогою податків відбувається також перерозподіл доходів між різними групами населення та галузями економіки.
Той, хто сплачує податки за більш високою ставкою, практично утримує того, хто робить це за низькою ставкою. Таким чином, держава опосередковано стимулює або гальмує розвиток окремих галузей народного господарства і намагається зробити так, щоб в суспільстві не було значної кількості надто багатих та бідних людей.
В той же час уряд досить широко використовує податки як один з антициклічних заходів. Підвищення або зниження ставки податків досить сильно впливає на ділову активність, стримуючи або заохочуючи її.
Податки охоплюють всіх одержувачів доходів і власників майна всіх форм власності, носять примусовий характер, їх введення та відміна належать до компетенції законодавчих органів ( Верховна рада та місцеві ради).
Як свідчить світовий досвід підвищення ставки податку з прибутку до 30-55 % викликає " згортання" виробництва, приховування доходів. Низькі податки впливають на економіку навпаки, однак за межею у 10 % накопичення капіталу відбувається швидше, ніж створюються умови для його ефективного використання. Тому найбільш зваженою виявляється концепція " нейтральності податків" . Оптимальним вважається такий рівень податків, який забезпечує функціонування ринкової економіки та механізму її саморегулювання. Оптимальні розміри податку з прибутку, як свідчить досвід багатьох країн - 20-30%.
Податки поділяються на прямі та непрямі. Переважають прямі податки з доходів ( прибутку, зарплати, гонорару, тощо) та майна ( на будівлі, спадщину, дарування, транспортні засоби та інші матеріальні цінності).
Непрямі податки ( акцизи, мито ) не пов'язані з урахуванням доходів платника податків, вони входять в ціну товарів, що належать до предметів розкоші, а також спиртних напоїв, тютюну, тощо.
За способом встановлення ставки податки можуть бути: прогресивні, пропорційні, регресивні.
Прогресивні податки - з більших доходів відшкодовується більш високий відсоток порівняно з низькими. Іншими словами із зростанням доходів збільшується ставка відсотку.
Мито стягується з усіх товарів, що імпортуються до країни.
Пропорційний податок характеризується постійною ставкою податку незалежно від розмірів доходів (Податок на землю - 20 грн/га, незалежно від прибутку).
Регресивний податок означає сплату більшого проценту з низьких доходів і меншого з високих. В цьому випадку із зростанням доходів ставка податку зменшується.
Держава ніколи не встановлює регресивну шкалу для прямих податків, частіше за все регресивними стають непрямі податки.
Зміни у системі державних надходжень (податків) та видатків мають назву фіскальної політики.
Фундаментальними цілями фіскальної політики є стабілізація економіки, тобто сприяння її зростання з високою зайнятістю та без високої неконтрольованої інфляції.
Основні її цілі:
-    економічне зростання;
-    високий рівень зайнятості;
-    контроль над інфляцією.
Якщо держава свідомо ( за допомогою прийняття певних законів ) маніпулює своїми видатками, то мова йде про дискреційну фіскальну політику. Стабілізуючи дискреційну фіскальну політику уряд може здійснювати змінюючи як податки, так і видатки. Зростання державних видатків у вигляді витрат уряду на інвестиційні проекти; трансферти населенню або субсидії приватному сектору будуть підвищувати ділову активність та рівень зайнятості, а їх зменшення стримувати. Так само збільшення ставок оподаткування гальмує економічне зростання та стримує інфляцію, а зменшення стимулює їх.
Виділяють різні типи дискреційної фіскальної політики:
Якщо перед економікою стоїть проблема контролю над інфляцією, та уряд бажає загальмувати зростання виробництва то він застосовує рестрекційну (стримуючу) фіскальну політику, що передбачає збільшення ставки податків та скорочення видатків бюджету. Така політика не тільки зменшує ділову активність, але й дає можливість створити певний резерв державних коштів.
Частіше ж економіці буває потрібна експансійна (стимулююча) фіскальна політика. Вона буває двох видів :
Перший вид - бездефіцитний або збалансований бюджет - зростання державних видатків перекривається зростанням податків і бюджет залишається бездефіцитним або збалансованим.
Другий вид - бюджетне дефіцитне фінансування. Одночасно із збільшенням видатків зменшуються ставки оподаткування. Неминучий наслідок - дефіцит бюджету. Дефіцитна експансійна політика дає одночасний стимулюючий вплив як видатків, так і податків, економічне зростання відбувається більш високими темпами і в короткі терміни.
Стимулюючий вплив бюджетного дефіциту залежить також від методів його фінансування. Воно здійснюється або за рахунок позики у населення, що є випуском державних цінних паперів і на певний строк зменшує пропозицію приватного капіталу, внаслідок чого буде дещо стримуватись ділова активність. Інший шлях - випуск до обігу додаткових кредитних грошей, який стимулює ділову активність, але в цьому випадку виникає небезпека високої неконтрольованої інфляції.
Поняття кредитної системи
Кредит виник на певному етапі розвитку людського суспільства, спочатку як явище випадкове, зумовлене особливими взаємовідносинами між товаровиробниками: коли продавцю було потрібно продати товар, а в покупця не було грошей, щоб його купити. Виникла потреба у передачі продавцем покупцеві товару з відстрочкою платежу, в кредит. Термін „кредит” походить від латинського слова „credo”, що означає „вірю”, а пізніше стало означати позичку під довіру.
У результаті реалізації вартості грошові кошти розподіляються й перерозподіляються між учасниками виробництва здебільшого не відповідно до реальної потреби в них. При цьому в одних з них виникають тимчасово вільні кошти, в інших – вільні матеріальні ресурси, а в третіх – начальна потреба в цих ресурсах за відсутності грошей для їх купівлі.
Кредит – угода між партнерами про надання у власність майна або грошей іншій особі на умові відстрочки повернення такої ж вартості з виплатою проценту.
В цих відносинах завжди бере участь не менше ніж дві сторони: позичальник і кредитор. Ці сторони називаються суб’єктами кредитної угоди.
Кредитор – суб’єкт кредитного відношення, що надає вартість у тимчасове користування. Джерелом коштів для надання позичок можуть бути як власні кошти кредитора, так і позичені.
