Інституціональна економіка КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ - Лекции - Інституціональна економіка - Библиотека

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
ТАВРІЙСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРОТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ ТА БІЗНЕСУ
ФАКУЛЬТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА БІЗНЕСУ

Кафедра економічної теорії

“Інституціональна економіка”
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
для студентів ОКР «Бакалавр» економічних спеціальностей

Мелітополь, 2008

Зміст

Вступ    4
Тема 1. Предмет і метод інституціональної економіки, етапи розвитку інституціоналізму.    5
Тема 2. Інституціональна структура ринкової економіки.    13
Тема 3. Права власності.    20
Тема 4. Трансакції та трансакційні витрати.    31
Тема 5. Економічні організації.    38
Тема 6. Домогосподарство.    51
Тема 7. Держава як економічна організація.     60
Тема 8. Контракти.     72
Тема 9. Людський капітал і мотивація.     80
Тема 10. Інституціональна трансформація економіки України.    91
Список літератури.
    99

Вступ
Нагальність завдань комплексного опрацювання методологічних засад ринкової трансформації національної економіки незаперечно підтверджує актуальність нового, інституціонального підходу в економічній теорії. Особливої ваги цей підхід набуває для визначення стратегії переходу економіки до ринкової системи і надалі до індустріального суспільства – інтелектуальної економіки (економіки знань). Адже саме інститути виступають провідниками та глибинною субстанцією ринкових відносин в економіці. Такі визначальні елементи інституціональної системи, як інститути власності, трансакційні витрати, контрактні відносини, теорія фірми, звичаї та традиції відіграють головну роль у процесі структуризації ринкового середовища. Вони зумовлюють пріоритетність інституціональних засад формування перехідних економік, сприяють інтеграції економічної системи у цілісність.
Мета курсу: розкрити умови і закономірності взаємодії економічних суб’єктів у ринковій економіці, вплив інституціональної структури на економічні процеси.
Предмет курсу: взаємодія економічних суб’єктів ринкової економічної системи.
Завдання курсу:  формування у студентів фундаментальних знань про сучасну ринкову економічну систему, оволодіння поняттями і категоріями, що забезпечують безпосередній перехід від глибоких узагальнень (фундаментальних знань) до понять практики; набуття вмінь використовувати теоретичні знання для розуміння конкретних теоретичних явищ; вироблення навичок створення відповідних моделей і проведення аналітичних досліджень проблем макро- і мікрорівня.
Навчальний курс „Інституціональна економіка” відноситься до нормативних дисциплін загальноекономічної підготовки за освітньо-кваліфікаційним рівнем „Бакалавр” галузь знань 0305 „Економіка та підприємництво”. Конспект лекцій підготовлено згідно з робочими програмами курсу „Інституціональна економіка”, розроблених для студентів економічних спеціальностей.
Матеріал конспекту лекцій включає 10 тем курсу. Для кожної теми наводиться перелік питань лекції, розкриваються основні категорії та взаємозв’язки між ними, використовуються схеми та графічний матеріал. Підготовлений конспект призначений для самостійної роботи студентів над курсом, роботи на практичних заняттях, підготовки до заліків.

Тема 1. Предмет і метод інституціональної економіки, етапи розвитку інституціоналізму.
Мета: Розглянути специфічні властивості предмету інституціональної економіки, особливості його історичного генезису та сучасного стану розвитку. Вивчити функції та методи економічного дослідження.
1. Теоретичні особливості інституціональної економіки.
2. Неокласична економічна теорія.
3.    Нова інституціональна економічна теорія.
4. Класичний інституціоналізм.

Теоретичні особливості інституціональної економіки.
Терміном інституціональна економіка позначають, в основному, сукупність тих напрямів сучасної економічної теорії, які об'єднує дві загальні властивості, а саме:
1. розширення предметної області економічної теорії; і, відповідно
2. модифікація базових допущень, що створюють метод дослідження.
Розширення предметної області пов'язане з двома додатковими і тісно зв'язаними сферами аналізу:
А) з  сторонами суспільного життя і людської поведінки, які безпосередньо не пов'язані з дією ринкового механізму. Так виникли спроби на підставі методів неокласичної теорії вивчати людську поведінку в області політики, сім'ї, злочинів і покарань, права, контрактної взаємодії, організацій і т. ін., а відповідний підхід отримав назву економічного імперіалізму.
Б) інститутами, які не прийнято вивчати в рамках неокласичної теорії.
Як найбільш загальне визначення інституту можна запропонувати наступне: інститут — це будь-який механізм, що забезпечує координацію і/або ефективну мотивацію економічної поведінки. Таким чином, сенс існування інститутів полягає в координації планів  і/або координації стимулів (мотивація). Що таке механізм координації економічної поведінки і навіщо він потрібний? Механізм координації — це те, що направляє економічну поведінку, тобто допомагає ухвалити рішення відносно фундаментальних економічних питань, таких як що, як і для кого  виробляти. Необхідність такого механізму виникає в будь-якій економіці, заснованій на суспільному розподілі праці. Останнє припускає, що кожний окремо взятий індивід спеціалізується в якій-небудь вузькій сфері діяльності, наприклад, професії слюсаря чи або викладача, яка сама по собі, тобто у відриві від взаємодії з рештою учасників економічного життя, не могла б задовольнити його потреби. У такій системі кожен орієнтується на виконання вузького набору трудових операцій з метою подальшого обміну результатів своєї праці на результати праці інших господарюючих суб'єктів. Таким чином, необхідність будь-якої економічної діяльності залежить від можливості обміну її результатів, тобто того, чи потрібні вони іншим людям і, якщо потрібні, то в якому ступені. Останнє питання пов'язане з тим, чи погодяться інші господарюючі суб'єкти надати в обмін на якісь результати економічної діяльності таку кількість необхідних благ, яка б робила цю діяльність доцільної. У мікроекономіці реалізація рішень пов'язаних з відповідями на ці фундаментальні питання, називається розміщенням ресурсів. Цей термін містить в собі думку про рідкість ресурсів, необхідних для задоволення необмежених потреб, і про те, що сенс економічної діяльності полягає в отриманні людьми максимально можливого задоволення від використання цих ресурсів. Відповідно, інститути — це те, що допомагає відповісти на фундаментальні економічні питання або визначає розміщення ресурсів. Якщо необхідність механізму координації пов'язана з тим, що люди можуть не знати, яким повинен бути їх правильний вибір відносно розміщення ресурсів, то механізм забезпечення правильної мотивації потрібний, оскільки люди можуть не хотіти зробити цей правильний вибір. Відповідно, функція інститутів полягає також і в забезпеченні вигідності правильного вибору для економічних агентів. Виникає питання: які інститути прийнято вивчати в рамках неокласичної теорії? Перш за все, ринок. З погляду неокласичної теорії, ринок — це єдиний інститут, який має серйозне значення, а тому від дії решти інститутів в економічній аналізі можна абстрагуватися. Для інституціональної економіки, навпаки, характерне переконання в тому, що інші інститути також мають велике значення і зневага до них перешкоджає правильному розумінню економічної поведінки і функціонування господарства. Таким чином, основна відмінність між неокласичною і інституціональною теоріями полягає в обхваті інститутів, що вивчаються: неокласична теорія обмежується вивченням єдиного інституту — ринку, тоді як інституціональна економіка, крім ринку вивчає також і інші інститути.
Дві вказані додаткові сфери аналізу, що характеризують предметну область інституціональної економіки, тісно зв'язані між собою в двох моментах. По-перше, вивчення раціональної поведінки індивідів поза ринковим механізмом припускає вивчення інших механізмів координації і стимулювання. По-друге, вивчення дії позаринкових інститутів робить необхідним вихід за межі чистої ринкової діяльності, як наприклад, при аналізі внутрішнього функціонування фірми. Тому невипадково, що представників економічного імперіалізму (Р. Беккера, Р. Познера, Дж. Б´юкенена і ін.) нерідко відносять до інституціональної парадигми, а представники останньою (Р. Коуз, Д. Норт, О. Уильямсон і ін.) часто розглядаються як ті, що зробили внесок в розширення предметної області економічної теорії, наприклад, за рахунок аналізу контрактів, організацій і т. ін.
Як вже було вказано, розширення в рамках інституціональної економіки предметної області робить необхідною також і модифікацію методології неокласичної теорії. Відповідно, щоб зрозуміти методологічні особливості інституціональної економіки, необхідно мати уявлення про методологію неокласичної теорії.