Позичальник – суб’єкт кредитного відношення, який отримує позичку. Позичальниками можуть бути юридичні, фізичні особи, що тимчасово потребують додаткових коштів. Водночас претендент на отримання позички має подати економічні і юридичні гарантії повернення позичених коштів після збігу строку кредиту. Такими гарантіями можуть бути: надання застави, зо-бов’язання гаранта (як правило, банку) погасити борг у випадку неплатоспроможності позичальника.
Об’єкти кредиту – грошові чи матеріальні цінності, відносно яких укладається угода позички.
Мотивом кредитування є одержання додаткового доходу (прибутку) кожним суб’єктом кредитних відносин: кредитор одержує його у вигляді процента на позичені кошти, а позичальник – у вигляді прибутку на позичені кошти, використані в діяльності чи на розширення особистого споживання.
Повніше сутність кредиту розкривається у його функціях. Основними з них є:
1)    опосередкування процесу перерозподілу вільних грошей між галузями народного господарства;
2)    сприяння прискоренню обігу грошей, а тим самим економії витрат обі-гу;
3)    сприяння вирівнюванню народного господарства;
4)    посилення процесу концентрації і централізації капіталу (на основі ви-користання акцій та облігацій).
Основними формами кредиту є комерційний банківський, споживчий і іпотечний (під заставу нерухомого майна), інвестиційний, державний, міжнародний.
Комерційний кредит – надається одними виробниками іншим у формі продажу товарів з відстрочкою оплати.
Функцію засобу обігу при продажу товарів у кредит виконує вексель – спеціальне боргове забов’язання позичальника сплатити певну суму грошей у певний строк.
Банківський кредит – надається позичальникам банками у вигляді грошових позичок. Цей кредит може використовуватись у двох напрямках - для збільшення обсягу основного капіталу і для оплати боргів за отримані товари.
Надані позики поділяють на коротко-, середньо- і довгострокові. Позики можуть бути попередньо забезпечені матеріальними цінностями і незабезпечені. Особливо широко застосовуються забезпечені позики під заставу.
Споживчий кредит – це поєднання елементів комерційного і банківського кредиту. Споживчий кредит підприємства торгівлі та сервісних послуг надають у вигляді товарів і послуг, що продаються в кредит. Цей кредит надається приватним особам для придбання речей довгострокового користування (меблі, автомашини), а видом споживчого кредиту є надання приватним особам довгострокових позик на купівлю чи будівництво приватного житла.
Державний кредит – охоплює сукупність кредитних відносин, коли позичальниками чи кредиторами є державні органи. З одного боку, державні позички здійснюються через механізм продажу облігацій підприємствам і приватним особам. З другого – держава може надавати кредити тим господарчим галузям і підприємствам, котрі мають для суспільства особливе значення.
Міжнародний кредит – здійснюється шляхом надання валютних і товарних ресурсів іноземним постачальникам. Кошти для міжнародного кредиту формуються за рахунок використання ресурсів державних регіональних і міжнародних організацій, міжнародного і національного ринків позичкового капіталу.
По своїй формі ці кредити поділяються на валютні і товарні.
Кредитні операції можна класифікувати за низкою ознак:
1)    залежно від забезпечення - позики без забезпечення (бланкові) та ті, що мають забезпечення; останні поділяються на вексельні (що видаються у формі купівлі векселя або під заставу векселя), під товарні, фондові (під цінні папери);
2)    за термінами погашення – онкольні (до запитання, тобто які погашаються на вимогу кредитора або банку), короткотермінові (до одного року), середньотермінові (від 1 до 5 років) та довготермінові (понад 5 років);
3)    за характером погашення – що погашаються одноразовим внеском та на виплату;
4)    за методом стягнення процента – процент відраховується в момент погашення кредиту, в момент надання позики або рівномірними внесками протягом всього терміну кредиту;
5)    за категорією кредиторів; комерційні позики, позики посередникам фондової біржі тощо.
Соціальна політика держави
В умовах переходу до ринку значно зростатиме армія безробітних, втрачатиметься впевненість у завтрашньому дні тощо. Це вимагає проведення активної соціальної політики на рівні держави, підприємства.
Соціальна політика сучасної держави – це комплекс соціально-економічних заходів держави, підприємств, організацій, місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень і т. ін.
Основні принципи проведення соціальної політики такі:
-    захист рівня життя через застосування різних форм компенсації від підвищення цін і проведення індексації;
-    надання допомоги найбіднішим сім’ям;
-    надання допомоги у разі безробіття;
-    здійснення політики соціального страхування, встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих;
-    розвиток освіти, охорони здоров’я, навколишнього середовища пере-важно за рахунок держави;
-    проведення активної політики, спрямованої на набуття громадянами кваліфікації.
Соціальний захист – проблема соціальної справедливості, яка повинна забезпечувати нормальний розвиток економіки.
Мета соціального захисту – протидіяти зниженню життєвого рівня населення в умовах ринкової економіки.
Основний об’єкт механізму захисту – життєвий рівень населення. Захист здійснює в основному держава за участю профспілок та інших громадських організацій.
Рівень споживання населення в першу чергу залежить від доходів.
Залежно від походження доходи поділяються на чотири основні форми:
-    заробітна плата; процент, рента та прибуток.
Джерела грошових доходів:
-    заробітна плата;
-    доходи від власності (дивіденди, проценти, рента);
-    соціальні виплати (пенсії, грошова допомога по безробіттю і т.ін.).
Доход – сума грошей або матеріальних цінностей, які отримують за певний період часу і призначені для особистого споживання.
Номінальний доход – сума грошей, яку отримує населення у вигляді доходів, без врахування виплати податків, зростання цін.
Реальний доход – кількість благ, які можна придбати на номінальний доход.
Нерівність доходів викликана: відмінностями у здібностях і можливостях людей (інтелектуальних, фізичних і естетичних), рівні освіти, професійної підготовки, володінням власністю, можливістю впливати на рівень ринкових цін.
Найзагальнішими критеріями бідності є безробіття і інфляція, рівень яких характеризує ступінь бідності.
Основний критерій бідності – доходи на одну людину.
Показники бідності та малозабезпеченості:
1)    прожитковий мінімум;
2)    гарантований прожитковий мінімум;
3)    мінімальний споживчий бюджет.
Прожитковий мінімум розрізняють фізіологічний та соціальний.
Фізіологічний розрахований на задоволення тільки головних найелементарніших потреб і послуг.
Соціальний крім мінімальних норм задоволення фізичних потреб, включає витрати на мінімальні духовні і соціальні запити.
Соціально-фізіологічний мінімум – нижня межа малозабезпеченості (бідності).
Гарантований прожитковий мінімум – це офіційно затверджений рівень мінімальної заробітної плати, пенсії, допомоги. Він не може бути нижчим за фізіологічний прожитковий мінімум і не може перевищувати вартісну величину мінімального споживчого бюджету.
Мінімальний споживчий бюджет – як верхня межа бідності виражає в грошовій і натуральній формах той обсяг споживання життєвих благ, що мінімально достатній для фізіологічного і розумового розвитку людини й забезпечення простого відтворення її життя і працездатності. Він визначається суспільством як необхідний для збереження більш-менш допустимого рівня життя.

ТЕМА 17
ВСЕСВІТНЄ ГОСПОДАРСТВО ТА СВІТОВИЙ РИНОК

1.    Сутність всесвітнього господарства.
2.    Економічні закони світового господарства.
3.    Етапи розвитку світового господарства.
4.    Міжнародний поділ праці.
5.    Зовнішня торгівля.
6.    Обмеження зовнішньої торгівлі.
7.    Світовий ринок.
8.    Міжнародний ринок капіталів і міжнародний кредит.
9.    Міжнародна міграція робочої сили.

Сутність всесвітнього господарства
Формування всесвітнього господарства є результатом тривалого розвитку та пов'язаного з цим процесу еволюції економічних відносин.
Всесвітнє   господарство  являє  собою  сукупність  національних  економік і особливої сфери суспільно-виробничих зв'язків, що виходять за територіальні межі окремих країн - міжнародних економічних відносин.
Міжнародні  економічні  відносини  являють  собою систему  господарських відносин між різними країнами світу.
В сучасних умовах світове господарство набуває ознак цілісності. Цей процес об'єктивно зумовлений дією певних факторів.
По-перше, прагненням народів світу вижити за умов військових загроз;.
По-друге, розгортанням науково-технічної революції.
По-третє, інтернаціоналізація господарського життя, міжнародний поділ праці. Країни світового співтовариства можуть, ефективно розвивати виробничі процеси на рівні світових стандартів, випускати високоякісну продукцію, використовуючи процеси спеціалізації та кооперування виробництва на міжнародному рівні.
По-четверте, необхідність об'єднання зусиль країн для розв'язання глобальних проблем (екологічних, продовольчих та ін.), потреба у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетруси, ядерні аварії тощо), доцільність об'єднання господарських зусиль країн-партнерів для освоєння багатств світового океану й космосу та ін.
Процес утворення світового господарства не завершився, він триватиме ще певний час. Звідси впливає характер дії економічних законів світового господарства.
Розвиток сучасного всесвітнього господарства визначають такі спільні    закони:    закон    вартості,    закон    конкуренції,    закон  зростання продуктивності праці, закон попиту та пропозиції, закон інтернаціоналізації виробництва.
Інтернаціоналізація виробництва – це економічна форма розвитку міжнародного поділу праці та міжнародного усуспільнення виробництва, які знаходять конкретний вияв у міжнародній спеціалізації, кооперації, комбінуванні, концентрації виробництва тощо. Для повноти дії цього закону слід створити належні умови: розвинути транспортну інфраструктуру, розгалужену мережу інформаційних комунікацій, домогтися якісних змін у кредитно-валютній сфе-рі, запровадити конвертовану валюту та ін.
Дія закону вартості в його інтернаціональній формі, зокрема формування інтернаціональної вартості залежить від:
1)    з одного боку, середньої інтенсивності праці у масштабі світового
господарства, з іншого - інтенсивності національної праці в різних
країнах світу;
2)    середньої продуктивності праці в межах світового господарства, з
одного боку, і продуктивності національної праці - з іншого;
3)    ступіні складності праці, що залежить від рівня освіти та кваліфікації
робітників.
Дія закону нерівномірності економічного розвитку — нерівномірність і стрибкоподібність розвитку окремих підприємств, які переростають у нерівномірність розвитку окремих галузей, сфер економіки; боротьба за зовнішні ринки збуту, джерела сировини, сфери вкладання капіталу тощо -  важливий фактор посилення нерівномірності розвитку капіталістичних, слаборозвинутих, а також окремих країн колишньої     соціалістичної системи господарства.
Етапи розвитку світового господарства
Світове господарство склалося на початку XX ст.. у результаті тривалого історичного процесу, поглиблення міжнародного поділу праці, поступового і неухильного включення економік у загальну систему   світових   господарських зв'язків.
Історично первинною формою міжнародних економічних відносин була світова торгівля. Ця форма переважала в епоху капіталізму вільної конкуренції. Процес формування світового ринку одержав новий імпульс після створення в середині XIX ст.. у провідних країнах великої фабрично-заводської індустрії, яка вже не могла існувати без світового збуту.
Наприкінці XIX ст.. в епоху формування крупних монополістичних об'єднань цей процес в основному завершився.
Утворення світового ринку, а потім і світового господарства, встановлення довготривалих торгових, виробничих і фінансових зв'язків між різними країнами означали кінець національної відособленості.
У XX ст.. й особливо після Другої світової війни процес включення національних економік у світове господарство став розвиватися в таких напрямах, як повсюдне послаблення митних і адміністративних бар'єрів на шляху вільного переміщення товарів, капіталів і робочої сили; підвищення ролі міжнародних валютно-кредитних, фінансових і торгових організацій тощо.
Безпосередньо передумовою формування світового господарства є становлення та поглиблення міжнародного розподілу праці.
Міжнародний поділ праці та зовнішня торгівля
Міжнародний поділ праці - результат економічно вигідної спеціалізації окремих країн на виробництво певних видів продуктів, що передбачає обмін цими продуктами.