Основні допущення неокласичної теорії
Згідно концепції відомого філософа і історика науки І. Лакатоша, теоретичні допущення будь-якої наукової школи складаються з незмінного жорсткого ядра і змінного захисного поясу. Допущення жорсткого ядра утворюють основну суть наукової школи, і відмова від них означає перехід до іншої школи. Захисний пояс складається з допущень, які використовуються в економічному аналізі залежно від розвитку наукової дискусії і ходу економічної історії. Відповідно до цієї класифікації можна представити допущення неокласичної теорії.
Допущення жорсткого ядра неокласичної теорії
1. Принцип методологічного індивідуалізму. Даний принцип відноситься до співвідношення цілого і частини. Зокрема, ціле виводиться з його частин, тобто ціле всіма своїми властивостями і закономірностями поведінки зобов'язане своїм частинам, і ніяких самостійних властивостей воно не має. Стосовно суспільства це означає, що всі характеристики суспільства, наприклад, інститути, можуть бути виведені з поведінки індивідів.
2. Оптимізація як основний спосіб характеристики економічної поведінки, тобто економічна поведінка завжди зводиться до максимізації вигоди або мінімізації витрат.
3. Транзитивність і стійкість переваг. Транзитивність переваг означає, що якщо є три альтернативи A, B і С, так що А>В і В>С, то А>С. Транзитивність переваг є необхідною умовою існування найкращої альтернативи, без якої неможлива оптимізація. Стійкість переваг означає відсутність у індивідів схильності часто змінювати свої переваги, внаслідок чого їх поведінка стала б не передбачуваною. По суті, транзитивність і стійкість переваг — це допущення, що більш детально розкривають сенс оптимізації.
4. Рівновага як основний спосіб характеристики економічної динаміки. Відповідно до цього принципу функціонування економічної системи завжди зводиться або до нерухомого стану в умовах рівноваги, наприклад, рівності попиту і пропозиції, або до руху у бік рівноваги. Простим прикладом застосування цього принципу є модель рівноваги на ринку окремого товару. У ній міститься два основні види економічної динаміки, які присутні і в більш складних моделях. Разом з тим, слід підкреслити, що принцип рівноваги, по суті, включає два попередні допущення, оскільки поведінка індивіда також може трактуватися або як стан рівноваги (оптимізація), або як рух до рівноваги (до оптимізації), а третє допущення, як вже було зазначено, є не більше ніж розкриття другого. 6 с.7-31
Допущення захисного поясу неокласичної теорії
1. Принцип повної раціональності. Спочатку необхідно дати визначення раціональності як такій. Під останньою мається на увазі відповідність між поставленими цілями і засобами, що використовуються. Якщо дії людини йдуть врозріз з поставленими цілями, то така поведінка виходить за рамки економічної теорії. Відповідно, в будь-якій школі економічної теорії допускається раціональність, а основна відмінність між ними зв'язана з розумінням обмеженої раціональності. В даному випадку такі обмеження не передбачаються і, зокрема, передбачається відсутність витрат на отримання і обробку інформації. Це означає, що спосіб розміщення ресурсів, який існує при даних цілях і обмеженнях, буде неодмінно використаний індивідом без жодних витрат на знаходження цього способу.
2. Допущення про відсутність опортунізму. Це допущення витікає з першого. Оскільки необхідною умовою прояву опортунізму є асиметричність інформації, яка припускає неповноту інформації, то перше допущення обов’язково приводить до відсутності опортунізму.
3. Допущення про ринковий механізм як про єдиний значущий інститут економічної системи. Дане допущення вже згадувалося у зв'язку з характеристикою інституціональної економіки як результату розширення предметної області економічної теорії.
4. Допущення про безкоштовне функціонування ринкового механізму. Дане допущення аналогічно передумові, що приймається в рамках ньютонівської механіки, про відсутність тертя в механічних системах. Взаємодія частин системи, в якості якого тут виступає ринковий обмін, здійснюється за відсутності тертя тобто без трансакційних витрат.
5. Допущення про повну специфікацію прав власності. Згідно даному допущенню, всі права власності на рідкісні ресурси завжди чітко визначені і захищені, що є необхідною умовою обміну. Оскільки при ринковому обміні відбувається переміщення прав власності, ці останні повинні бути визначені, щоб обмін відбувся. Не можна мінятися тим, що нікому не належить. Відзначимо, що також як друге допущення є роз'ясненням першого, так і четверте і п'яте є розкриттям третього. Ринковий механізм може бути єдиним значущим інститутом, якщо його використання не породжує додаткових витрат і якщо права власності чітко специфіковані.
Класифікація шкіл інституційної теорії
Як вже було вказано, інституційна економіка є сукупністю шкіл, що розрізняються між собою по своїм предметним і методологічним особливостям. Одним з критеріїв їх класифікації може служити їх співвідношення з допущеннями неокласичної теорії. Відповідно, одні школи обмежуються тільки зміною допущень захисного поясу неокласичної теорії і, таким чином, просто модифікують її стосовно сучасного стану наукової дискусії. Ці школи ми позначатимемо як нео- або нова інституціональна теорія. Інші дозволяють собі відмову також і від допущень її жорсткого ядра, а значить, намагаються запропонувати принципово нову економічну теорію.
Нео- або нова інституціональна економічна теорія
Спочатку потрібно внести ясність щодо термінів неоінституціональна і нова інституціональна теорії, оскільки в різних публікаціях вони трактуються по-різному. Так, в «Інституціональній економіці» А. Н. Олейника термін нова інституціональна економіка практично співпадає з терміном економіка угод (французький інституціоналізм). Т. Эггертссон в книзі «Інститути і економічна поведінка» пропонує проводити розмежування між концепцією обмеженої раціональності Р. Саймона, що знайшла, на його думку, закінчене втілення в теорії трансакційних витрат О. Уїльямсона, і теоріями Р. Коуза і Д. Норта. Відповідно, перший випадок він позначає як нова інституціональна економіка, а другий — як неоінституціональна теорія. Пропонується приймати ці терміни як рівнозначні, оскільки вони не розрізняються у самих корифеїв нео- або нової інституціональної теорії, таких як Р. Коуз, Д. Норт, О. Уильямсон і т.ін. Що ж до економіки угод, то тут вона розглядається як напрям, відмінний від нової інституціональної економіки. 9 с.5-29
Допущення, загальні для неоінституціональної теорії
1. Принцип обмеженої раціональності. Згідно даному принципу, отримання і обробка інформації пов'язані з витратами. Це означає, що оптимізація для індивіда полягатиме в знаходженні не якнайкращою з тих, що існують, а якнайкращою з можливих при даних інформаційних обмеженнях, альтернатив. Даний принцип, що припускає неповноту інформації у індивідів, розкриває можливість асиметричності інформації, під якою мається на увазі приватний характер інформації. Останній означає постійне відтворення ситуації, коли про істотні сторони контрактної взаємодії одні його учасники знають, а інші не знають.
2. Опортунізм як характеристика економічної поведінки. Асиметричність інформації створює можливість для прояву опортунізму. Останній означає, що в цілях досягнення особистої вигоди індивіди будуть готові порушити існуючі правила і, відповідно завдати збитку своїм контрагентам.
3. Допущення про неповноту специфікації і захисту прав власності. В даному випадку підкреслюється той факт, що в реальному світі права власності завжди визначені тільки частково. Відносно деяких рідкісних ресурсів, таких як повітря, вода, тиша і т. ін., вони взагалі не визначені. Відносно інших ресурсів вони визначені тільки у тому або іншому ступені.
4. Підкреслення значення трансакційних витрат. Трансакційні витрати — це витрати, пов'язані з переміщенням або захистом прав власності. В даному випадку підкреслюється, що ці витрати достатньо високі, щоб впливати на результати функціонування економічної системи.
5. Виведення ролі неринкових інститутів з неповноти специфікації і захисту прав власності і з існування позитивних трансакційних витрат. Оскільки функціонування ринкового механізму може бути ускладнене із-за розмитості прав власності, а також не є безкоштовним, що витікає з позитивних трансакційних витрат, це ставить питання про альтернативні механізми координації і стимулювання, використання яких в певних умовах могло б обійтися дешевше, ніж ринок.
Значення терміну «інститут» в неоінституціональної теорії
В інституціональній теорії можна виділити декілька значень терміну інститут, що розрізняються як по широті обхвату економічних явищ, так і по сенсу.
1. Будь-який механізм координації і стимулювання. Дане значення вже згадувалося у зв'язку з характеристикою інституціональної економіки в її зіставленні з неокласичною теорією. Це є найширшим значенням даного терміну, так що поняття інститут включає також і ринок як систему відносних цін.
2. Будь-який неринковий механізм координації і стимулювання. Це більш вузьке значення нерідко зустрічається, коли представники інституціональної теорії підкреслюють роль інститутів (наприклад, знаменита фраза «інститути мають значення»), маючи на увазі будь-які механізми координації і стимулювання окрім ринку.
3. (Інститути -)правила або інституційне середовище. Ще вужче значення терміну інститут, що включає тільки правила, що забезпечують порядок у взаємодіях між людьми.
4. (Інститути -)контракти або (інститути -) угоди. Під контрактом в широкому інституціональному сенсі мається на увазі явний або неявний договір, організуючий здійснення трансакцій. Слід зазначити, що згідно класифікації Д. Норта, контракти також є різновидом правил, знаходячись на нижчому ступені їх ієрархії. Разом з тим, в неоінституціональній теорії правила (не рахуючи контрактів) і контракти виступають як дві автономні області дослідження, на підставі чого у більшості випадків контракти розглядаються окремо.
5. Організації. Організацію, наприклад фірму, прийнято трактувати як мережу контрактів.
6. Інституціональний устрій. Даний термін, запропонований О. Уїльямсоном, має ширший сенс і позначає всякий спосіб свідомої організації трансакцій, будь то контракти, організації або ринковий механізм. 14 с. 8-25
Основні предметні області і напрями в рамках неоінституціональної теорії
Неоінституціональна економіка, як і інституціоналізм в цілому, не є однорідною течією. У ньому можна виділити цілу сукупність шкіл, що розрізняються за предметними х областями і інструментами аналізу, що використовуються. Залежно від останніх, різні неоінституціональні школи розрізняються також по ступеню близькості до неокласичної теорії. Першим і найбільш загальним критерієм класифікації неоіституціональних шкіл є акцент на типі інститутів, що вивчаються, а саме, правилах або контрактах. На правилах робиться основний акцент в таких напрямах неоінституціоналізму як нова економічна історія, теорія суспільного вибору, конституційна економіка і теорія прав власності. Вивченням контрактів в основному зайняті представники таких напрямів як теорія контрактів, або теорія агентських відносин, і теорія організацій, основний кістяк якої утворює теорія трансакционных витрат, що підрозділяється, у свою чергу, на теорію структур управління трансакціями і теорію вимірювання рентабельності трансакцій.
Нова економічна історія також явище неоднорідне і розпадається на такі течії як клиометрика, тобто кількісний аналіз даних економічної історії (її лідером є Р. Фогель), і власне неоінституціональна економічна історія. Саме остання школа, очолювана Д. Нортом, головним чином, подразумевается під новою економічною історією, коли мова йде про цю течію неоінституціональної економіки. Предметом дослідження даної школи є вплив інститутів-правил, як суспільних, так і приватних, на економічне зростання в різних країнах. Велика увага тут приділяється порівнянням економічного зростання між країнами, пояснення яких шукається у відмінностях в інституціональній структурі, т. е., перш за все, в інститутах-правилах.
Далі, інституціональні теорії правил розпадаються на ті, що вивчають суспільні правила, і на ті, які досліджують приватні правила. До первих відноситься теорія суспільного вибору і конституційна економіка. Предметом вивчення теорії суспільного вибору є раціональна поведінка у сфері політичного і державного життя політиків, чиновників, виборців і т. д., а також вплив цієї поведінки на економічні результати функціонування державного апарату. Принцип методологічного індивідуалізму доведений в цій теорії до логічного кінця, оскільки властивості цілого (держави, суспільства і т. д.) повністю виводяться з поведінки окремих людей. Основна відмінність конституційної економіки — іншому різновиді неоінституціоналізму, що вивчає правила, — є пом'якшення крайнощів методологічного індивідуалізму за рахунок ідей, узятих з теорії порядку.
Неоінституціональна теорія, що вивчає приватні правила, зазвичай позначається як теорія прав власності. Основна увага тут приділяється проблемі специфікації/розмиванню прав власності і її впливу на розміщення ресурсів. При більш широкому розумінні прав власності, коли вони підрозділяються на ряд правомочностей, тобто різних свобод і обмежень, відбувається їх злиття із загальним поняттям приватних правил, а теорія прав власності може розглядатися, в більш загальному плані, як економічний аналіз прав. Неоінституціональні теорії (і не тільки неоінституціональні), що приділяють основну увагу контрактам прийнято позначати як теорія контрактів або теорія організацій з тією різницею, що в першій акцент робиться на аналізі стадії підготовки і укладення контракту, а в другій теорії, перш за все, вивчається процес реалізації вже укладеного контракту.
Відповідно, ці дві теорії можна розглядати як дві складові частини загальної теорії контрактів, де першу можна позначити як теорія ex ante контрактного процесу, а другу — як теорія ex post контрактного процесу.
Основне допущення першої з цих теорій полягає в тому, що контракт після його висновку повністю реалізується і, таким чином, ex post контрактний процес не пов'язаний ні з якими додатковими труднощами. Предметна область даної теорії розпадається на дві головні проблеми, а саме, на проблему предконтрактного і постконтрактного опортунізму. Перша з проблем нерідко пов'язується з несприятливим відбором унаслідок асиметричності інформації між продавцем і покупцем. Другу проблему прийнято пов'язувати з моральним ризиком, тобто вірогідністю несприятливого впливу укладеного контракту на систему стимулів контрагентів. Обидві проблеми в даній теорії вирішуються на стадії укладення контракту, тобто основне питання тут полягає в тому, яким в тій або іншій конкретній ситуації повинен бути контракт, щоб виключити пред- або пост контрактний опортунізм.
Головна передумова другої теорії полягає в тому, що контракти завжди містять неточності і взагалі недосконалі, тому їх реалізація може бути тільки частковою. Звідси витікає необхідність в управлінні контрактними відносинами після укладення контракту.
Основний висновок даної теорії полягає в тому, що головною функцією контрактів, або організацій, є економія на сумі трансакційних і виробничих витрат. При цьому в рамках даної теорії існує два погляди на причину даної економії. У теорії структур управління трансакціями передбачається, що дана економія досягається за рахунок диференційованого закріплення трансакцій за різними структурами управління ними, тобто для кожної трансакції підбирається найбільш відповідна для неї організація, будь то ринок, фірма або яка-небудь проміжна форма. Специфіка теорії вимірювання рентабельності трансакцій полягає в тому, що основний акцент в ній робиться на витратах, пов'язаних з невизначеністю економічних результатів і характеристик обмінюваних благ. Основне значення контрактів, або організацій, вбачається в зниженні цього роду невизначеності.
Традиційний інституціоналізм
Даний напрям є старим в інституціональній теорії і в тому або іншому ступені він вплинув на всі інституційні школи які виникли згодом. Найбільш відомими представниками даного напряму є Т. Веблен, У. Митчелл і Дж. Коммонс. Окрім них до даної течії відносять Дж. М. Кларка і Дж. До. Гелбрейта, а у наш час — Дж. С. Ходжсона і У. Дж. Семуелса. З них найбільший вплив на неоінституціональну теорію мав Дж. Коммонс. До основних методологічних особливостей традиційного институционализма можна віднести наступне:
1. Принцип методологічного колективізму. Даний принцип позначається також і як інституційний детермінізм. Людина тут розглядається як продукт того суспільства, в якому він живе. Найважливішими характеристиками суспільства є прийняті в ньому стереотипу мислення і правила поведінки, які мають над індивідуальний характер і формують індивідів, що створюють це суспільство. Термін інституційний детермінізм містить в собі думку про повну залежність поведінки індивідів від існуючих інститутів.
2. Допущення про стереотипи мислення і звички як основний двигун економічної поведінки. На відміну від неокласичної економіки і похідних від неї теорій, в яких індивідуальна поведінка трактується на основі принципів оптимізації, в традиційному інституціоналізмі замість оптимізації основну роль грають звички економічної поведінки. Наприклад, певний споживчий набір вибирається просто за звичкою, а не в результаті розрахунку з метою знаходження максимальної корисності.
3. Принцип кумулятивної причинності. Даний принцип відноситься до економічної динаміки і, відповідно, витісняє рівноважний підхід неокласичної школи. Терміном кумулятивна причинність позначається такий тип залежності яких-небудь змінних, при якому їх зміни в певному напрямі взаємно підсилюють один одного. У такій ситуації в економіці не тільки буде відсутня тенденція до повернення в рівноважний стан, але всяка зміна створюватиме передумови для свого продовження і посилення. 12 с.5-26
Контрольні питання:
1.    Охарактеризуйте основні етапи розвитку предмету економічної теорії.
2.    Пригадайте теорії І. Лакатоса про конкуруючі програми наукових досліджень. Що означає жорстке ядро і захисний пояс теорії.
3.    У чому полягають межи застосування неокласичного підходу.
4.    У чому полягають основні відмінності старого інституціоналізму від неокласики.
5.    Дайте характеристику нової інституціональної економічної теорії.
6.    У чому відмінності нового французького інституціоналізму. Приведить приклади різних угод.
7.    Які на ваш погляд, перспективи розвитку нової інституціональної економічної теорії.
Література: 12 с.5-26; 6 с.7-31; 9 с.5-29; 14 с. 8-25; 15 с.6-26.


ТЕМА 2. Інституціональна структура ринкової економіки.
Мета: Розглянути сутність інститутів їх роль в економічному та суспільному житті. Вивчити інституційну структуру суспільства та взаємозв’язок між її елементами. Дослідити такі категорії як звички, рутини, норми та угоди та їх взаємозв’язок с інститутами.
1. Правила та їх види.
2. Поняття та класифікація інститутів.
3. Функції та роль інститутів.
4. Інституціональна структура суспільства.