Міжнародна спеціалізація та кооперування визначають міжнародний поділ праці.    
У міжнародному розподілі праці існують певні об'єктивні та інші передумови.
Насамперед це різні природні умови окремих країн. До них відносяться: географічне положення, наявність або відсутність корисних копалин, особливості клімату та родючість ґрунту, наявність відповідного кадрового та наукового потенціалу тощо.
Особливе значення мають відмінності у витратах виробництва та якості продукції, що характерні для різних країн.
У міжнародному обміні відбуваються: загальний розподіл праці між крупними сферами економіки, частковий - між галузями цих сфер та одиничний, який поглиблює предметну, технологічну та подетальну спеціалізацію.
Однією з особливостей всесвітнього господарства є необхідність установлення в ньому певних кількісних пропорцій або співвідношень між потребами та виробництвом основних видів продукції та послуг.
Міжнародна торгівля, яка розвивається на основні міжнародного поділу праці, має певні особливості: по-перше, вона змінює можливість міжнародного переміщення ресурсів (наприклад, трудові ресурси можуть переміститися, а теплий клімат ні тощо); по-друге, відбиває взаємозалежність економік різних кра-їн ( від постачання сировини, продуктів харчування, нових машин тощо; одні країни виробляють капіталомісткі, інші працемісткі, землемісткі, наукомісткі товари); по-третє, кожна країна використовує певну валюту, що викликає труд-нощі; по-четверте, на міжнародну торгівлю в більшій мірі впливає політика.
Міжнародна торгівля - це рух товарів і послуг у двосторонньому напрямку: вивіз товарів (експорт) та ввіз (імпорт).
Експорт - продаж товарів та послуг, вироблених у даній країні, за кордон.
Імпорт - купівля та ввезення товарів і послуг із-за кордону, тобто вироблених в інших країнах.
Різниця між експортом і імпортом має назву сальдо зовнішньої торгівлі. Воно може бути додатним (активним), якщо країна вивезе більше товарів та послуг, ніж ввезе, і навпаки, - від'ємним (пасивним), якщо імпорт більше за експорт.
Основою  для  отримання  виграшу  від  зовнішньої торгівлі   є  принципи абсолютних та порівняльних переваг.
Принцип абсолютних переваг, обґрунтував у своєму видатному творі "Дослідження про природу і причини багатства народів" А.Сміт. Він писав: "Якщо будь-яка держава зможе постачати нам будь-який товар дешевше, ніж ми самі спроможні його виготовити, значно краще купувати його у неї за певну частину продукту нашої власної промисловості праці, використаної у тій галузі, в якій нам належить перевага".
Абсолютна перевага - це здатність країни виробляти товар чи послугу з меншими витратами ресурсів, ніж її торговельні партнери.
Нерівномірність розподілу ресурсів по різним регіонам країни або по різним країнам світу робить неможливим виробництво товарів з однаковою ефективністю.
Принцип абсолютних переваг пояснює причини торгівлі між країнами, економіка яких істотно відрізняється одна від іншої. В реальній дійсності основна частина міжнародної торгівлі відбувається між країнами, у яких дуже схожі види економіки, тобто вони не мають абсолютних переваг, але отримують вигоди від експортно-імпортних операцій. Це відбувається завдяки принципу порівняльних переваг.
Видатний англійський економіст Давид Рікардо обґрунтував принцип порівняльних переваг, який і зараз є одним з економічних основ розвитку міжнародної торгівлі.
Порівняльна перевага - це здатність країни виробляти товар чи послугу з відносно меншими альтернативними витратами у порівнянні з іншими торговельними партнерами.
Принцип порівняльних переваг показує вигідність для кожної країни спеціалізації на виробництві тих товарів і послуг, у створенні яких вони мають найменші альтернативні витрати.
Використання принципів абсолютних та порівняльних переваг у міжнародній торгівлі приводить до загальної вигоди: по-перше, світове виробництво та ефективність використання обмежених ресурсів досягають максимуму; по-друге, споживачі отримують більшу кількість товарів і послуг по більш низьким цінам. Міжнародні ринки товарів і послуг, таі/f внутрішні повинні розвиватись на конкурентній основі, ціни утворюватись під впливом попиту і пропозиції. Проте, реально у міжнародній торгівлі виникає більше труднощів, ніж на внутрішніх ринках. Більшість країн та їх урядів становлять штучні перешкоди на шляху товарів, послуг, виробничих ресурсів, вдаються до різних заходів протекціоністської політики.
Протекціонізм (від латинського слова "protectio" - захист,    заступництво) - політика встановлення обмежень, перешкод на шляху вільної торгівлі. Це політика держави, спрямована на стимулювання національної економіки, на захист внутрішнього ринку шляхом захисту від іноземної конкуренції.
Протекціонізм здійснюється за допомогою мита, імпортних квот, нетарифних обмежень, добровільних обмежень тощо.
Мито - це податок, що встановлюється на імпортні товари. Використання мита переслідує такі дві цілі: вилучення доходів для державного бюджету, захист вітчизняних виробників від іноземної конкуренції.
Імпортні квоти - кількісні обмеження на ввезення товарів з інших країн.
Існують різні нетарифні бар'єри - система ліцензування (особливий дозвіл на ввезення чи вивіз товарів), створення надзвичайних високих стандартів якості продукції, що ввозиться, або введення складної бюрократичної процедури оформлення ліцензій, інших документів.
Добровільні експортні обмеження. З метою уникнути більш жорстоких бар'єрів експортери погоджуються на введення добровільних обмежень на експорт своєї продукції. Вони діють майже як імпортні квоти.
Інколи з метою встановити певні бар'єри на шляху нормального товарообміну між країнами вводять експортні субсидії - інструмент торговельної політики для стимулювання місцевих виробників-експортерів продукції. Уряд у певних ситуаціях доплачує місцевим виробникам, щоб підтримувати їх експорт за низькими цінами. Це фактично сприяє існуванню демпінги -  продаж  товарів  на    зовнішньому    ринку за   цінами,    що   нижче вартості цих товарів. Це використовується для оволодіння новими ринками.