Суть правил і їх класифікація. Термін «правила» не має однозначного тлумачення. Він широко використовується у відношенні до інститутів, організації виробництва, фірм, конституції, устрою сім'ї, політичних партій, держави, звичок, звичаїв і т. ін. Тому необхідно прояснити плутанину в термінології.
В новій інституціональній економіці як робоче пропонується використовувати визначення правил як загальновизнаних і захищених розпоряджень, які забороняють або дозволяють певні види дій одного індивіда або групи людей при взаємодії їх з іншими індивідами або групами.
Правила, що формують інститут, мають сенс тільки тоді, коли вони застосовуються більш ніж до однієї людини. Існують правила які визначають обмін людини з собою, коли одне його становище міняється на інше. Тому будь-який інститут визначається через правила, але не всякі правила можуть розглядатися як інститути. Цим обґрунтований поділ досліджень цих категорій.
Правила, що забезпечують структуризацію відносин між людьми, приймають форму прав, якщо розглядати їх з позиції окремої людини, а точніше – можливостей реалізації ним свободи волі. Права визначаються як набір дозволених або незаборонених дій. От чому права розглядаються як продукт правил. Таким чином, особливості правил визначають специфіку прав, якими володіють ті або інші люди (або групи). Наприклад, розширення або закріплення прав одного індивіда, зазвичай означає обмеження прав іншого, зокрема на дохід в тій або іншій формі.
Існує декілька загальноприйнятих класифікацій правив.
Виділяються формальні і неформальні правила. Формальними називаються такі правила, які створюються навмисно, легко можуть бути зафіксовані у вербальній і/або письмовій формі, виступають в явному вигляді як обмеження набору альтернатив поведінки для індивідів і забезпечені захистом з боку держави, наприклад закони кримінального або цивільного кодексу. Відповідно неформальними називаються такі правила, які також обмежують поведінку індивідів, але не зафіксовані у письмовій формі і захищені іншими механізмами, відмінними від держави, наприклад самозахист і ін., це неписані звичаї, традиції, стереотипи поведінки і мислення, наприклад принципи ділової або професійної етики, релігійні заповіді і звичаї або ідеологічні установки.
Необхідно відзначити, що основна відмінність формальних правил від неформальних в ступені прояву. Цей ступінь прояву у разі формальних правил полягає в їх писаному характері і в наявності фахівців, що займаються контролем над їх виконанням.
Походження неформальних правил прийнято пов'язувати з вдалим досвідом вирішення яких-небудь проблем у минулому, через що з часом цей досвід  стає відправним пунктом для вирішення тих же проблем, тобто набуває характеру правила. Збереження неформальних правил пов’язано  з культурою, яку можна визначити як набір цінностей і установок, що визначають світогляд і поведінку людей. 12 с. 36-45
Неформальні правила обмежують поведінку людей, перш за все в тих областях життя, де відсутнє пряме державне регулювання, тобто дія формальних правил. Це маже бути пов'язано з декількома причинами, розглянемо ці причини докладніше:
1.    Відсутність формальних правил.
2.    Загальний характер формальних правил. Загальний характер формальних правил нерідко вимагає роз'яснень щодо їх застосування в конкретних ситуаціях.
3.    Економічна недоцільність формальних правил. Формальні правила через їх застарівання або з інших причин можуть бути невигідними більшості економічних агентів. В цьому випадку нерідко більш ефективні неформальні правила можуть фактично витісняти формальні правила.
Значення формальних правил зростає у міру поглиблення розподілу праці і, відповідно, ускладнення суспільства.
Найбільш поширена класифікація правил, введена Д. Нортом, згідно якої правила вищого порядку визначають зміст правил нижчого порядку:
1) суспільні або політичні правила (конституція). Даний вид правил визначає ієрархічну структуру суспільства, порядок ухвалення фундаментальних для життя суспільства рішень і способи контролю за політичним життям;
2) приватні або економічні правила. Даний вид правил в сучасній інституціональній теорії прийнято ототожнювати з правами власності;
3) локальні правила (індивідуальні контракти), що визначають способи, порядок і умови укладання і реалізації контрактів.
У суспільстві існує ієрархія правил іправ. Виділяються глобальні і локальні правила. Глобальні (вищого порядку) правила створюють умови для формування правил нижчого порядку, піддаються зміні з великими витратами, визначають інституціональне середовище суспільства. Глобальні правила включають конституційні (або політичні) і економічні правила. Локальні правила забезпечують створення інституційних пристроїв, обслуговуючих операції між економічними агентами. До локальних правил відносяться переважно контракти. Вони більш рухомі, змінюються при незмінних правилах вищого порядку і з меншими витратами. Кожен тип правил визначає відповідні права, які також мають ієрархічну структуру.6 с.27-51
Також в літературі виділяють наступні два типи правил:
1) зовнішні, або основні, які встановлюють в економічній системі загальні обмеження, що визначають у результаті її характер і що розповсюджуються на всіх суб'єктів (наприклад, права власності);
2) внутрішні, такі, що формуються і встановлюються у середині відповідних інституціональних областей і організацій (наприклад, фірм, державних установ, домашніх господарств) і сприяють взаємодії між окремими суб'єктами (агентами).
Взаємозв'язок формальних і неформальних правил виявляється в наступному:
1. Неформальні правила як розкриття суті формальних правил. Формальні правила зазвичай має дуже загальний характер, звідки витікає необхідність в їх уточненні і доповненні стосовно конкретної ситуації, що і забезпечується за допомогою неформальних правил.
2. Неформальні правила як джерело походження формальних правил. Формальні правила можуть виникнути в результаті фіксації неформальних правил, що давно склалися, як найбільш життєздатних.
3. Неформальні правила як змістовні рамки формальних правил. Неформальні правила можуть визначати світогляд і поведінку більшості людей і устрій суспільного життя, що буде обмежувати набір доступних альтернатив при створенні формальних правил.
4. Неформальні правила як замінник формальних правил. Якщо формальні правила є невигідними для переважної більшості людей, як їх замінник використовуватимуться неформальний правила. В даному випадку формальні правила існуватимуть тільки на папері, не впливаючи на поведінку людей.
5. Неформальні правила як альтернатива формальним правилам. Набори працюючих неформальних і формальних правил можуть знаходитися в суперечності  один з одним. Причиною такого положення може бути різний характер їх виникнення. Перші виникають і змінюються безперервно, а останні можуть виникнути миттєво і надалі довго не змінюватися.9 с.17-34
Правила і їх дотримання. Правила виконують функцію обмежень тільки в тих випадках, якщо існує механізм санкціонування тобто для порушників правил повинна бути передбачена система покарань. Згідно виводам Дж. Бьюкенена, для забезпечення такого суспільного блага, як законопослушание, повинно існувати таке суспільне «антиблаго», як покарання. Витрати покарання включають два елементи –витрати виявлення порушників і витрати їх покарання. Саме останні і розглядаються Дж. Бьюкененом як «антиблаго». На думку Дж. Бьюкенена, ніяке покарання не відшкодовує повністю збитки. Але покарання повинні застосовуватися і для того, щоб запобігати порушенням, які можуть здійснюватися в майбутньому. Тому створення ефективного політичного режиму вимагає дієвої правоохоронної системи – ефективною не стільки із-за важкості покарань, скільки їх невідворотності.
Санкції можуть включати:
1.    Остракізм, який припускає виключення людини з суспільства або її ігнорування.
2.    Офіційне засудження у формі усного або письмового зауваження, таке засудження може містити загрозу застосування серйозніших санкцій у разі повторного порушення правил.
3.    Матеріальне відшкодування яке стягується з порушника.
4.    Силове припинення початої дії.
5.    Силове примушення діяти за правилами.
6.    Обмеження порушника в деяких його правах.
7.    Позбавлення волі (ув’язнення).
Суб'єктом санкцій виступає гарант правил – індивід який виявляє порушення і застосовує санкції до порушника або третя (зовнішня сторона).
Таким чином, у складі правил виділяють: ситуацію (умови виконання правил), індивід (адресат правил), дія (зміст правила), санкція за невиконання правила, а також суб'єкт, який застосовує ці санкції до порушника, або гарант правил.
Суть, типи і функції інститутів
Суть інститутів. Існує безліч визначень інституту, Д. Норт доє наступне: «Інститути – це правила грив суспільстві, або, якщо казати більш формально, створені людиною обмежувальні рамки, які організовують взаємини між людьми».
Поняття «інститут» включає:
1. Вчинки людей або стереотипи поведінки, які можна кваліфікувати як звички. Звички не контролюються іншими людьми, а їх порушення не викликає відчуття провини або неспокою. Це відрізняє їх від норм і правил.
2. Правила (включаючи звички, звичаї, норми). Вони визначають взаємини між людьми, встановлюючи, що кожен з них може або не може, повинен або не повинен робити, а також опосередкують відношення людини до самого себе.
3. Народні погляди (або забобони). Вони виправдовують дії або пояснюють, як дії виконуються, чому здійснюються і як пов'язані між собою.
Характеристика інституту обов'язково доповнюється поняттям санкцій, які застосовуються до порушників правив, що припускає наявність механізму контролю. Тому як операціональне в новій інституційній економіці прийнято наступне визначення: «інститути – це сукупність, що складається з правил і зовнішнього механізму примушення індивідів до виконання установлених правил».
Типи інститутів. З погляду походження соціально-економічні інститути можна розділити на два класи – природний і штучний. Інститут є природним, якщо його виникненню і формуванню не передував в часі той або інший план або модель. До штучних відносять інститути, сформовані людськими діями, що здійснюються відповідно до  певної моделі.
По рівню формальності інститути діляться на формальні і неформальні. Вони спираються на формальні і неформальні правила. Формальні інститути обов'язкові для виконання всіма або певними громадянами, за їх невиконання влада (держава, керівник і т.п.) застосовує відповідні санкції. За невиконання неформальних інститутів також можуть послідувати санкції у вигляді зміни відношення з боку інших людей, остракізму і ін.
Виділяються внутрішні і зовнішні інститути. Підстава для цього розмежування полягає в необхідності проведення відмінностей між інститутом і організацією. Наприклад, правила функціонування структурних підрозділів організації є внутрішніми інститутами, тоді як правила, в рамках яких здійснюється взаємодія з іншими організаціями, можуть бути визначені як зовнішні інститути.
По сферах функціонування виділяються інститути ринку, фірми, домашніх господарств, держави, економіки, політики, ідеології, етики і т. ін.
По поширеності можна виділити: 1) загальні інститути (наприклад, закон про власність); 2) групові інститути (наприклад, закон про товарні біржі, правила, поширені в студентському середовищі, і т.д.); 3) одиничні інститути (наприклад, специфічний контракт на покупку особливо складного виробу).
По ступеню визначеності учасників інститути можна розділити, по-перше, на орієнтовані на конкретних, визначених учасників; по-друге, орієнтовані на невизначених учасників – всіх, хто може виконувати дії, організовувані даним інститутом.12 с.12-29
Функції і роль інститутів.
Можна виділити наступні функції інститутів:
• координація дій різних індивідів (і організацій);
• обмеження безлічі можливих дій шляхом виключення небажаних, вибір яких може спричинити санкції, збиток від яких перевищить вигоду від здійснення дії;
• перерозподіл ресурсів, витрат і вигод або безпосередньо за своїм змістом (наприклад, правила оподаткування), або побічно – через обмеження можливих дій і координацію.
Інститути зменшують невизначеність вибору в економіці в умовах явного дефіциту інформації. Дефіцит інформації веде до невизначеності вибору, до дуже великих витрат трудових і інших ресурсів, щоб такий вибір зробити. А інститути допомагають людині економити ресурси в ситуації вибору, показуючи якийсь шлях, вже пройдений до нього іншими. Яка  роль інститутів?
1.    Інститути виконують головне завдання економічної теорії - забезпечують передбачуваність результатів певної сукупності дій (тобто соціальну реакцію на ці дії) і таким чином привносять в економічну діяльність стабільність.
2.    Інститути успадковуються, завдяки властивому їм процесу навчання. Навчанням може займатися спеціалізована організація (так це звичайно і буває). Але навчання може також йти коли люди в процесі роботи стежать за діями їх більш досвідчених колег.
3.    Інститутам властива система стимулів, без якої вони існувати не можуть. Інституту просто немає, якщо немає системи стимулів позитивних (винагороди за виконання певним правилам) і негативних (покарання, якого люди чекають за порушення певних правил).
4.    Інститути забезпечують свободу і безпеку дій індивіда в певних рамках, що виключно високо цінується економічними агентами.
5.     Інститути скорочують трансакційні витрати (тобто витрати на пошук інформації, її обробку, оцінку і специфічний захист того або іншого контракту, як і технологія скорочує виробничі витрати.
Інституційною структурою суспільства. Економічні організації, інститути, угоди і т.п. утворюють єдину структуру, яку можна назвати інституційною структурою суспільства. Скористаємося трирівневою схемою дослідження в НИЭТ, запропонованою О.Уильямсоном (рис. 1).


Рис. 2.1. Трирівнева схема дослідження

На першому рівні – індивіди, або економічні агенти, на другому – різні інституційні угоди у вигляді ринків, фірм, гібридних (змішаних) форм, на третьому – інституціональне середовище, включаючи системоутворюючі правила гри.
Інституціональні угоди – це домовленість між індивідами і їх групами, що визначають способи кооперації і конкуренції. Прикладами інституціональних угод виступають перш за все контракти – добровільно встановлені економічними агентами правила обміну, правила функціонування економічних і політичних ринків, правила взаємодії у середині організацій.
Інституціональне середовище – сукупність основоположних, політичних, юридичних і економічних правил, що визначають рамки економічної поведінки. Складовими інституціонального середовища виступають правила соціального життя суспільства, функціонування його політичної сфери, базових правових норм – конституція та інші закони.
Усі дії в економіці здійснюються згідно принципу методологічного індивідуалізму. Це означає, що, коли мі говоримо, наприклад, про вплив інституціональних угод однією на іншу, то маємо на увазі взаємний вплив індивідів, що уклали інституціональну угоду.
Стисло розглянемо кожну з семи залежностей, але ключовими є перші три типи.
1.    Вплів індивідів на інституціональні угоди. Оскільки інституціональні угоди, за визначенням є добровільними домовленостями, переваги і інтереси індивідів грають вирішальну роль у виникненні тих або інших інституційних угод ( в рамках, що визначаються інституційним середовищем).
2.    Вплів інституціональних угод одна на одну. Зміст даного типу взаємодій достатньо різноманітний, наприклад поведінка окремих організацій впливає на характер ринку (наприклад розповсюдження бартеру може наблизити ринок до монополістичного).
3.    Вплів інституціонального середовища на інституціональні угоди. Зміст даного зв’язку безпосередньо витікає з визначення інституціонального середовища і інституціональних угод: правила, що входять до інституціонального середовища визначають характер та склад інституціональних угод.
4.    Вплів інституціональних угод на індивідуальну поведінки. Економічні агенти, що уклали контракт, пов’язані певними зобов’язаннями, що визначає їх індивідуальну поведінку.
5.    Вплів інституційних угод на інституціональне середовище. Наприклад інституціональна угода, що забезпечує відчуття вигоди своїм учасникам, може сформувати так звану групу особливих інтересів - сукупність індивідів, зацікавлених в збереженні одержуваних вигод. З цією метою при певних обставинах така група здатна вплинути на законодавчий процес з тим, щоб закріпити одержувані переваги.
6.    Вплів інституціонального середовища на індивідуальну поведінку. Така дія проявляється як основоположні правила як безпосередньо, так і через інституційні угоди, що також формуються під впливом інституціонального середовища.
7.    Вплів індивіда на інституціональне середовище. Індивіди впливають на інституціональне середовище двома способами: по-перше через участь у виборах законодавчих органів держави, а по-друге, через укладання інституціональних угод, зміст яких також здатний впливати на інституціональне середовище. 12 с. 36-45
Контрольні питання:
1.    Чи є інформаційні обмеження при ухваленні економічних рішень.
2.    Як пов’язані обмеженість інформації та виникнення звичок.
3.    Чи всяке правило є інститутом.
4.    Чим формальні правила відрізняються від неформальних.
5.    Яка логіка дій механізму примушення до виконання правил.
6.    Що входить до складу інституціонального середовища.
7.    Що відносять до інституційних угод.
8.    Чи завжди зразки поведінки сприяють максимізації корисності.
9.    Чи завжди порушення правил небажано з економічної точки зору.
Література: 12 с. 36-45; 6 с.27-51; 9 с.17-34; 12 с.12-29; 15 с.14-32.


ТЕМА 3. Права власності.
Мета: Дослідити зміст категорії власність та сутність прав власності, розглянути види режимів власності. Ознайомитись з теоремою Коуза та  визначити її значення.
1. Сутність  та роль власності в економічній системі.
2. Режими  власності.
3. Розподіл прав власності. Теорема Коуза.

Сутність прав власності.
Право власності – одне з фундаментальних понять економічної теорії. З одного боку, воно може розглядатися як режим власності, як важливий інститут, а з іншої – як окремі права, що є елементами цілісної системи прав.
У першому випадку права власності є певними «правилами гри», регулюючими взаємини між людьми з приводу обмежених ресурсів. Другий підхід вивчає пучки правомочностей, що є у того або іншого агента. С. Пейович і Э. Фуруботн дали наступне визначення: «Права власності розуміються як санкціоновані поведінкові відносини, що виникають між людьми у зв'язку з існуванням благ і використання, що стосуються їх. Ці відносини визначають такі норми поведінки з приводу благ, які будь-яка особа повинна або дотримувати, в своїх взаємодіях з іншими людьми, або ж нести витрати із-за їх недотримання. Пануюча в суспільстві система прав власності є у такому разі сума економічних і соціальних відносин з приводу рідкісних ресурсів, в рамках якої окремі члени суспільства протистоять один одному». 16 с.23-42
Важливі моменти, що витікають з цього визначення, полягають в наступному. Власність або права власності потрібно відрізняти від об'єктів власності, тобто матеріальних або нематеріальних об'єктів, на які розповсюджується право власності. Відносини власності – це відносини між людьми, а не відносини між людьми і речами. Встановлення прав власності має сенс в умовах обмежених ресурсів, коли можуть виникати конфлікти з приводу їх використання, а права власності дозволяють обмежити і вирішити ці конфлікти. Іншими словами, права власності визначають можливі способи використання обмежених ресурсів як виняткову прерогативу окремих індивідів або груп. Права власності носять багатосуб'єктний (індивідуум, фірма, держава і ін.), а також відрізняються режимами свого застосування.
Права власності закріплюються не тільки державною владою (законами, судовими рішеннями і т.ін.), але і традиціями, звичаями, нормами, а тому дійсно є «правилами гри», прийнятими в суспільстві. Поведінковий сенс прав власності полягає в тому, що вони стимулюють діяльність, змінюючи витрати різних способів поведінки. Наприклад, несанкціонована поведінка, продиктована негативними стимулами, збільшує витрати свого здійснення за рахунок можливого покарання. У результаті дотримання або порушення правил зводиться до актів добровільного економічного вибору, і самі права мають економічну цінність.
Права власності визначаються і гарантуються деякою управляючою структурою, або порядком, тобто системою норм, а також інструментами, що захищають цей порядок. Забезпечення порядку може бути винятково внутрішнім або ж встановлюватися очікуваннями зовнішніх наслідків. Інституційна економіка має справу з іншими випадком, тобто з гарантіями, заснованими на санкціях, встановлених або законом, або звичаєм.
Отже, власність – це інститут, який надає людям свободу розпоряджатися обмеженими ресурсами. Ця свобода означає закріплення певних прав за власником і заборону іншим втручатися в реалізацію цих прав.
Виділяється два підходи до розуміння права власності – континентальний і англосакський. Контінентальній підхід означає концентрацію всіх прав власності на об'єкт в руках одного власника, тобто приватна власність проголошується недоторканною, необмеженою і неподільною. Англосакський підхід допускав можливість дроблення власності на який-небудь об'єкт на правомочність декількох осіб. В даний час переважає англосакська традиція як реальніша, гнучкіша і така, що відповідає складним процесам сучасного суспільства. У цьому підході право власності визначається як «пучок часткової правомочності», хоча класифікація може проводитися за різними ознаками.
Відповідно до відомого переліку, що дав англійський юрист А. Оноре, виділяється одинадцять правомочностей.
1.     Право володіння, суть якого полягає в здійсненні фізичного контролю над річчю. Ця правомочність є основною у визначенні поняття власності і лежить в основі винятковості права власності.
2.     Право користування, що полягає в отриманні особистої вигоди.
3.     Право управління включає можливість визначення напряму, в якому може бути використана дана річ, а також коло і порядку (меж) доступу осіб до ресурсу.
4.     Право на дохід, який може виникати з безпосереднього користування річчю або користування річчю іншими індивідами.
5.     Право на капітал (або капітальну вартість), яке припускає можливість дарування, продажу, зміни форми або знищення блага.
6.     Право на безпеку, яке припускає захист від шкідливої дії на потік доходів у вигляді експропріації навіть за умови наявності компенсаційної системи.
7.     Право на передачу речі у спадок. Існування даного права обумовлене тим, що після смерті володаря дана річ перестає бути цінною для нього, проте інтерес до неї як активу зберігається для інших.
8.     Безстроковість, яка полягає у відсутності яких-небудь часових меж в здійсненні правомочності, тобто чим більше часовий горизонт, тим вище цінність даного активу для його володаря.
9.     Заборона шкідливого використання. По суті це «негативне» право, яке не дозволяє використовувати річ так, щоб це було пов'язано з шкодою, що наноситься майну інших агентів.
10.    Відповідальність у вигляді стягнення. Це право дає можливість відчужувати річ на сплату боргу, а значить, дозволяє використовувати майно як заставу і відповідно формулювання достовірних обіцянок при укладенні угод.
Право залишкового характеру, яке полягає в «природному» поверненні переданої кому-небудь правомочності після закінчення терміну передачі, через втрату сили договору або з іншої причини. 12 с.51-62
Таким чином, права власності – це система взаємозв'язаних елементів, причому деякі з них є взаємодоповнюючими і не мають цінності один без одного. Наприклад, обмеження права на отримання доходу від ресурсу може привести до повної втрати зацікавленості в його використанні. Абсолютне і відносне право власності характеризується по відношенню до членів суспільства: абсолютне – по відношенню до решти всіх членів суспільства; відносне – по відношенню до деяких членів суспільства. Економічні правила можуть бути формальними і неформальними, тому і права власності можуть бути правами де-юре і де-факто.
Велике значення для характеристики права власності має процес його специфікації, а також розмивання. Специфікація права власності означає визначення об'єкту прав, суб'єкта прав, а також набору правомочностей, які він має в своєму розпорядженні. Протилежним процесом є розмивання прав власності, що має місце, коли вони або неточно встановлені і погано захищені, або потрапляють під різного роду обмеження (перш за все, з боку держави). Чистий режим приватної власності означає вичерпну специфікацію і повний захист всієї правомочності. Розмивання прав власності, ослабляючи їх винятковість і відчужуваність, звужує можливості економічного вибору агентів і знижує цінність об'єкту прав. Таким чином, чим краще специфіковані і захищені права власності, тим більшу цінність вони представляють.
Необхідно порівняти процеси обмеження і розщеплення права власності. Обмеження накладаються, як правило, в примусовому порядку державою, часто в цілях перерозподілу прав власності. Розщеплення або дроблення права власності відбувається у формі добровільного обміну, за ініціативою самих власників. Специфікація прав часто вимагає великих витрат, тому вона повинна здійснюватися до тієї межі, де подальший виграш від скорочення «розмитості» прав не покриває пов'язаних з цим витрат. Тому нормальним є існування деяких ресурсів з погано визначеними або не встановленими правами, але це впливає на ефективність економіки в цілому. 6 с.36-42

Режими власності.
Виділяються наступні режими власності: загальна, комунальна, приватна і державна. Розглянемо суть, переваги і недоліки кожного з них (рис.1).


Рис. 3.1. Режими власності

Загальна власність (синонім – вільний, або відкритий, доступ до ресурсу) означає, що жоден з індивідів, що претендують на один і той же ресурс, не знаходиться в привілейованому положенні, і ніхто не має права виключити інших з доступу до даного блага. Права на цю власність погано визначені, відсутній режим винятковості і відчужуваної власності. Прикладами власності вільного доступу можуть бути грибний ліс, озеро, де можна ловити рибу, паркова зона, пасовище для випасу худоби і ін.
Така власність фактично не вимагає витрат для своєї підтримки, а набір правил, що регламентують її використання, – мінімальний. Вона зустрічається там, де витрати по специфікації і захисту прав власності дуже високі і перевищують очікувані від специфікації вигоди. Наприклад, важко проконтролювати, скільки риби виловили в річці або скільки грибів зібрали в лісі. Режим вільного доступу може зберігатися для обмежених благ. Тому найпростіше правило використання ресурсу вільного доступу свідчить: «першим прийшов – першим скористався». Наприклад, перший рибак зайняв зручне місце для лову риби біля річки, або той, що перший прийшов зайняв лавку у парку.
Загальна власність має безліч недоліків. По-перше, підривається зв'язок між діяльністю індивіда в режимі вільного доступу і результатами цієї діяльності. Всім відома проблема боротьби з тими, хто викопує у відкритому полі картоплю, не ними посаджену. По-друге, загальнодоступні ресурси не можуть переходити до тих агентів, які ефективніше їх використовують. Переваги суспільного розподілу праці і спеціалізації не використовуються повною мірою. По-третє, зусилля агента витрачаються на захоплення ресурсу, реалізацію прагнення випередити інших. Тому механізмом раціонування використання ресурсів в умовах загальної власності служить інститут черги. Крім того, можуть вводитися нецінові обмеження, такі як мисливські сезони, заборона на використання певних знарядь лову і т.д. По-четверте, рішення ухвалюються виходячи з короткої перспективи, відсутні стимули до інвестування, використовуються трудомісткі технології, а значить, нижче продуктивність праці. По-п'яте, в режимі вільного доступу завжди має місце надвикористання ресурсів і швидке їх вичерпання.
Комунальна власність означає, що винятковими правами власності на даний об'єкт володіє тільки частина економічних агентів (певна група, община) з даної множини. Наприклад, озеро знаходиться в комунальній власності рибаків. Прикладами комунальної власності є кооперативи різних типів. Це проміжний варіант між вільним доступом і приватною (державною) власністю.
Система комунальної власності володіє режимом винятковості, оскільки вільний доступ до даного ресурсу закритий. Проте в рамках комунальної власності може виникнути ефект вільного доступу, що вимагає введення правил, регулюючих доступ до ресурсу членів групи. Комунальна власність не виключає відчуження і передачі частки від однієї людини до іншої. Але зазвичай ця передача супроводжується спеціальними вимогами до умов входу-виходу до (з) групи. Наприклад, в кооперативі може діяти умова у вигляді згоди інших членів кооперативу на передачу частки власності іншій особі і т. ін.
Комунальна власність володіє певними перевагами. В порівнянні з приватною власністю тут нижче витрати по захисту прав власності, оскільки виникає ефект економії на масштабі, зокрема пов'язаний із спеціалізацією частини групи на забезпеченні режиму винятковості. Комунальна власність життєздатна в тих умовах,  коли більш визначені ресурси, а група співвласників порівняно невелика і однорідна, тобто економічні інтереси її членів близькі або співпадають. Спільність інтересів полегшує рішення питання про регулювання доступу до ресурсу, зменшує опортуністичну поведінку у формі ухилення.
Комунальна власність має і певні недоліки. Вона не захищена від надвикористання ресурсу, а тому, включає витрати, пов'язані з ухваленням рішень про регулювання доступу. У зв'язку з можливістю певної опортуністичної поведінки у вигляді ухилення при використанні зрівняльного принципу розподілу отриманих результатів може виникнути проблема недовикористання ресурсу і зростання витрат опортунізму. В цілому можуть виникнути проблеми ухвалення рішень в групі. Комунальна власність може бути зруйнована як ззовні, так і зсередини. Руйнування ззовні відбувається у випадку, якщо витрати захисту прав власності виявляються дуже високими. Руйнування комунальної власності з середини може бути викликано зростанням чисельності групи співвласників, введенням нових технологій використання ресурсу і т. ін.
Приватна власність встановлює виняткові права, а значить, інституційну перешкоду надвикористанню ресурсів. Право приватної власності означає, що окрема фізична або юридична особа володіє всім «пучком» правомочностей. В умовах приватної власності право відчуження реалізується через ринок. Проте може діяти і розмите право у тому випадку, коли існує формальна заборона на відчуження, наприклад заборону на продаж землі.
Перевагами приватної власності є захищена свобода ухвалення рішень щодо об'єкту власності, прямий зв'язок між діяльністю агентів і результатами діяльності, висока мотивованість агентів, використання переваг громадської організації праці, можливостей спеціалізації, заохочення нововведень і ухвалення на себе риски і відповідальності за ухвалені рішення. В цілому зазначені переваги ведуть до ефективного використання ресурсів.
Не дивлячись на вказані переваги існують обмеження на розповсюдження приватної власності. По-перше, є істотні витрати по специфікації і захисту прав власності. Захист і специфікація прав власності може підтримуватися державою, самим суб'єктомправ, соціальними нормами, порушення яких веде до застосування етичних, економічних і юридичних санкцій. По-друге, чинниками, що визначають розповсюдження приватної власності, є ступінь і можливість розвитку ринку, пануюча ідеологія, розвиток правової бази і ефективність економічної політики держави, неформальні норми, що діють, а також інших сфер, що формують систему цінностей в суспільстві. Зрозуміло, що ці чинники можуть як сприяти, так і перешкоджати розповсюдженню приватної власності в просторовому і тимчасовому аспектах.
Державна власність означає, що всім «пучком» або різними його елементами володіє виключно держава. Система державної власності специфікується і захищається сукупністю формальних правил і припускає існування режиму винятковості доступу до ресурсів. Вона існує там, де переваги комунальної і приватної власності виражені слабо. Розпорядження державною власністю здійснюється не безпосередньо, а опосередковано, через політичний процес і багаторівневу систему представників у вигляді державних організацій і їх керівників. Державна власність не є відчужуваною, оскільки її не можна вільно продати або ліквідовувати якусь її частку. Через це вона не піддається розщепленню. Наприклад, не можна продати частку власності на оборону і купити частку власності для потреб освіти або охорони здоров'я. Державна власність може бути ефективною формою організації у разі виробництва суспільних благ, наприклад оборони; засобом по обмеженню поведінки безбілетників, коли його не можна обмежити іншими способами.
Разом з тим державна власність теж має недоліки і веде до певних втрат ефективності. У системі державної власності число власників і масив об'єктів великі. Виникає необхідність делегування прав найманим агентам по ухваленню рішень про використання об'єктів державної власності. У зв'язку з цим гостро встає проблема принципала–агента. Виникає необхідність наявності контрольного апарату, що мінімізує витрати опортуністичної поведінки. У цій системі власності більше виявляються проблеми загальнодоступності, оскільки витрати забезпечення дотримання прав державної власності дуже високі. Можуть втрачатися переваги спеціалізації, виникати проблеми з інноваціями і продуктивністю праці, а в цілому ресурси можуть не потрапляти до агентів з вищою ефективністю їх використання.
Діяльність державних підприємств серйозно страждає від політизування, підпорядкування позаекономічним цілям. Так, неможливо отримати оцінку якості управління державним підприємством; контроль з боку власників (платників податків) за поведінкою управлінського апарату різко ослаблений; ринок не виявляє цікавості до таких підприємств, ухиляючись від участі в їх реорганізації. Державні підприємства схильні до накопичення надмірних виробничих потужностей і роздування штатів, віддають перевагу будівництву будівель і споруд в збиток активним елементам капіталу, обирають менш ризиковані інвестиційні проекти, повільніше реагують на зміни в попиті, гальмують нововведення. Їх менеджери мають в своєму розпорядженні кращі можливості для використання ресурсів фірми в своїх особистих цілях, мають триваліші терміни служби. Крім того, державні чиновники можуть витягувати приватні доходи з державної власності, що відноситься до корупції. 9 с.29-35
Економісти виділяють декілька найважливіших відмінностей державної власності від приватної з погляду структури відповідних пучків правомочностей.
1. Головний чинник - нездатність співвласника державної власності продати або передати свою частку участі в ній. Більш того, ніхто не може відхилитися від володіння нею: «Володіння державною власністю не добровільно; воно обов'язкове до тих пір, доки хтось залишається членом суспільства». Відхилитися від співволодіння залізничною станцією можна, лише переїхавши в інше місце, тоді як утримувач акції може продати її, не покидаючи міста.
2. Не менш важлива відсутність тісної кореляції між поведінкою індивідуальних співвласників державної власності і результатами її використання: «При державній власності результати будь-якого рішення або вибору у меншій мірі лягають на виборця, чим на власника в умовах приватної власності». Члени суспільства, отже, менше зацікавлені в контролі за результатами використання державної власності. У зв'язку з цим у них менше стимулів контролювати поведінку найманих керівників (бюрократів), яким делеговані права користування. Унаслідок менш ефективного, чим в приватних формах, контролю за поведінкою керівників у останніх з'являється більше можливостей зловживати своїм положенням в особистих інтересах.
3. Додаткові проблеми пов'язані з тим, що колективний інтерес складніше визначити і зміряти, чим приватний: бюрократ має більше стимулів виробляти те, в чому, як він думає, має потребу суспільство, і менше стимулів виробляти те, на що суспільство пред'являє попит. Думка бюрократа про те, що суспільство повинне мати, зазвичай називають інтересами суспільства.
Режими застосування прав власності можуть мінятися за допомогою націоналізації і приватизації. Націоналізацією називається інституційна зміна, в процесі якої режим приватної або комунальної власності трансформується в режим державної власності. Зворотний процес називається приватизацією. Якщо приватизація здійснюється за допомогою зміни реальних правомочностей при постійних формальних, то вона називається спонтанною приватизацією (наприклад, використання співробітниками державних установ об'єктів державної власності в особистих цілях). Дійсно, в реальному житті залежно від умов може виникати істотна відмінність між державною власністю де-юре і де-факто. Іншими словами, формально ресурси знаходяться в державній власності, а фактично може існувати режим вільного доступу, комунальній або приватній власності. Виразом цих тенденцій є хабарництво, здирство, незаконна комерційна діяльності, корупція, використання насильства в особистих цілях і т. ін.
Ці три системи власності ніде не зустрічаються в чистому вигляді, у всіх суспільствах вони «змішані» в різних пропорціях. При цьому на деякі види ресурсів у всіх суспільствах розповсюджується одна і та ж форма власності. Так, практично скрізь предмети одягу знаходяться в індивідуальній власності, міськіпарки  в загальній, оборона  в державній і т. ін. Крім того, при системі приватної власності завдяки свободі передачі і рекомбинувания часткових правомочностей можуть складатися форми, що «імітують» державну або комунальну власність (акціонерна власність, наприклад).  