Причини обмежень зовнішньої торгівлі
1)    захист галузей, що пов'язані з національною обороною;
2)    захист молодих галузей. Вони спочатку не здатні конкурувати з більш
ефективно    працюючими    іноземними    фірмами,    тому   вважається
доцільним   обмежити   імпорт  за  допомогою   введення  торговельних
бар'єрів;
3)    диверсифікація (різноманітність) економіки. Необхідно вузькоспеціалізовану економіку країн, що розвиваються, диверсифікувати, тобто відтворити нові галузі для захисту яких потрібні протекціоністі обмеження тор-гівлі;
4)    захист від конкуренції з більш дешевою робочою силою;
5)    стимулювання   економічного   зростання.   Коли   експорт   більший   за імпорт, різниця між ними - чистий експорт - позитивна величина, вона збільшує валовий національний продукт;
6)    відповідні заходи на обмеження торгівлі іншими країнами.
Вільна торгівля - міжнародна торгівля, яка відбувається за принципом порівняльної переваги і не припускає будь-якого втручання держави.
Вільна торгівля забезпечує ефективне використання ресурсів. Споживачі отримають більше вигоди у зв'язку з тим, що зможуть мати доступ до більшої кількості товарів і послуг за нижчими цінами. Вільна торгівля ліквідує необхідність відповідних обмежувальних заходів.
Підприємницькі кола використовують великі кошти для того, щоб вплинути на законодавчі органи та підтримати певні протекціоністські закони.
Світовий ринок та його структура
Важливою складовою частиною всесвітнього господарства є світовий ринок. Світовий ринок можна розглядати як найменше з двох точок зору:
1)    сукупність   певних організаційних і технічних умов функціонування
світового ринку, його інфраструктура;
2)    це особлива сфера товарно-грошових відносин.  Це економічні та
правові відносини купівлі-продажу товарів, руху капіталів та робочої
сили, у які вступають суб'єкти світогосподарських зв'язків. Таким
чином, частинами цього ринку є в певній мірі відокремлені ринки
товарів, капіталів та робочої сили.
Світовий товарний ринок
Інфраструктура міжнародного товарного ринку є складовою частиною інфраструктури зовнішньоекономічних зв'язків, а полі структурний склад її елементів є адекватним національній ринковій інфраструктурі. Мова йде про міжнародні сухопутні та морські транспортні комунікації, термінали, виставки, товарні біржи, зони вільної торгівлі, банківську та страхову систему, інформаційні комп'ютерні системи та мережі тощо. Все це полегшує та прискорює просування товарів з країн-виробників до реального споживача.
Міжнародний обмін все більше зміщується до збільшення обміну продуктами інтелектуальної праці, виробничим досвідом та досвідом в області управління та виробництва, іншими видами послуг.
На світовому ринку для збуту своєї продукції для країни важливе значення мають її ціна та якість. Виграє той експортер, який постачає дешевшу, сучасну і більш якісну продукцію. Ціна на світовому ринку насамперед залежить від витрат виробництва, тобто вартості товару. Основою світової ціни є усередненні інтернаціональні витрати. У практиці міжнародної торгівлі використовуються два види цін. Це ціни "Франка" та ціни "Сів". Слово "Франка" означає "вільний". Це звільнення покупця від усіх або частини витрат, що пов'язані з транспортуванням товару. Це може бути ціна. Франко-споживач, Франко - залізнична станція, Франко-кордон тощо. Це означає, що продавець бере на себе зобов'язання покривати витрати, які пов'язані з перевезенням продукції до пункту призначення. Решту витрат несе покупець.
Іншим видом світової ціни є "Сів". До неї поряд із ціною постачальника та транспортними витратами включено обов'язкове міжнародне страхування. Це повна ціна, за якою враховуються обсяг і структура зовнішньоторговельного обороту.
Міжнародний ринок капіталів і міжнародний кредит
Формування світового ринку створило умови для мобільності ресурсів виробництва і насамперед капіталу. Капітал переміщується між країнами з метою одержання більш високого доходу. Умовою його міграції є різниця у нормах прибутку та ставках відсотка.
Однією з функцій вивозу капіталу є забезпечення функціонування світового ринку товарів. У свою чергу вивіз товарів впливає на рух капіталів. Вивіз капіталу інтенсифікує вивіз товарів. Насамперед це пов'язано з наданням позик продавцям товарів та їх покупцям. У світовій практиці позики часто є "зв'язаними". Покупець може витратити гроші тільки на придбання товарів тієї країни, яка надає позику, хоча він міг би знайти товари дешевші та кращої якості.
Другим чинником, що стимулює вивіз капіталу, є організація закордонних філій та дочірніх кампаній, що забезпечують гарантований збут товарів материнської форми. І до того ж вивіз складних у технологічному відношенні товарів не можливий без їх технологічного обслуговування. Капітали вивозять для організації сервісної служби, ремонтної та консультативної баз.
Вивіз капіталів істотно впливає на імпорт товарів у країну, яка експортує капітал. Капітал вивозять з метою придбання сировини. Останню ввозять в країну-експортер капіталу. Конкуренція примушує виробляти трудо- та енергоємні продукти за кордоном або переміщувати туди окремі операції. Екологічно шкідливе виробництво може бути організовано за кордоном, продукція якого потім імпортується на внутрішній ринок країни - експортеру капіталу.
Власники    капіталу    розраховують    на    одержання    доходу    та    йо-го амортизацію у вільно конвертованій валюті.
Міжнародна міграція капіталу означає, що всі розвинуті країни одночасно стають експортерами та імпортерами капіталу, потоки якого рухаються у протилежних напрямках. Результатом процесів концентрації, централізації та інтернаціоналізації капіталу є його організація у формі транснаціональних корпорацій. До транснаціональних корпорацій відносяться такі корпорації, які мають дочірні фірми у двох або більше кронах незалежно від юридичної форми або сфери діяльності своїх закордонних фірм. Ці корпорації створюють інтернаціональну виробничу систему під своїм управлінням. Обсяг товарів і послуг, які реалізуються закордонними дочірніми фірмами, значно перевищує обсяг відповідного світового експорту.