Зовнішні ефекти, або екстерналії, – це витрати або вигоди, які не знайшли відображення в системі цін. Виникають вони в результаті як виробництва, так і споживання товарів і послуг. Зовнішні ефекти діляться на позитивні і негативні. Зовнішні ефекти, що приносять вигоду, називаються позитивними, вони збільшують продуктивність або корисність для деякого зовнішнього суб'єкта. Наприклад, бджоли одного господаря приносять користь сусіднім фермам, обпилюючи рослини. Зовнішній ефект є негативним, якщо він знижує продуктивність або корисність для деякого зовнішнього суб'єкта, тобто пов'язаний з витратами. Прикладами можуть бути різні форми забруднення навколишнього середовища, шум, куріння і т. ін. Таким чином, граничні суспільні витрати (MSC) або вигоди (MSB) рівні сумі граничних приватних витрат (MPC) або вигод (MPB) і граничних зовнішніх витрат (MEC) або вигод (MEB), тобто MSC = MPC + MEC або MSB = MPB + MEB. Ефективна для суспільства рівновага досягалася б за ситуації, коли граничні суспільні вигоди дорівнювали граничним суспільним витратам MSB = MSC. Проте за наявності негативного зовнішнього ефекту економічне благо продається і купується в більшому (в порівнянні з ефективним) обсязі, тобто має місце перевиробництво товарів і послуг з негативними зовнішніми ефектами. З іншого боку, за наявності позитивного зовнішнього ефекту економічне благо продається і купується в меншому, в порівнянні з ефективним, обсягами, тобто має місце недовиробництво товарів і послуг з позитивними зовнішніми ефектами. Зовнішні ефекти виникають в результаті відсутності ринків чистого повітря, тиші, спокою і т. ін.
Ключова причина неоптимальності в ситуаціях з екстерналіями – ігнорування при нескоординованих індивідуальних рішеннях вигоди або шкоди, що задається іншим суб'єктам. Для того, щоб подолати неоптимальні ситуації, необхідно інтернаціоналізувати зовнішні ефекти, тобто перетворити зовнішні витрати (вигоди) на елемент приватних витрат (вигод), і таким чином, наблизити граничні приватні витрати (вигоди) до граничних суспільних витрат (вигодам). Так, у разі негативного зовнішнього ефекту обсяг виробництва блага, що створює його, знижується до оптимального рівня, що забезпечує оптимальний рівень зовнішнього ефекту, що все ще залишається, тобто до тих пір, поки витрати зниження зовнішнього ефекту на кожну додаткову одиницю не почнуть перевершувати отримувані від цього вигоди.
Існує декілька способів виправлення неоптимальності в ситуаціях із зовнішніми ефектами. По-перше, відомі способи державного регулювання різних типів жорсткості.
1.     «Військовий комунізм» – пряме встановлення завдань (квот) виробникам і раціонування споживання. Очевидно, завдання повинні бути оптимальними, а плановий орган повинен знати точку оптимуму.
2.     «Госпрозрахунковий соціалізм» – встановлення директивних цін виробникам і споживачам, при особистій свободі споживачів, що вибирають зайнятість і споживання в рамках бюджетного обмеження, і госпрозрахунку виробників. Очевидно, для оптимальності результату ціни повинні бути пропорційні оптимальним оцінкам, а значить, плановий орган повинен знати оцінки оптимуму.
3.     Коректуючи податки (субсидії) Пігу. Коректуючий податок – це податок на випуск економічних благ, що характеризуються негативними зовнішніми ефектами, який підвищує граничні приватні витрати до рівня граничних суспільних. Коректуючи субсидія – це субсидія виробникам або споживачам економічних благ, що характеризуються позитивними зовнішніми ефектами, яка дозволяє наблизити граничні приватні вигоди до граничних суспільних.
Можливо, цей спосіб більш задовільний, чим перший і другий, але не може вирішити повністю проблеми зовнішніх ефектів. У реальній практиці важко обчислити граничні величини, розміри збитку приблизно визначаються в ході юридичних і політичних дискусій, а коректуючи податки, що виплачуються виробниками благ з негативними зовнішніми ефектами, не завжди досягають поставленої мети. Все це зумовило критику даного підходу.
По-друге, результат може бути досягнутий об'єднанням підприємств в одну фірму, при цьому зовнішні витрати стануть внутрішніми і в такій формі враховуватимуться власником, тобто можлива угода про максимізацію загального прибутку при деякому її розділі. У разі негативного зовнішнього ефекту об'єднана фірма скоротить випуск, зменшить зовнішні витрати, а частина їх інтернаціоналізується, включивши в свої приватні витрати. Це цілком прийнятне рішення, якщо, звичайно, об'єднання підприємств не викличе зниження ефективності управління ними. Можлива неефективність від масштабу ставить відомі межі такому способу вирішення проблеми.
По-третє, якщо права власності чітко визначені, а трансакційні витрати не надмірні, то переговори між виробником і одержувачем зовнішнього ефекту, а також купівля-продаж прав дозволять встановити обсяг виробництва продукції на оптимальному рівні. Іншими словами, в цих умовах можливі угоди, вирішальні проблеми зовнішніх ефектів шляхом оплати позитивних екстерналій і компенсацій за скорочення негативних екстерналій. Розглянемо ці питання детальніше. 16 с.23-42
Теорема Коуза. Аналіз проблеми соціальних витрат привів Р. Коуза до висновку, що проблема зовнішніх ефектів носить двосторонній характер, і це дозволило йому сформулювати твердження, яке Дж. Стіглер назвав «теоремою Коуза». Порівняння системи ціноутворення, що включає відповідальність за збиток від негативних зовнішніх ефектів, з системою ціноутворення, коли такої відповідальності немає, привело Р. Коуза до висновку про те, що якщо сторони можуть домовитися самі, а витрати таких переговорів не великі, то в обох випадках в умовах досконалої конкуренції досягається результат, що максимізував цінність виробництва. Р. Коуз наводить приклад землеробської ферми і ранчо, що займається скотарством: землероб вирощує пшеницю, а скотар розводить худобу, яка періодично з’їдає посіви на сусідніх землях. Тут присутній негативний зовнішній ефект. Якщо скотар несе відповідальність за збиток, можливі два варіанти: «Або скотар заплатить фермерові за необробку землі, або він вирішить сам орендувати землю, заплативши землевласникові трохи більше, чим платить фермер (якщо фермер сам орендував землю), але кінцевий результат буде тим же і означатиме максимізацію цінності виробництва». Якщо немає відповідальності за збиток, розміщення ресурсів виявиться таким же, як і раніше, але тепер платежі здійснюватиме фермер. Проте «кінцевий результат (який максимізував цінність виробництва) не залежить від правової позиції, якщо передбачається, що цінова програма працює без витрат». При нульових трансакційних витратах і у фермера, і у скотаря будуть економічні стимули для збільшення цінності виробництва, оскільки кожен отримає свою частку в прирості доходу. Таким чином, ефективний з суспільної точки зору результат може бути досягнутий без втручання держави і незалежно від первинного розподілу прав власності. Дж. Стіглер запропонував лаконічне формулювання теореми: «... в умовах довершеної конкуренції приватні і соціальні витрати рівні».
Теорема Коуза вважається одним з найбільш яскравих досягнень економічної думки післявоєнного періоду. З неї виходить декілька важливих теоретичних і практичних висновків.
По-перше, вона розкриває економічний сенс прав власності. Згідно Коузу, екстерналії (тобто розбіжності між приватними і соціальними витратами і вигодами) з'являються лише тоді, коли права власності розмиті. Коли ці права визначені чітко, тоді все екстерналії «інтернаціоналізуються» (зовнішні витрати стають внутрішніми). Не випадково головним полем конфліктів у зв'язку із зовнішніми ефектами виявляються ресурси, які з категорії необмежених переміщуються в категорію рідкісних (вода, повітря) і на які до цього прав власності в принципі не існувало.
По-друге, теорема Коуза знімає з ринків звинувачення в «провалах». Шлях до подолання екстерналій лежить через створення нових прав власності в тих областях, де вони були нечітко визначені. Тому зовнішні ефекти і їх негативні наслідки породжуються дефектним законодавством; якщо хто тут і «провалюється», так це держава. Теорема Коуза по суті знімає стандартні звинувачення в руйнуванні навколишнього середовища, що висуваються проти ринку і приватної власності. З неї виходить зворотний висновок – до деградації зовнішнього середовища веде не надмірний, а недостатній розвиток приватної власності.
По-третє, теорема Коуза виявляє ключове значення трансакційних витрат. Коли вони позитивні, розподіл прав власності перестає бути нейтральним чинником і починає впливати на ефективність і структуру виробництва.
По-четверте, теорема Коуза показує, що посилання на зовнішні ефекти – недостатня підстава для державного втручання. У разі низьких трансакційних витрат воно зайве, у разі високих – далеко не завжди економічно виправдано. Адже дії держави самі пов'язані з позитивними трансакційними витратами, так що результат лікування цілком може бути гірше самій хворобі.
Наукові дослідження показали, що, по-перше, виводи
Р. Коуза вірні для обмеженого числа учасників операції (два-три), оскільки при зростанні чисельності учасників збільшуються трансакційні витрати, і передумова про їх нульове значення стає некоректною. Крім того, витрати на проведення переговорів стають настільки високими, що можуть переважити вигоди від цих переговорів. Наприклад, забруднення навколишнього середовища зачіпає мільйони людей, переговори супроводжувалися б величезними витратами, а значить, необхідний політичний спосіб узгодження інтересів. По-друге, джерела негативних зовнішніх ефектів і характер збитку повинні легко визначатися власниками ресурсів для того, щоб легально запобігти збитку. Проте не завжди ясно, хто створює шкідливий ефект. Зовнішні ефекти з великим числом джерел важко усунути, і приватні переговори не допоможуть досягти ефективності, оскільки цьому перешкоджають інформаційна, правова невизначеність і внутрішні труднощі переговорів. В цілому зовнішні ефекти плюс високі трансакційні витрати ведуть до неспроможності ринку, тобто неможливості інтернаціоналізації зовнішнього ефекту з мінімальними витратами за допомогою механізму цін, необхідні державні заходи6 с.36-42.
Контрольні питання:
1.    Як співвідносяться правила та права.
2.    Яка основна функція специфікації прав власності.
3.    Назвіть основні риси режиму вільного доступу до блага.
4.    Назвіть основні переваги режиму вільного доступу до блага.
5.    Які основні недоліки режиму приватної власності.
Література: 12 с.51-62; 6 с.36-42; 9 с.29-35; 11с.25-40; 16 с.23-42.


ТЕМА 4. Трансакції та трансакційні витрати.
Мета: Розглянути зміст поняття трансакція та трансакційні вітрати. Ознайомитися з класифікацією трансакційних витрат та визначити які проблеми виникають при їх вимірюванні.
1. Зміст та види трансакцій.
2. Сутність трансакційних витрат.
3. Класифікація трансакційних витрат.

Зміст і типи трансакцій.
У звичайному вживанні трансакція (лат. transactio) – це угода, операція. Поняття «трансакція» було введене в економіку Дж. Р. Коммонсом, який розглядав проблему економічної організації в тісному зв'язку з проблемами конфлікту, взаємної залежності і порядку. Конфлікт інтересів егоїстичних індивідів унаслідок обмеженості ресурсів – основоположна проблема соціального життя. Індивід, що шукає більшого результату, може його досягти тільки за допомогою отримання контролю над використанням об'єктів, причому, за твердженням Дж. Коммонса, важливий не фізичний, а правовий контроль. Саме при здійсненні трансакції здійснюється правовий контроль над необхідною річчю, і конфлікт інтересів індивідів, які одночасно залежать один від одного, вирішується у такий спосіб, що з'являється соціальна потреба в порядку. Отже, трансакції – це стратегічні відносини в ході економічної діяльності, оскільки без них не могло б бути виробництва, споживання, покупки, продажу, інвестування і т. ін. Тому Дж. Коммонс оголосив власність, суть якої полягає в законному праві утримувати ким-небудь те, що йому необхідне, основою інституційної економіки і проголосив трансакцію елементарною часткою економічної діяльності і, отже, основною одиницею економічного аналізу. Дж.  Коммонс дав наступне визначення: «трансакції – це не обмін товарами, а відчуження і привласнення прав власності і свобод, створених суспільством».
Дж. Коммонс виділяв три типи трансакцій, невіддільних один від одного, але різних по функціям учасників.
1.    Переговорна трансакція. Основною особливістю цього типу трансакцій симетричний характер відносин, тобто в даному випадку немає командування-підпорядкування. Переміщення прав власності тут є результатом добровільної угоди рівноправних сторін. Тут слід зазначити, що поняття операції співпадає з поняттям переговорної трансакції, і, таким чином, операція, у відмінності від трансакції взагалі, є її окремий випадок.
2.    Управлінська трансакція. Припускає ассиметричный характер відносин сторін, тобто вони будуються за принципом командування підпорядкування. При цьому ці відносини мають місце між індивідами. У разі управлінської трансакції передбачається, що переміщення прав власності відбувається в результаті команди одного індивіда і підпорядкування іншого індивіда. Простим прикладом можна вважати відносини начальника і підлеглого у фірмі. Тут відбувається переміщення певних прав власності, а саме, свободи розпоряджатися своїм часом за власним розсудом, від підлеглого до начальника.
Трансакція раціонування. При даному виді трансакцій також має місце асиметричний правовий статус, але у відмінності від управлінської трансакції тут команди віддає колективний орган, а підпорядковуватись має індивід. Сюди можна віднести відносини між населенням і державою, при якіх відбувається переміщення прав власності, скажімо, відчуження прав власності на частину доходів одних людей (прибутковий податок) і їх привласнення іншим людям (соціальний виплати). При цьому здійснення такої трансакції вимагає команди від колективного органу і підпорядкування з боку індивідів. 6 с.55-69

О.  Уїльямсон характеризує трансакції через певні головні властивості: частоту, специфічність ресурсів і невизначеність. Згідно його класифікації виділяють:
1) Разовий (або елементарний) обмін на анонімному ринку.
Прикладом разової покупки може служити покупка на ринку побутової техніки. В даному випадку частота трансакції – рідкісна.  Крім того, в даному випадку немає ніякої специфічності активів. Єдиним визначальним критерієм тут виступає ціна.
2) Обмін масовими товарами, що повторюється.
В цьому випадку частота трансакції зростає. Специфічності активів як і раніше немає. Наприклад, постійно здійснюючи покупку у одного і того ж продавця ви значно економите на витратах пошуку, на витратах вимірювання якості, а продавцеві ваша поведінка додає впевненості в обороті
3) Контракт, що повторюється, пов'язаний з інвестиціями в специфічні активи.
Отже, специфічний актив створюється спеціально під певну трансакцію. Наприклад, споруда, побудована для використання в якості цеху, маже бути використано альтернативно, але тоді будуть понесені витрати, тобто навіть наступна після якнайкращої можливість використання цього активу приносить набагато менший дохід і пов'язана з ризиком. Специфічні активи є такі витрати, наступне застосування яких є значно менш вигідним.
При розірванні контракту на продаж неспецифічного активу продавець не зазнає особливого збитку. Проте розірвання контракту на продаж специфічного активу приводить до значних для нього збитків. Тому в процесі переговорів з приводу укладання такого роду контрактів продавець вимагатиме:
•    або грошової компенсації в обсязі капіталізації свого риски
•    або юридичних гарантій не розірвання контракту
•    або частку у власності фабрики, для якої він будує будівлю, щоб він сам міг ухвалювати рішення і нести сумісний ризик з співвласниками.
4) Інвестиції в ідіосинкратичні (унікальні, ексклюзивні) активи.
Ідіосинкратичний актив - це актив, який при альтернативному вживанні (при вилученні його з даної трансакції) втрачає цінність взагалі, або його цінність стає дуже малою. До таких активів відноситься половина виробничих інвестицій - інвестицій в конкретний технологічний процес. Скажімо, побудовану домну, окрім як по прямому призначенню, використовувати більше ніяк не можна. В даному випадку актив ідіосинкратичний, тобто прив'язаний до певної технології.
У чому сенс спеціалізації інвестицій? З одного боку, це зниження виробничих витрат. З іншого боку, це підвищення ризику. Рухаючись від першого рівня (разовий обмін на анонімному ринку) до четвертого (інвестиції в ідіосинкратичні активи), ми знижуємо виробничі витрати або, умовно кажучи, економимо на масштабі і підвищуємо трансакційні витрати заради компенсації ризику, тобто рух в цьому напрямі забезпечує зниження трансформаційних витрат і за інших рівних умов підвищення трансакційних витрат, бо ризик розриву контракту багато разів зростає за своєю грошовою оцінкою. 12 с.51-64
Також виділяються формальні, здійснювані в рамках законодавства, і неформальні трансакції. Залежно від обставин взаємодія індивідів може здійснюватися за допомогою трансакцій різного типу, яким відповідатимуть свої трансакційні витрати.
В цілому трансакції розрізняються по ряду ознак. Вони можуть бути:
1) загальними або специфічними, тобто стосуватися стандартних або унікальних ресурсів;
2) одноразовими або такими, що регулярно повторюються;
3) слабо або сильно залежними від не передбачуваних майбутніх подій;
4) з результатами які легко- або важко визначаються, що пов'язане із ступенем ефективності контролю за виконанням трансакцій;
5) автономними або тісно пов'язаними з іншими трансакціями;
6) простими або складними;
7) короткостроковими або довгостроковими.
Чим більш загальний, короткочасний, визначений, контрольований і автономний характер носить операція, тим більше підстав або взагалі обходитися без її юридичного оформлення, або обмежитися складанням простого типового контракту. Навпаки, чим  більш спеціальний, невизначений і взаємозв'язаний характер носить операція, чим частіше вона повторюється, тим більше значення має встановлення довготривалих договірних відносин з визначенням взаємних зобов'язань сторін. В залежності від перерахованих чинників нижче або вище трансакційні витрати.
Суть трансакційних витрат. В економічній літературі дається безліч визначень трансакційних витрат (ТАВ) і відомі різні підходи до їх аналізу. У вузькому сенсі ТАВ – це витрати у сфері обміну, пов'язані з передачею прав власності, в широкому сенсі – це всі витрати понад власне виробничі витрати (трансформаційних витрат, за Д. Нортом).
Проте існують і альтернативні визначення які відображають різні аспекти трансакційних витрат і дають можливість глибше зрозуміти їх сутність:
Витрати пов'язані з використання ринкового механізму. Р. Коуз показав, що використання ринкового механізму не обходиться суспільству безкоштовно, а вимагає часом великих витрат. На відміну від виробничих витрат, що визначаються обсягом і технологією виробництва, трансакційні витрати виникають в процесі налагодження відносин між ринковими агентами. Щоб здійснити ринкову трансакцію, необхідно: виявити, з ким хотілося б укласти операції; розповсюдити інформацію про те, що хтось бажає вступити в операцію і на яких умовах; провести переговори, що ведуть до укладення угоди; організувати розслідування, щоб переконатися в тому, що умови контракту дотримуються, і т.ін.
Витрати по управлінню економічною системою. Управління в економіці, в основному, передбачає поєднання рідкісних ресурсів з метою отримання певного результату в плані задоволення людських потреб. Те або інше поєднання ресурсів передбачає і певні операції з правами власності, і в цьому сенсі управління, або економічна організація, є джерелом трансакційних витрат.
Аналог тертя в механічних системах. У класичній фізиці приймалося спрощене допущення про відсутність тертя при переміщенні фізичних об'єктів на основі припущення про те, що воно не має великого впливу на результат переміщення. Таке ж допущення приймається в неокласичній теорії, де переміщення економічних об'єктів, а саме прав власності відбувається за відсутності тертя, тобто безкоштовно. Відповідно, визнання великого значення тертя в плані впливу на функціонування механічних систем рівнозначно такому ж визнанню значення трансакційних витрат в економіці. 15с.42-59
Витрати, пов'язані з укладенням угод.
Витрати пов'язані з пошуком інформації.
Типи трансакційних  витрат.
В цілому сукупні витрати суспільства рівні сумі трансформаційних витрат, тобто витрат, пов'язаних з виробництвом продукції, і трансакційних витрат.