Існують дві основні форми вивозу капіталу - вивіз позичкового капіталу і вивіз підприємницького (функціонуючого) капіталу.
Вивіз позичкового капіталу у вигляді міжнародних позик, які надають як окремі держави, так і великі банки.
Вивіз підприємницького капіталу здійснюється декількома шляхами: по-перше, за рахунок будівництва за кордоном власних (або на паях) підприємств; по-друге, через придбання або контрольного пакету, або просто частини акцій діючих підприємств; по-третє, шляхом відкриття за кордоном власних філій або дочірніх компаній.
Капіталовкладення у зарубіжні підприємства залежно від контролю за останніми поділяються на прямі та портфельні.
Прямі інвестиції дають право контролю за зарубіжними підприємствами. Це право результат володіння пакетом акцій цих кампаній.
Вивіз позичкового капіталу здійснюється у вигляді приватних і державних позик через систему міжнародного кредиту.
У світовому господарстві існує декілька форм міжнародного кредиту, які можна класифікувати за такими основними принципами. За строком надання ці кредити поділяються на короткострокові (до одного року), середньострокові (до 3-х - 5-ти років) і довгострокові (понад п'ять років). Короткострокові та середньострокові кредити звичайно використовують для фінансування зовнішньої торгівлі, а довгострокові - виробничих інвестицій. За формою надання розрізняють товарні і валютні кредити. За цільовим призначенням бувають пов'язані і фінансові кредити. Пов'язані кредити призначені для фінансування певних цільових програм, що спеціально обумовлюються при укладанні кредитної угоди. Ними можуть бути інвестиційні кредити - для капіталовкладень у певний об'єкт і комерційні - за рахунок яких закуповуються обумовлені товари. Фінансові кредити - використовуються позичальником на будь-які цілі, їхня переважна форма - валютна.
Міжнародна міграція робочої сили
Світовий ринок праці формується як наслідок двох взаємопов'язаних процесів - міграції робочої сили між національними господарствами та міжнародної міграції капіталу. В першому випадку робоча сила рухається до капіталу. В другому - капітал рухається назустріч робочій силі.
Міграція робочої сили - це переміщення працездатного населення, що викликається причинами економічного характеру.
Існують різні критерії класифікації форм міжнародної міграції робочої сили. За напрямами її руху розрізняють еміграцію - виїзд робочої сили за межі країни та імміграцію - її в'їзд у країну.
З точки зору соціальної структури виділяють міграцію робітників і міграцію інтелігенції, переважно науково-технічної.
Можлива регулярна міграція - коли міграційний потік стійкий протягом більшого, ніж рік, періоду, і нерегулярна міграція - коли він існує менше ро-ку.
Існує міграція легальна, тобто законна, на основі міжнародних угод, які визначають чисельність мігруючих, порядок їхнього працевлаштування, і нелегальна, з порушенням законності.
За характером регулювання міграційних процесів розрізняють вільне переміщення робочої сили та її в’їзд у країну на певний строк.
Важливою умовою міжнародної міграції робочої сили є різниця в рівні оплати та рівні життя в окремих країнах і регіонах. Як правило, потік робочої сили рухається з країн з низьким рівнем життя у країни з більш високим рівнем.
Виключення країни до світового ринку праці має позитивні та негативні наслідки. Світовий ринок сприяє вирівнюванню умов праці та рівнів доходу. Запобігання еміграції потребує підвищення заробітної плати та поліпшення умов праці. До негативних наслідків відноситься від'їзд висококваліфікованих та працездатних людей, на підготовку яких країна витратила великі гроші.

ТЕМА 18
МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНІ ВІДНОСИНИ

1.    Сутність міжнародної валютної системи.
2.    Етапи розвитку світової валютної системи.
3.    Валютний курс.
4.    Платіжний баланс.

Сутність міжнародної валютної системи
З середини XX сторіччя міжнародні економічні, фінансові та валютні від-носини одержують новий поштовх розвитку. Спільна тенденція до будівництва відкритої економіки сприяє посиленню торгового обміну, розвитку міжнарод-ного фінансування, виникненню нових валютних ринків, розширенню валютно-фінансових відносин між різними країнами.
Міжнародні валютно-фінансові відносини - це відносини, що виника-ють між суб'єктами світового ринку і відображають ступінь і глибину розвитку світогосподарських та інших зв'язків.
Валютні відносини - це сукупність економічних відносин, що пов'язані з функціонуванням грошей як світових грошей.
Гроші, що виконують функцію світових обслуговують зовнішню торгів-лю і послуги, міграцію капіталу, переказ прибутків від інвестицій, надання по-зик, субсидій, науково-технічний обмін, туризм, державні та приватні грошові перекази.
Валютні відносини треба розрізняти на національному і міжнародному рівнях.
На національному рівні вони охоплюють сферу національної валютної системи (НВС).
Національна валютна система - це форма організації валютних відно-син країни, яка визначається її валютним законодавством.
Національна валютна система складається з таких основних елементів:
-    національна валютна одиниця;
-    склад офіційних золотовалютних резервів;
-    паритет  національної  валюти   і  механізм   формування валютного курсу;
-    умови обігу валюти;
-    наявність або відсутність валютних обмежень;
-    порядок виконання зовнішньоекономічних розрахунків та ін.
Зв'язком    між    національними    валютними    системами    виступають валютний курс і паритет.
Валютний курс - ціна даної валюти, виражена в іншій валюті.
Паритет - це співвідношення валют, яке відповідає їх золотому вмісту. Паритет - основа курсу валют, але ніколи не співпадає з ним.
Міжнародна валютна система (МВС) - це форма організації валютних відносин в межах світового господарства , яка функціонує на підставі юридич-них норм, угод і законів між країнами.
Структурними елементами МВС виступають:
-    склад і структура міжнародних ліквідних активів;
-    механізм валютних паритетів та курсів;
-    умови взаємної конвертованості валют;
-    форми міжнародних розрахунків;
-    режим міжнародних валютних ринків та світових ринків золота;
-    статус міждержавних валютно-кредитних організацій (МВФ, MБPP
та ін.).