Рис. 4.1. Склад сукупних витрат.
Трансформаційні витрати це витрати, що супроводжують процес фізичної зміни матеріалу, внаслідок чого ми отримуємо продукт, який має певну цінністю. У ці витрати входять не тільки витрати обробки матеріалу, але і витрати, пов'язані з плануванням і координацією процесу виробництва, якщо останній стосується технології, а не взаємин людей.
Трансакційні витрати це витрати, що забезпечують перехід прав власності з одних рук в інші і охорону цих прав. На відміну від трансформаційних витрат, трансакційні витрати не пов'язані з самим процесом створення вартості. Вони забезпечують трансакцію. Умовно кажучи, трансформаційні витрати створюють блага, властивості яких мають цінність для індивіда або колективного агента економіки (підприємства, фірми, асоціації). Наприклад, стіл, послуга лікаря або автомобіль мають безпосередню цінність. В очищеному вигляді трансформаційні витрати створюють цінності. А в що вкладаються трансакційні витрати? Існує декілька їх визначень.
У сучасній економічній теорії пропонується безліч варіантів як визначення трансакційних витрат, так і їх класифікацій.
Трансакційні витрати можуть виступати в явній і неявній формах. У другому випадку вони можуть бути настільки великі, що блокують можливість трансакції, і їх неможливо зареєструвати.
Трансакційні витрати виникають при ухваленні рішень на індивідуальному і колективному рівнях. Наприклад, витрати по функціонуванню правової системи падають на всіх членів суспільства, а витрати по юридичному захисту конкретної операції – на її учасників.
Розрізняють також постійні і змінні трансакційні витрати. Постійні трансакційні витрати здійснюються один раз для деякої кількості трансакцій. Наприклад, витрати по встановленню і захисту прав власності. Змінні трансакційні витрати здійснюються для кожної трансакції окремо. Наприклад, витрати на підготовку і реалізацію конкретного контракту.
Поль Р. Мілгром і Джон Робертс запропонували наступну класифікацію трансакційні витрати. Вони ділять їх на дві категорії – на витрати, пов'язані з координацією, і на витрати, пов'язані з мотивацією.
Координаційні витрати.
1. Витрати визначення деталей контракту. По суті, це - обстеження ринку з метою визначити, що взагалі можна купити на ринку, перш ніж ви звузите свій підхід до чого-небудь конкретного.
2. Витрати визначення партнерів. Це - вивчення партнерів, які поставляють потрібні послуги або товари (їх місцеположення, їх можливості виконати даний контракт, їх ціни і т. ін.).
3. Витрати безпосередньої координації. Що це означає в умовах ринкового обміну? На колгоспному ринку це витрати пов’язані з тим, що ви доїхали до ринку і обійшли ряди, тобто значна вартість в даному випадку відсутня. А що стосується складного контракту, то тут виникає необхідність створення структури, в рамках якої здійснюється зведення сторін разом. Ця структура представляє, наприклад, інтереси замовника і забезпечує процес переговорів.
Мотиваційні витрати (тобто витрати, пов'язані з процесом вибору: вступати або не вступати в дану трансакцію).
1. Витрати, пов'язані з неповнотою інформації. Обмеженість інформації про ринок може привести до відмови від здійснення трансакції, від придбання блага тобто рівень невизначеності стає таким високим, що люди схильні скоріше відмовитися від трансакцій, чим витрачати сили на отримання додаткової інформації.
2. Витрати, пов'язані з опортунізмом. Термін «опортуністична поведінка» введений О.  Уїльямсоном і означає недобросовісну поведінку індивіда, що порушує умови операції і націлена на отримання односторонніх вигод в збиток партнерові. Ці витрати стосуються постконтрактної поведінки і особливо характерні для спільної роботи в команді, коли потенційні можливості кожного повністю невідомі. Поширено дві основні форми постконтрактного опортунізму – ухилення і здирство. Тому витрати опортуністичної поведінки складаються з пов'язаних з ним втрат в ефективності, а також витрат, необхідних для обмеження такої поведінки. 9с.43-57
Щоб уловити в буденному житті ті трансакційні витрати, про які ми говорили в загальному вигляді, звернемося до класифікації трансакційних витрат Дугласа Норта і Трайн Еггертсона. Це проста і наочна класифікація. Вона, єдина, побудована за відчутними зовнішніми ознаками якоїсь діяльності, що породжує відповідні витрати. Згідно Норту і Еггертсону, трансакційні витрати складаються з:
1. Витрати пошуку.
Існує чотири види витрат, які пов'язані з пошуком:
•    прийнятної ціни;
•    якісній інформації про наявні товари і послуги;
•    якісній інформації про продавців;
•    якісній інформації про покупців.
Кількісна інформація про продавців і покупців першими двома позиціями вже дана. Під якісною інформацією про продавців і покупців розуміється інформація про їх поведінку - чи чесні вони, як виконують свої зобов'язання, в яких знаходяться обставинах (може, хтось з них на межі краху або, навпаки, процвітає);
2. Витрати ведення переговорів.
У ринковому сенсі ви торгуєтеся, щоб мінімізувати витрати. В процесі торгу (переговорів) ви намагаєтеся різними шляхами підійти максимально близько до граничної - найбільш низькою або найбільш високою - ціні, яку здатний дати ваш партнер. Які витрати і витрати ви несете в процес переговорів? Якщо ви індивідуально (а не фірма) торгуєтеся на ринку, ви витрачаєте, як мінімум,  час і сили, ваші витрати, як фірми, в процесі переговорів можуть бути дуже значними, якщо ви організовуєте тендер. Наприклад, Європейська комісія бере як винагороду тендерному агентству 15 % від суми операції.
3. Витрати складання контракту.
Головна мета при складанні контракту полягає у визначенні того, які обставини можуть мати місце в майбутньому і якою повинна бути реакція на них з обох боків. Крім того, тут зазвичай передбачається якась структура, яка повинна буде займатися залагоджуванням суперечок.
4. Витрати моніторингу.
Пункти 1-3 відносилися до діяльності до появи юридично оформленого контракту, а з пункту 4, коли такий контракт вже з'явився, починається діяльність після його появи. І починається вона з моніторингу виконання контракту кожним з контрагентів. Унаслідок розбіжності інтересів сторін контракту у кожної з них може бути стимул в тому або іншому ступені діяти в розріз з контрактною угодою. В результаті виникає необхідність контролювати один одного. Крім того, кожна сторона може і сама себе контролювати з метою збереження репутації.
5. Витрати на примушення.
Даний вид витрат, перш за все несе держава, зокрема, судова і правоохоронна системи, і тоді до цих витрат відносяться податки. У разі неефективності держави в плані захисту контрактів її функції виконують альтернативні структури, наприклад приватні охоронні фірми або злочинні угрупування.
6. Витрати на захист прав власності.
Метою будь-якої трансакції є отримання певних вигод обома сторонами. Проте на ці вигоди можуть претендувати і індивіди або групи, що не беруть участь в контрактній угоді, наприклад злочинні угрупування. Таким чином, виникає необхідність захищати знов виникаючі права власності. До цих витрат можуть відноситися податки, хабарі чиновникам, «данина» злочинним угрупуванням і т. ін. 12 с.51-64
Контрольні питання:
1.    Які типи трансакцій виділив Дж. Коммонс.
2.    Яка роль відвадиться трансакціям в новій інституціональній економіці.
3.    Чим трансакції відрізняються від обміну товарами (послугами).
4.    У чому полягають особливості трансакцій операції на відміну від трансакцій управління.
5.    Якому типу характеристик благ відповідає трансформаційна функція.
6.     Якому типу характеристик благ відповідає трансакційна функція.
Література: 12 с.51-64; 6 с.55-69; 9с.43-57; 15с.42-59.



ТЕМА 5. Економічні організації.
Мета: Ознайомитися з основними типами інституціональних угод та особливостями їх функціонування в інституціональному середовищі. Визначити при яких умовах буде вибрана та чи інша форма організації економічної діяльності. Вивчити типи та організаційно-правові форми фірм. Розглянути основні форми гібридних форм інституціональних угод та визначити їх переваги та недоліки.
1. Типи інституційних угод: ринок, гібрид, фірма.
2. Організаційні особливості структури фірми.
3. Організаційно-правові форми фірм.
4. Гібридна форма інституційних угод.
4.1. Толлінг.
4.2. Франчайзінг.

Типи інституційних угод: ринок, гібрид, фірма
Виділяється три типи інституційних угод: ринок, гібридні угоди і фірма. Вони функціонують в інституційному середовищі (рис. 5.1). Необхідно визначити, за яких умов може бути вибрана та або інша форма економічної координації або організації діяльності.


Рис. 5.1. Вибір форми організації діяльності
Ринкові операції переважають при низькій специфічності активів тоді як фірма при високому рівні специфічності активів, оскільки посилюється двостороння залежність. В рамках ринкових угод трансакційні витрати з посиленням специфічності ресурсів ростуть швидше, ніж у гібридних формах, більшою мірою пристосованих до складних операцій, що вимагає взаємної адаптації сторін в процесі реалізації угоди. В свою чергу в гібридних формах трансакційні витрати ростуть швидше, ніж при внутрішньофірмових трансакціях. Зокрема існуюча у теперішній  час тенденція до розширення ринкових і гібридних форм інституційних угод, пояснюється зниженням трансакційних витрат і зниженням специфічності ресурсів, що використовуються в трансакціях.
Доведено, що зростання ефективності виробництва може бути забезпечене за рахунок не тільки технологічних змін, зокрема у зв’язку з використанням специфічних ресурсів, але і переходу до відповідних форм інституційних угод.
Таким чином, можна зробити висновок, що із зростанням специфічності використовуваних ресурсів ускладнюються трансакції і взаємини між агентами, що вимагає складнішої структури управління операціями. Організаційні форми їх розподілу змінюються під впливом як технологічних, так і інституційних чинників.
Фірма і ринок різняться за своєю суттю правовими відмінностями у регулюванні контрактів тому, що ринкове саморегулювання через комерційне право забезпечує певну автономію сторін, а внутрішньо фірмові відносини намагаються зруйнувати автономію шляхом застосування примусу та санкцій. На макроекономічному рівні ринкове саморегулювання через механізм неформальних норм і правил забезпечує певну автономію суб’єктів господарювання. Правове (інституціональне) регулювання спирається на законодавство (формальні правила), що обмежують поведінку суб’єктів (фірм).
Усі фірми функціонують у певних організаційно-правових формах, передбачених законодавством даної країни. Необхідно відзначити, що в Україні використовується поняття „підприємство”, а не „фірма”. Згідно із Законом України „Про підприємство” „Підприємство – самостійний господарюючий статутній суб’єкт, що має право юридичної особини і здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою отримання відповідного доходу”. У інституціональній економіці прийнято вважати що, фірма – це мережа двосторонніх контрактів, які заміщають ринкові угоди командами із забезпечення координації. 12 с.-63-78

Типи і організаційно-правові форми фірм

Організаційні особливості внутрішньофірмової структури. Базовими формами внутрішньофірмової структури організації є унітарна (У-форма, або У-структура), холдингова (Х-форма, або Х-структура), мультидивизиональна (М-форма, або М-структура).
Під унітарною (У) формою О. Уильямсон розуміє традиційний тип організації фірми за функціональною ознакою. Вона має безперечні переваги перед лінійною формою, але в цілому поступається штабній, проектній, матричній, дивизиональній, мережевій і іншим типам внутрішньофірмової організації бізнесу (рис. 5.2.).


Рис. 5.2. Унітарна структура

Ознаками унітарної структури є:
1) вертикальні лінії влади; 2) функціональне ділення на відділи. Характерне відділення власності і управління. Проблема принципала–агента існує на кожному рівні, що позначається на розмірі ієрархії. Можуть бути наступні способи вирішення проблеми: посилення контролю, що вимагає зменшення числа підлеглих у кожного менеджера, і створення мотивації, що дозволяє збільшити число підлеглих.
Недоліки У-форми пояснюються тим, що властиві централізованій компанії слабкі сторони можуть стати небезпечними при зростанні обсягу адміністративних завдань, що вирішуються вищими менеджерами, а це не дозволить їм ефективно виконувати свої обов'язки. На мові трансакційної економіки подібну ситуацію можна описати таким чином: «Виникнення перевантажень в обміні інформацією в рамках» У-форми означає «появу обмежень на раціональність менеджерів, тоді як переслідування функціональними відділами (продажів, інженерним, виробничим) підцілей» виступає до певної міри «проявом опортунізму».
З економічної точки зору виділяються наступні особливості У-форми. По-перше, неможливість безпосереднього спостереження і вимірювання внеску функціональних підрозділів фірми в корпоративний прибуток. По-друге, розміщення ресурсів по функціональних підрозділах залежно від активності їх керівників. По-третє, прямий зв'язок між статусом керівників підрозділів і розмірами останніх, що визначає поведінку, в основі якої лежить установка на максимізацію частки корпоративних ресурсів, призначених їх підрозділам. По-четверте, тенденція до зростання фірми за рахунок збільшення розмірів підрозділів без урахування чинника ефективності. По-п'яте, прагнення керівників підрозділів до отримання різних дискреційних інвестиційних проектів, що виправдовують наявність в підрозділах надмірного персоналу
Пізніші роботи О. Уильямсона і інших дослідників уточнюють особливості У-форми. Так, О. Уїльямсон, відзначаючи зростання унітарної фірми як її основну мету, указує на те, що саме існування У-форми є перешкодою для диверсифікованого зростання. Значить, необхідні організаційні форми, вживані фірмами, що дотримуються стратегії диверсифікації. Досвід західної організації виробництва показує, що такими формами є Х- і М-форми.
Фірма з холдинговою (X) формою – це компанія, що володіє контрольними пакетами акцій або долями в паях інших фірм з метою контролю і управління їх діяльністю. Механізм контрольного пакету акцій дає холдинговій компанії право голосу, завдяки чому вона отримує можливість впроваджувати єдину політику і здійснювати єдиний контроль над дотриманням інтересів великих корпорацій або прискорювати процес диверсифікації. При цьому розміри холдингу можуть бути набагато менше розмірів підконтрольних фірм; останні утворюють піраміду, на вершині якої розташована холдингова компанія. Загальні відділи у підрозділів фірми-холдингу відсутні (рис.5.3).

Рис. 5.3. Холдингова структура

За визначенням холдинг здійснює функцію контролю, акції ж є засобом реалізації контрольної функції. На практиці не всі холдинги виступають в чистому вигляді, що зводиться до володіння акціями, управління діями і отримання і перерозподілу дивідендів дочірніх фірм. Існують змішані холдинги, які окрім чисто контрольних функцій здійснюють стратегічне керівництво комерційною діяльністю контрольованих фірм.
Перші холдинги виникли в США в кінці XIX в. і набули широкого поширення.
Існують різні теоретичні пояснення появи холдингів: 1)  розподіл риски; 2)  залишковий контроль; 3) посилення ринкової влади
Цілі створення холдингів наступні:
• консолідація податкової політики. Між холдингом і його підприємствами укладається договір про відрахування, унаслідок чого прибуток або збитки підприємств переводяться безпосередньо на холдингову компанію. Це дозволяє холдингу враховувати збитки одного підприємства і прибутку іншого для сплати податків з частини прибутку, що залишилася;
• створення додаткових виробничих потужностей в результаті злиття підприємств під егідою холдингової компанії;
• проникнення через посередництво холдингових компаній у виробництво і збут різних товарів;
• проведення єдиної політики і єдиного контролю над дотриманням загальних інтересів великих корпорацій;
• прискорення процесу диверсифікації;
• централізація участі в капіталі інших компаній і ін.
Переваги холдингів: 1) використання ефекту масштабу; 2) досягнення більшою, в порівнянні з іншими формами, ефективності в міжнародному русі капіталу; 3) виконання ролі буфера, що ослабляє дію держави на підприємства, і т. ін.
До недоліків можна віднести: 1) прагнення до монополістичної або олигополистичної поведінки; 2) тенденцію до політизування, бюрократизації, зловживання контрольно-управлінськими функціями; 3) штучна підтримка нерентабельних підприємств за рахунок рентабельних; 4) неможливість достатньо чіткого дослідження перерозподілу фондів між своїми підприємствами; 5) відсутність в таких країнах, як Україна, кваліфікованих управлінських кадрів. На практиці кращі компанії прагнуть використовувати плюси об'єднання і кооперації при одночасній нейтралізації мінусів, джерелом яких є відсутність конкуренції усередині холдингів.
Мультідівізіональна (М) форма – це організаційна структура, яка «передбачала створення напівавтономних виробничих відділень (як правило, із статусом «центрів прибутку»), сформованих залежно від типу продукту, торгової марки або за географічною ознакою». Хоча поява М-структури відноситься до 1920-х років, але інтерес до неї проявився лише в 1960-х роках. За часом це співпадає з появою інтересу до трансакційної економіки, закладеної в працях Р. Коуза ще в 1930-х роках. О. Уильямсон приділяє велику увагу М-структурі, він бачив в ній найбільш істотну організаційну інновацію XX в. (рис. 5.4).


Рис. 5.4. Мультідівізіональна структура

Головними творцями М-структури вважаються П.С. Дюпон і Ф.П. Слоун, а фірми-піонери – «Дюпон» і «Дженерал Моторс». Вони продемонстрували два способи появи М-структури: 1) дроблення У-структури (приклад – Du Pont); 2) об'єднання незалежних У-структур (приклад – General Motors). Наявність багатьох центрів прибутку (на принципах самоокупності і з оцінкою результатів діяльності по показнику прибутку від використання виділених їм центральною компанією ресурсів) є необхідною умовою ефективного функціонування М-форми. В рамках визначеної центром стратегії дивізіони діють самостійно. Проте не можна розглядати М-форму як просту трансформацію У-форми. М-форму припускає перерозподіл стратегічних і тактичних функцій корпорації. Керівним органом в М-формі, по Дюпону і Слоуну, стала спеціально створена генеральна дирекція, «в якій працювали ряд могутніх генеральних керівників і численний штат радників і фінансистів, що відстежують економічні результати відділень, що розподіляли ресурси між ними і займалися стратегічним плануванням».
До основних причин успіху М-форми А. Чандлер відносить звільнення «керівників, відповідальних за долю всієї компанії, від рутинної операційної діяльності», надання їм часу, інформації і навіть психологічних умов «для довгострокового планування і оцінки результатів функціонування фірми». Такі загальні стратегічні рішення, як «розподіл  наявних і придбання нових ресурсів», опиняються в М-формі «зосередженими в руках команди вищих керівників загального профілю». Генеральний менеджер, «позбавившись від операційних обов'язків і необхідності вироблення тактичних рішень», більше не прагне виражати інтереси одного з підрозділів організації.
У М-формі присутні якості, властиві ринку капіталів. «На відміну від холдингової компанії (яка також має дивизиональну структуру, але з маленькою генеральною дирекцією, і, отже, є не що інше, як «корпоративна оболонка» компанії), – підкреслює О.Уильямсон, – М-форма організаційної побудови має в своєму розпорядженні також можливості стратегічного планування і розподілу ресурсів і механізм моніторингу і контролю за структурними підрозділами». Підсумком цього є «ефективний розподіл фінансових ресурсів компанії між відділеннями і диференційоване застосування інструментів внутрішньофірмового стимулювання і контролю». Інші організаційні форми (структури) є модифікаціями базових корпоративних структур. Так, У-форма може поєднувати в собі елементи лінійної, штабної, функціональної форм. Подальше їх перетворення в матричну або проектну форми наближає їх до М-форми. Різноманітні також конкретні прояви Х-форми.
О. Уильямсон дає схему зіставлення трьох базових організаційних форм. Організаційні структури розрізняються, по-перше, технологією обробки інформації (централізована або децентралізована) і, по-друге, наявністю або відсутністю «захисного» управління.
В У-структурі використовується централізована технологія обробки інформації. В  Х-структурі технологія децентралізована, але захисту від ризик опортунізму в цій структурі немає. Тим часом, якщо не вироблені гарантії запобігання розвитку опортуністичної поведінки, переваги, що надаються децентралізованими технологіями, не будуть реалізовані. Вситуації, коли сформовані для здійснення операції непереміщувані активи наражаються на небезпеку, означає не що інше, як відмову від гарантій виконання контракту. В М-структурі також використовується децентралізована технологія обробки інформації, до того ж вона захищена від ризику опортуністичної поведінки учасників операції завдяки «захисному» управлінню. Такий захист повністю реалізує переваги децентралізованої організації в М-структурі. 15 с.41-55
Організаційно-правові форми фірм. У розвиненій економіці відомі сім широко поширених форм економічної організації, кожна з яких має свої переваги і недоліки.
1. Фірма, що знаходиться в одноосібному володінні, – це таке комерційне підприємство, в якому одна особа є одночасно і єдиним претендентом на залишковий дохід, і єдиним суб'єктом ухвалення остаточних рішень. Тут власність не відокремлена від управління, тому не існує проблеми загальної власності і проблем що виникають із-за відділення власності від контролю - агентських відносин. Основними недоліками таких індивідуальних фірм є: 1) проблема часового горизонту; 2) проблема диверсифікації. Проблема часового горизонту виникає із-за суперечності між часом отримання чистого доходу від здійснених власником інвестицій у фірму і бажаною для нього структурою споживання. Наприклад, якщо власник хоче швидко отримати бажаний дохід, то навіть рентабельні за критеріями ринку інвестиції можуть бути для нього неприйнятними. Або якщо віддача від інвестицій може бути отримана тоді, коли власник за віком відійде від справ. Проблема диверсифікації пов'язана з тим, що одноосібний власник часто вкладає у фірму всі свої ресурси, а таким чином, може нести відносно високі витрати в порівнянні з ситуацією диверсифікованого портфеля. Отже, одноосібний власник може уникати ризикованих інвестицій, які могли б підвищити вартість фірми. Таким фірмам важко залучити зовнішнє фінансування, нелегко отримати кредит. Переваги індивідуальних фірм виявляються в маломасштабних видах діяльності, у виробництві продукції певної якості і т.ін.
2. Товариство (партнерство) – фірма, що належить двом або більш особам, які спільно нею володіють і управляють, отримуючи частину прибутку, і при цьому несуть необмежену відповідальність за діяльність фірми. Це визначення відноситься до повного товариства, але існують і командитні (з обмеженою відповідальністю) товариства, в яких повні партнери відповідають своїм майном за результати роботи фірми, а командитні (неповні) партнери обмежують свою участь певним внеском і отримують при цьому тільки встановлену частину доходу фірми. Аналіз індивідуальних фірм за деякими виключеннями застосовується і до товариств. Проте їх переваги пов'язані з об'єднанням ресурсів, що пом'якшує фінансові обмеження і дозволяє отримати економію на масштабі виробництва. Крім того, в товариствах знижуються витрати пов’язані з ризиком, оскільки кожен учасник може вкласти у фірму тільки частина своїх ресурсів, а фірма може провести диверсифікацію вироблюваних нею товарів. Функціонування товариств пов'язане і з певними проблемами. По-перше, це проблема загальної власності. Переваги у вигляді стимулів, які дає поєднання того, що партнери, – і претенденти на залишковий дохід, і головні суб'єкти ухвалення рішень, слабшають у міру збільшення числа партнерів. Тому товариства займають середні ніші ринку, з середніми обсягами збуту, за винятком професійних товариств – юридичних, рекламних, бухгалтерських і т. ін. По-друге, крупні професійні товариства стикаються з проблемами агентських відносин, пов'язаних з великими витратами. Проте успішно функціонуючі фірми покривають ці витрати вигодами великомасштабних операцій.
3. Закрита корпорація – фірма, звичайні акції якої не пропонуються для продажу на фондовому ринку, а розподіляються між обмеженим числом учасників. Переваги закритої корпорації полягають в наступному: а) учасники володіють обмеженою відповідальністю, що знижує витрати пов’язані з ризиком, які переносяться на зовнішніх боржників; б) власність відокремлена від управління не повністю завдяки обмеженому вибору акціонерів і неформальним відносинам між ними, що пом'якшує проблему агентських відносин; у) за рахунок об'єднання частково вирішуються фінансові проблеми. Недоліки закритої корпорації зводяться до наступного: а) в міру збільшення числа власників-керівників загострюється проблема загальної власності; б) акції закритих корпорацій не оцінюються і не продаються на фондовому ринку, а таким чином, трансакційні витрати припинення прав власності якого-небудь учасника шляхом продажу своїх акцій можуть бути високими; в) це може вплинути на інвестиційні рішення, а саме привести до недостатнього інвестування; г) виникає неефективність, обумовлена ризиком втратити залишковий дохід. Закриті корпорації існують там, де ринки пов'язані з великим ризиком.
В цілому фірми перших трьох форм на відміну від трьох подальших зазвичай не слідують правилу ухвалення рішень на основі принципу підвищення ринкової вартості фірми.
4. Відкрита корпорація – організація, акції якої продаються і купуються на фондовому ринку, а тому можуть бути придбані будь-яким інвестором. Вона має певні переваги. Відкрита корпорація дозволяє мобілізувати шляхом випуску акцій значний обсяг грошових коштів в короткі терміни, що обумовлює її поширення у великосерійному виробництві. Зводяться до мінімуму суперечності між максимізацією корисності власниками-акціонерами і максимізацією ринкової вартості фірми, оскільки власники зацікавлені в максимізації вартості акцій. Обмежена відповідальність також сприяє зниженню витрат торгівлі акціями, оскільки не потрібно з'ясовувати фінансовий статус їх власників. Акціонери можуть диверсифікувати свої портфелі цінних паперів, знижувати витрати пов’язані з ризиком. Таким чином, схема прав на залишковий дохід сприяє великомасштабним ризикованим інвестиціям. Власність і управління тут повністю розділені. Відділення функції ухвалення рішень від функції прийняття ризику привело до розвитку ринку професійних менеджерів і ринку претензій на залишковий дохід. Відкритій корпорації властиві і недоліки. Якщо фірма, прагнучи до економії на масштабі, укрупнюється, ростуть управлінські витрати і витрати внутрішніх агентських відносин, що знижує її ефективність. Виникає конфлікт інтересів власників і професійних менеджерів усередині корпорації і розосередженої системи контролю на всіх рівнях ієрархії. Дійсно, якщо не контролювати діяльність менеджерів і дати їм можливість одноосібно ухвалювати рішення, то корпорація починає діяти не на користь власників, а на користь групи менеджерів, що так чи інакше може привести до втрат фірми.
5. Фінансова компанія на взаємних началах – це форма організації, в якій клієнти одночасно є і претендентами на залишковий дохід. Іншими словами, коло споживачів послуг компаній жорстко обмежений їх членами. Прикладами можуть бути взаємні страхові компанії, взаємні фонди, взаємні ощадні банки і ін. Члени компаній вносять певні частки і на вимогу повинні отримувати грошові суми в розмірі, встановленому правилами. Компанії на взаємних началах є стійкими організаціями, а вилучення ресурсів власниками є форма часткового поглинання або часткової ліквідації фірми. Розглянемо недоліки цих компаній. По-перше, право виходу з компанії, тобто можливість у будь-який час забрати свою частку, жорстко обмежує сферу діяльності компаній і тип активів, в які вони можуть робити вкладення. Активи не повинні носити специфічного характеру і їх продаж не може бути пов'язаний з високими трансакційними витратами. Тому компанії ефективно діють у фінансовій сфері, оскільки їх діяльність однорідна і застрахована від ризику поглинання. По-друге, керівники відособлені від власників, а значить, проблема агентських відносин і контролю за діяльністю менеджерів для компаній на взаємних началах виявляється центральною.
6. Некомерційні організації частково фінансуються пожертвуваннями, виживають в умовах конкуренції, пропонуючи свій товар за меншою ціною і покриваючи свої витрати за рахунок доходів від пожертвувань і від продажу. Вони спеціалізуються на виробництві «гідних благ», тобто таких благ, споживання яких, на думку деяких людей, слід було б збільшити (класична музика, освітні програми, природоохоронні заходи, профілактика захворювань і т. ін.). Замовниками «гідних благ» можуть бути приватні особи і держава. У некомерційних організаціях не існує претензій на залишковий дохід, бо це означало б претензії на долю пожертвувань. Відсутність претендентів на залишковий дохід дозволяє уникнути проблем агентських відносин між спонсорами і претендентами, але не між спонсорами і менеджерами. Проблеми агентських відносин другого типу частково знімаються, оскільки спонсори беруть участь в роботі правлінь некомерційних організацій. Інвестиційні рішення некомерційних організацій за ринковими критеріями можуть виявитися ефективними, оскільки спонсори, маючи диверсифіковані портфелі, фінансують програми, що володіють високою ринковою цінністю, мінімізуючи ринкову вартість пожертвувань для некомерційної діяльності.
Окрім вищеназваних виділяється сьома форма – політична, або публічна фірма (державна фірма). Це різного рівня державні підприємства, які можуть функціонувати в різних секторах економіки. У більшості країн вони діють як муніципальні підприємства в комунальному господарстві. Часто такі фірми пов'язані із збитковою діяльністю і вимагають додаткового бюджетного фінансування. 6 с.64-81
А.Н. Олейник запропонував порівняти всі форми по наступних критеріях:
1) ступінь специфікації правомочностей в Цивільному кодексі. Наскільки чітко і однозначно визначені власники кожної з правомочностей;
2) розподіл права володіння і права на залишкову вартість;
3) характер обмежень на зміну конфігурації пучка правомочностей;
4) виникнення і можливість вирішення проблеми принципала–агента. Якщо всі три правомочності (права володіння, розпорядження і користування) належать різним суб'єктам, проблема принципала–агента виникає на двох рівнях: у відносинах між власником і менеджером і у відносинах між менеджером і безпосереднім виконавцем;
5) ступінь розділення і перенесення ризику. Конфігурація пучка прав власності припускає або розділення функцій ухвалення рішень (право розпорядження) і прийняття ризику (право на залишкову вартість), або їх концентрацію в руках одного і того ж суб'єкта права власності;
6) ступінь акумуляції капіталу. Чи здатна дана організаційно-правова форма забезпечити акумуляцію капіталу з мінімальними трансакційними витратами. 11 с.61-82
Найбільш ефективними по вказаних критеріях виявилися відкриті акціонерні товариства, індивідуальні підприємства і закриті акціонерні товариства. У розряд найменше ефективних потрапили державні і муніципальні підприємства.
В цілому вибір закритої або відкритої форми організації бізнесу залежить від дуже широкого кола обставин, пов'язаних як з внутрішніми показниками діяльності, так і з характеристиками зовнішнього середовища.