Головне завдання МВС - регулювання сфери міжнародних розрахунків і ринків для забезпечення стабільного економічного зростання, отримання ін-фляції, підтримка рівноваги зовнішньоекономічного обігу.
Етапи розвитку світової валютної системи
У своєму розвитку світова валютна система пройшла чотири етапи, яким відповідають три міжнародних системи.
Перший етап - Золотий стандарт - грошова одиниця будь-якої країни безпосередньо мала відповідний золотий вміст (золотий паритет), який був ос-новою формування валютних курсів. Коливаючись навколо своєї золотої осно-ви, валютний курс змінювався залежно від попиту та пропозиції на валютних ринках на відповідну валюту. Відхилення курсів валют було не більше одного процента від золотого паритету. Золото було основою міжнародних розрахун-ків. Золото можна було вільно продавати і купувати, перевозячи його з однієї країни в іншу. В умовах золотого стандарту інфляція була незначною. Це пояс-нювалось тим, що паперові гроші вільно обмінювались на золото. Недоліки зо-лотого стандарту: золото виступало як офіційний резерв, і країни повинні були мати такі резерви для підтримки фіксованих курсів; країни були обмежені в проведенні самостійної кредитно-грошової політики. Саме це і привело майже всі європейські країни до відмови від золотого стандарту під час першої світо-вої війни.
Другий етап розвитку світової валютної системи ( з 1944 до 70-х років XX ст.) розвивався майже 30 років. Він отримав назву Бреттон-Вудська валю-тна система ( за назвою міжнародної конференції, що проходила у 1944 році в місті Бреттон-Вудс, США). Друга назва цієї валютної системи - Золото-Валютна система - валютні резерви будь-якої країни мали зберігатися як у зо-лоті, так і в основних валютах - американських доларах та частково англійських фунтах стерлінгах. Тому валютна система одержала назву системи золото-доларового стандарту. Валюти багатьох західних країн виявились прив'язаними до американського долара, їх курс був фіксований відносно долара. Долар отримав золотий вміст - 35 доларів за одну унцію чистого золота (31,1 г). Роз-мінність долара на золото і становила основу зв'язку західних країн із золотом, на чому і здійснювалась конвертованість валют. Долар був визнаний еталоном, до якого в певному співвідношенні порівнювались валюти інших західних кра-їн.
На підтримку стабільності валютних курсів був також створений Міжна-родний валютний фонд (МВФ), який і в наш час має дуже велике значення.
На кінець 60-х років позиції американського долара похитнулись і ця сис-тема почала розпадатись. Це відбулось у зв'язку з тим, що у той час продуктив-ність праці в промисловості США опинилась на нижчому рівні, ніж у Європі та Японії. Імпорт у Європу американських товарів почав зменшуватись, а експорт до США європейських та японських товарів зростати. У Європі з'явилось бага-то так званих євродоларів. Європейські банки пред'явили частину цих євродо-ларів для обміну на золото, але США не могли витримати різкого зменшення золотого запасу. У 1971 р. США оголосили про свою нездатність здійснювати далі обмін долара на золото, що й означало розпад всієї системи.
Третій етап - почався з 70-х років XX ст. - система плаваючих (гнуч-ких) валютних курсів - це система, за якою курс валюти країни повністю ви-значається ринковими силами попиту і пропозиції, підвищується і знижується. Юридичне цей етап був оформлений документами в 1976 році в місті Кінгстоні, острів Ямайка. Для того, щоб запобігти різким коливанням курсів валют центральні банки різних країн, за угодою, повинні купувати та продавати іно-земну валюту (валютні інтервенції), тобто впливати на короткочасні зміни кур-сів валют. Таким чином, за цією системою довгострокова гнучкість валютних курсів поєднується з короткочасною їх стабільністю. Після того, як долар втра-тив ту роль, яку грав у Бреттон-Вудській системі, світова валютна система ста-ла набагато різноманітнішою. Ведучі валюти (американський і канадський до-лари, японська ієна, британський фунт стерлінгів коливаються або плавають відповідно до змін попиту і пропозиції. Країни, що розвиваються, намагають прив'язати свою валюту до валюти будь-якої розвинутої країни - найчастіше - до американського долара. Отже, сучасна світова валютна система є по суті Системою регулювання плаваючих, валютних, курсів. В умовах системи плаваючих валютних курсів зниження ціни рівноваги називається знецінюван-ня, а підвищення - подорожчання валюти. В умовах фіксованих курсів ці про-цеси мають назву девальвація і ревальвація.
Валютний курс
На валютному ринку національна валюта обмінюється на іноземну за пе-вною ціною, валютним, або обмінним курсом.
Валютний курс – це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях інших країн.
Необхідність визначення валютного курсу зумовлена потребами в обміні іноземних валют на національну при експорті та імпорті товарів і послуг, над-ходженні капіталів та їх переведенню за кордон, наданні міжнародних кредитів, перекази грошових доходів та ін.
На валютний курс впливає чимало факторів: стан платіжного балансу, рі-вень інфляції, співвідношення між попитом і пропозицією кожної валюти, міг-рація капіталів між країнами та ін.
Занижений курс валюти порівняно з його купівельною спроможністю зу-мовлює зниження внутрішніх цін країни нижче від світових. Це дає змогу екс-портерам продукції продавати її за цінами, нижчими від світових, розширювати експорт товарів і послуг і за тих же світових цін отримувати при обміні інозем-ної валюти більше національної валюти, а отже, і розширювати обсяги вироб-ництва. Занижений валютний курс сприяє притоку капіталу, але зменшує вигі-дність вивезення капіталу. Такий курс спричиняє подорожчання ввезення това-рів та імпорт інфляції, збільшує зовнішні борги в іноземній валюті і скорочує їх у національній валюті.
Завищений валютний курс веде до підвищення внутрішніх цін вище за світові, до зниження конкурентоспроможності товарів і послуг й ефективності експорту (його скорочення і зменшення доходності). Відбувається здешевлення імпорту товарів і послуг, зростання його ефективності, що може спричинити скорочення національного виробництва. Відбувається відтік капіталу, збільшу-ються прибутки від іноземних капіталовкладень, зростає реальний зовнішній борг тощо.
За умов „плаваючих” курсів встановлюється вищий валютний курс – курс продавця і нижчий валютний курс – курс покупця.
Різниця між ними формує доходи крупних банків і компаній, бірж і спе-ціалізованих брокерських фірм.
Валютна політика – це сукупність заходів (економічних, політичних, правових, організаційних), які здійснюються державними органами, централь-ними банками та міжнародними валютно-фінансовими організаціями у сфері валютних відносин.
За строками проведення розрізняють поточну та довготермінову валютну політику.
Поточна валютна політика – це повсякденне оперативне регулювання діяльності валютного ринку, її мета – забезпечення нормального функціону-вання валютної системи (національної і міжнародної), підтримання рівноваги платіжної балансів.
Основними формами поточної валютної політики є (облікова) дисконтна і девізна політика.
Дисконтна політика здійснюється через зміни процентної ставки цент-рального банку за кредит з метою впливу на валютний курс.
Девізна політика здійснюється через валютну інтервенцію (операції з купівлі-продажу іноземної валюти з метою утримання росту курсу національної валюти), посилення або послаблення валютних обмежень, валютного субсидію-вання і диверсифікації валютних резервів.
Довготермінова валютна політика – передбачає довготермінові заходи структурного характеру у поступовій зміні валютного механізму – міждержавні переговори й угоди у межах МВФ, на регіональному рівні та проведення валю-тних реформ.
Зміни у валютному механізмі – це зміни в порядку проведення міжна-родних розрахунків, у використанні золота, резервних валют і міжнародних платіжних засобів.
Валютні курси змінюються щоденно, дані публікуються у економічних газетах і журналах.
Конвертована валюта – це національна грошова одиниця, що має здат-ність вільно (через купівлю-продаж) обмінюватися на іноземні валюти.
Розрізняють дві основні форми конвертованості валюти:
1)    вільна або повністю конвертована;
2)    частково конвертована.
Кожна особа має право обмінювати будь-яку кількість своєї національної валюти на іноземну вільну конвертовану валюту, розраховуватися нею за експортно-імпортні операції, депонувати її в національних банках, використо-вувати для створення різних фінансових активів (цінні папери тощо) і купувати державні та приватні цінні папери.
Частково конвертована валюта (обмежена конвертованість) означає допущення лише зовнішньої конвертованості, тобто вільне використання валю-ти іноземними особами і лише в поточних, а інколи лише у зовнішньоторгове-льних розрахунках.
Неконвертованість валют означає, що держава повністю забороняє будь-які операції обміну своєї валюти на іноземну або дозволяє це робити за згодою уповноважених валютних органів.
Розрізняють зовнішню і внутрішню конвертованість.
При зовнішній конвертованості повна свобода валютних операцій для здійснення розрахунків з іншими країнами надається лише іноземним особам. Йдеться про надання можливості зазначеним особам вільно обмінювати зароб-лену в цій країні валюту на будь-яку іноземну валюту і здійснювати перекази цієї валюти за кордон.
При внутрішній конвертованості правом обмінних операцій національ-них грошових одиниць на іноземну валюту користуються лише фізичні та юри-дичні особи цієї країни.
Застосовуються дві групи валютних операцій:
1)    Операції що здійснюються на умовах „СПОТ” – валютні угоди, які реалізуються на короткостроковій основі – поставка валюти здійснюється про-тягом 48 год. Відповідно до цього визначається і валютний курс „СПОТ” – курс на момент укладання угоди.
2)    Операції форвардного типу – це термінові операції, розрахунки за які мають здійснюватися більш ніж за 2 дні (48год) після їх укладення. Однією з функціональних форм термінових угод є опціонні операції, за якими суб’єкти ринку отримують право купити або продати валюту в майбутньому за курсом, зафіксованим на момент укладення відповідної угоди. Форвардні валютні курси відрізняються від курсів „СПОТ” на величину „скидки” або „премії”, пов’язаної з відстрочкою платежів.

Платіжний баланс
Валютний курс та валютна політика будь-якої країни у великій мірі зале-жать від стану платіжного балансу.
Платіжний баланс – це документ (баланс), що розкриває всі операції країни з іншими країнами світу протягом року. Містить купівлю товарів, по-слуг, рух капіталів тощо. Відображує всі платежі перед іноземцями (дебет) і всі платежі від іноземців (кредит).
Платіжний баланс дає можливість мати уявлення про економічні зв’язки країн з іншими країнами світу. Всі потоки міжнародних платежів по здійсненим операціям відбиває платіжний баланс.
Всі операції, що відбиваються у платіжному балансі, розподіляються на три основні групи (статі). По-перше, рахунок поточних операцій. Він охоплює експорт та імпорт товарів, співвідношення між якими складають торговельний баланс. Це найважливіша частина платіжного балансу. Торговельний баланс активний, має позитивне сальдо, якщо експорт більший, ніж імпорт, і навпаки, торговельний баланс пасивний, має від’ємне сальдо, якщо імпорт перевищує експорт. Експорт (та схожі на нього операції) – це кредит, за яким створюють запаси іноземної валюти, а імпорт (також інші схожі операції) – це дебет, вна-слідок чого іноземна валюта витрачається. До рахунку поточних операцій та-кож відносять баланс послуг – це платежі і надходження за користування іно-земним транспортом, поштово-телеграфним зв’язком, страхування, розрахунки по туризму, культурному обміну.
По-друге, платіжний баланс включає баланс рахунку руху капіталів, який показує приплив у країну іноземних інвестицій, позик та вивіз капіталу і надан-ня кредитів іншим державам.
По-третє, платіжний баланс враховує офіційні резерви – це іноземна ва-люта, яку мають і використовують центральні банки для того, щоб відрегулю-вати незбалансованість рахунків поточних операцій та руху капіталів.
У платіжному балансі всі три складові частини – рахунок поточних опе-рацій, рахунок руху капіталів, офіційні резерви у сумі повинні дати нуль.
Вид литературы:  Лекции
Учебный предмет:  Основи економічної теорії