Гібридна форма  інституційних угод
Вертикально інтегрованою називається фірма, що включає більше однієї стадії виробництва кінцевої продукції, в протилежність неінтегрованій фірмі, що купує сировину і матеріали для виробництва товару. У економічній теорії розрізняють два типи вертикальної інтеграції:
•    інтеграція «вперед» включає процес придбання фірмою підприємств, що відносяться до подальших стадій реалізації продукції;
•    інтеграція «назад» припускає придбання фірмою предприятий–постачальників ресурсів.
Проте і неінтегрована фірма може укладати довгострокові контракти з своїми постачальниками і покупцями, в яких крім цін обмовляються особливі умови постачання і реалізації виробленої продукції, нормативи запасів, мінімальна або максимальна ціна перепродажу і т. ін. Такі типи контрактів називаються вертикальними обмеженнями.
Вертикально інтегрована фірма передбачає поєднання двох типів контролю: над власністю підприємств, що належать до різних стадій технологічного ланцюжка, і над їх поведінкою. Насправді ці види контролю можуть існувати відносно незалежно один від одного. У системі холдингу можливий вертикальний контроль над власністю фактично без контролю над поведінкою, а ринкова поведінка формальна самостійних підприємств, у свою чергу, може контролюватися у відсутність контролю над власністю. У останньому випадку говорять про вертикальну квазіінтеграцію, або вертикальний контроль, не закріплений відносинами власності.
Способи виникнення квазіінтегрованих об'єднань різні і залежать від конкретних особливостей економічної системи. У перехідній економіці контроль над постачаннями ресурсів і реалізацією продукції фірми може виявитися ефективнішим, ніж контроль над її власністю. Вертикальна квазіінтеграція виникає на багатьох монопсонических ринках проміжної продукції. Наприклад, контракти субпідряду, що підпорядковують політику дрібних виробників інтересам крупних покупців, забезпечують вертикальний контроль над поведінкою субпідрядників. До вертикальних обмежень відносяться контракти давальчества, або толлинга, франчайзингу, а також всілякі альтернативні форми розрахунків.
Толлінг (давальництство). Особливим типом вертикальної квазіінтеграції є відносини толлингу, або переробки сировини на давальницькихумовах. Ці відносини прийняті не тільки на Україні, але і в усьому світі.
Толлінг – це вид взаємин між господарюючими суб'єктами, при якому власник сировини (толлингер) передає його підприємству-переробнику, отримуючи у вигляді результату готову продукцію і відшкодовувавши суму понесених витрат по переробці і узгоджений відсоток прибутковості. При цьому договір припускає, що право власності як на сировину, так і на готову продукцію, залишається за власником сировини.
Причини використання толлингу різні, але основною вважається можливість вільного перерозподілу прибутку від постачальника до переробника. Толлінг дає значний стимул для переробника до підвищення якості переробки, скорочення втрат у виробництві і підвищення обсягу виходу готової продукції. Якщо норматив виходу готової продукції фіксується, то його наднормативна частина є чистим прибутком переробника.
У практиці роботи по толлингу використовуються чотири основні форми оплати послуг з переробки сировини:
1) оплата сировиною, коли певний відсоток сировини переробник отримує як плату за переробку решти частини;
2) оплата готовою продукцією. При цьому з виробленої продукції утримується певний відсоток в рахунок оплати за переробку;
3) оплата грошима за відсутності складнощів з реалізацією готової продукції у постачальника сировини;
4) оплата як така відсутня. У такому випадку норматив виходу готової продукції занижується на такий відсоток, щоб наднормативна його частина, що залишається у переробника, компенсувала витрати по переробці (на підприємствах з легальною бухгалтерією не використовується).
З погляду інституціонального аналізу використання толлингу може бути пояснене особливою формою інтернаціоналізації трансакційних витрат: зовнішні трансакційні витрати, пов'язані з інформацією і забезпеченням контрактів, трансформуються у внутрішні неявні витрати вертикального об'єднання.
В Україні толлинг широко розповсюдився в алюмінієвій промисловості, чорній металургії, легкій і харчовій (цукровою) галузях, сільському господарстві (виробництво комбікормів, переробка молока, яєць і т. ін.). Це обумовлено в значній мірі проблемою неплатоспроможності виробників, особливо тих що випускають проміжну продукцію. Проте в цілому толлинг потрібно розглядати як одну з різноманітних схем роботи в бізнесі, особливу форму інституціональних угод.
Франчайзинг. Вертикальні обмеження у відносинах між виробниками і дистриб'юторами виникають в результаті застосування системи франчайзингу. Франчайзинг як особлива форма вертикальних обмежень передбачає придбання франчайзи (як правило, відносно дрібною фірмою) права діяти, використовуючи торгову марку крупної авторитетної фірми – франчайзера. Обов'язки франчайзи можуть зводитися до реалізації продукції франчайзера і підтримці його торгової марки. Вертикальний контроль з боку франчайзера може бути різним залежно від типу контракту. Франчайзер може встановлювати план продажу, стандарти виробництва і якості, форму звітності, а також передбачати повну регламентацію діяльності. Франчайзинг застосовується в легкій промисловості, торгівлі, сфері обслуговування і т. ін.
Плата за користування франчайзингом складається з двох частин – фіксованої суми (франшизи) і відрахувань від виручки франчайзи (роялті). Змінюючи величину цих параметрів, франчайзинг може впливати на конкуренцію між франчайзи і їх ціновою політикою. Чим нижче роялті і вище франшиза, тим більше зацікавлені франчайзи в збільшенні обсягу продажу. Навпаки, високий відсоток роялті приведе до зниження обсягу продажу франчайзи і підвищенню ціни.
Інституційний аналіз взаємин франчайзера і франчайзи показує наступні особливості. Ім'я і торгова марка франчайзера, знижуючи невизначеність якості послуг, що надаються споживачам, служать суспільним благом для всіх франчайзи (операторів). Виникає проблема безбілетника, коли окремий оператор може в своїх приватних інтересах використовувати репутацію франчайзера, знижуючи якість послуг, що надаються, оскільки вигоду від цього він отримує один, а витрати несуть всі учасники системи франчайзингу. Тут виявляється негативний горизонтальний зовнішній ефект, який може бути і перехресним, а результатом виявляється підрив (розмивання) репутації. Тому потрібні спеціальні інституційні заходи, блокуючі стимули до опортуністичної поведінки операторів, в рамках системи контролю з боку франчайзера. Наприклад, оператор отримує винагороду у вигляді відсотка від сумарного доходу (обсягу продажу) всієї системи франчайзингу. Окрім горизонтального може виникати негативний вертикальний зовнішній ефект, оскільки опортуністична поведінка кожного має несприятливий вплив на доходи партнера. Наприклад, франчайзи, знижуючи якість послуг, може пояснювати обсяг  продажу, що скорочується, погіршенням попиту споживачів. Тому франчайзер часто використовує систему подвійного розподілу, що забезпечує певну конкуренцію і що знімає ефект асиметрії інформації. 11 с.61-82
Контрольні питання:
1.    Яким типам контрактів відповідає ринкова, гібридна і ієрархічна форма управління.
2.    Яка економічна суть організації. Чи можна організацію вважати інститутом.
3.    Що таке фірма. Назвіть основні причини виникнення фірм.
4.    Назвіть найбільш відомі варіанти „теорії фірми”. Що розуміється під
"теорією фірми”.
5.    У чому сутність та причини виникнення вертикальної інтеграції.
6.    Які організаційно-правові форми підприємств в Україні ви знаєте. У чому їх переваги та недоліки.
Література: 12 с.-63-78; 6 с.64-81; 9 с.50-69; 11 с.61-82; 15 с.41-55.


ТЕМА 6. Домогосподарство.
Мета: Ознайомитися з сутністю категорії домогосподарство. Вивчити їх ознаки, функції та класифікацію. Визначити роль домогосподарства як суб’єкта ринку, та проаналізувати модель економічного кругообігу.
1. Домогосподарство: поняття, функції, класифікація.
2. Домогосподарство як суб’єкт ринку.
3. Економічна поведінка домогосподарств.

Домогосподарство: поняття, функції, класифікація.
Домогосподарство – суб'єкт економіки,  який складається з одного індивіда, що веде самостійне господарство або, частіше,  групи людей, що живуть спільно і ведуть загальне господарство. Як правило, така група осіб об'єднана спорідненими або сімейними зв'язками.
Основу домогосподарств зазвичай складають сімейні господарства. Проте дані поняття хоч і близькі, але не співпадають. Не випадково в рекомендаціях для статистичного обліку домогосподарств дане таке їх визначення: «особа або група осіб, об'єднані з метою забезпечення всім необхідним для життя», – в якому сім'я зовсім не згадується.
Одним з ключових критеріїв відмінності домогосподарства і сім'ї є наявність відособлених бюджетів кожного домогосподарства. Наприклад, сім'я, що складається з родичів трьох поколінь (дідусь, бабуся, отець, мати і внуки) може здійснювати свою діяльність як в рамках одного домогосподарства (проживаючи спільно), так і декількох домогосподарств, якщо живуть нарізно і маючи різні бюджети. У першому випадку сім'я співпадає з домогосподарством, в другому – складається з декількох домогосподарств. В той же час цей критерій відносний. З одного боку, відособленість бюджетів не виключає грошових і натуральних «субсидій» від одних членів великої сім'ї іншим, навіть якщо вони живуть нарізно. З іншого боку, в сім'ях, що спільно живуть, вважаються єдиним домогосподарством, крім внесків до загально сімейного бюджету, кожен член сім'ї володіє і особистими коштами для існування.
Необхідно також відрізняти поняття «домогосподарство» і власне діяльність по веденню домашнього господарства – «домашня економіка». «Домашня економіка» включає господарську діяльність виключно усередині удома: його прибирання, приготування пищи, догляд за дітьми і т. ін. Поняття «домогосподарство» значно ширше. Діяльність домогосподарства включає як позаринкове ведення домашнього господарства, так і ринкову взаємодія з іншими суб'єктами ринкового господарства.
Основні ознаки домогосподарства – це:
1.    Сумісне мешкання і облаштування побуту.
2.    Сумісне господарювання.
3.    Володіння певними ресурсами.
4.    Самостійність в ухваленні господарських рішень.
5.    Прагнення до максимального задоволення потреб.
Також розрізняють декілька видів домогосподарств, таких як:
1.    Одиничні домогосподарства або просто домогосподарства. Одиничні домогосподарства утворені одинаками, окремими або декількома сім'ями. Одиничні домогосподарства в Україні складають 94% всього населення країни.
Групові домогосподарства. Групові домогосподарства утворені постійними або тимчасовими групами людей для спільної організації і облаштування свого побуту в різних гуртожитках і інтернатах, в солдатських казармах, келіях монастирів і бараках виправно-трудових установ. Вони в Україні складають 6% всього населення країни. 12 с.81-93
Домашні господарства класифікуються за наступними ознаками:
1.    Територіально-регіональна приналежність (місцевість, регіон країни, природно-кліматична зона і т. ін.).
2.    Демографічна характеристика (сімейні і несімейні домогосподарства, число членів домогосподарства, вікові та статеві характеристики).
3.    Майнова характеристика (характер житла, число кімнат, наявність автомобіля, дачі, земельної ділянки і т. ін.).
4.    Прибуткова характеристика (средньодушевий дохід, прибуткова група, джерела доходу і т. ін.).
5.    Економічна характеристика (зайнятість, галузь виробництва, сектор економіки, тип підприємства, посада і т. ін.).
6.    Трудовий потенціал (число працездатних, рівень освіти, професійна підготовка і т. ін.).
7.    Соціальний статус домогосподарства (визначається по особі, що є головою сім'ї або членові сім'ї, що має максимальний дохід).
Домогосподарство виконує наступні функції:
1.    Формування людського капіталу
- забезпечення умов дітонародження;
- первинна соціалізація дітей.
2. Збереження людського капіталу
- ведення домашнього господарства;
- забезпечення умов відпочинку.
3. Реалізація людського капіталу
- забезпечення умов індивідуальної участі в економічній діяльності за межами домогосподарства;
- організація сімейного бізнесу.
Для домогосподарства визначальною є функція відтворення  людського капіталу. Поняттям «Людський капітал» називають сукупність знань, навиків, досвіду, що є невідривними від людини, і реалізовуючи які індивід створює матеріальні умови для себе і своїх близьких. 6 с.72-89
Домогосподарства як суб'єкти ринку.
Щоб дати характеристику економічному суб'єктові потрібно вказати на джерело і величину його доходів а також на напрями і величину його витрат.
Дохід домогосподарства — це загальна сума грошей, які отримала особа або родина протягом певного періоду (як правило, за рік). Він включає:
1.    Заробітну плату
2.    Дохід від власності:
- рента (плата за використання землі та інших природних ресурсів, пропозиція яких обмежена).  
- дивіденди (це дохід, який отримує власник акцій; це частина прибутку акціонерного товариства).
3.    Підприємницький дохід.
4.    Державні трансферти (пенсії, допомога, стипендії і т. ін.).
5.    Дохід з інших джерел (спонсорство, спадок і т. ін.).
До витрат домогосподарства відносять:
1.    Виплата податків державі;
2.    Задоволення особистих потреб;
3.    Формування особистих заощаджень.
Заощадження – це те що залишилася після сплати податків, не споживана частина річного особистого доходу домогосподарства.
Розрізняють наступні види заощаджень:
1.    домашні (у наявно-грошовій формі);
2.    інституціональні (банківські депозити, страхові поліси, облігації, акції, і ін.).
В цілому, заощадження - це відкладений попит на реальні блага (товари і послуги), і ця «відкладеність » перетворює заощадження на постійний «дамоклів меч», що висить над ринковою економікою, тобто відносне збільшення заощаджень (у міру зростання особистих доходів) означає відносне зменшення попиту на споживчі товари і послуги, що може викликати скорочення виробництва цих товарів і збільшення незайнятості (безробіття). Збільшення «домашніх» заощаджень здатна підірвати економіку країни, тому необхідно стимулювати інституціональні заощадження, тобто участь грошей в обороті (економіці) країни
Споживчі витрати - це та частина особистих доходів, яка йде до виробників.
І серед об'єктів споживчих витрат можна виділити:
1.    товари короткострокового користування (термін - менше року);
2.    товари тривалого користування (термін - більше року).
Домогосподарство – один з найважливіших ринкових інститутів. Роль домашніх господарств в розвитку ринкових відносин достатньо велика і визначається наступними моментами:
По-перше, домогосподарства забезпечують необхідний рівень споживчого попиту, без якого неможливе функціонування ринкового механізму.
По-друге, заощадження домогосподарств є джерелом накопичень і інвестицій, що дуже важливе в умовах економіки, що розвивається.
По-третє, домогосподарства – це суб'єкти пропозиції на ринку факторів виробництва (підприємницької здібності і праці).
По-четверте, саме домогосподарство – основа для формування виробництва і реалізації людського капіталу.
По-п'яте, можливість домогосподарств налагоджувати сімейний бізнес сприяє не тільки зростанню особистого добробуту, але і розвитку ринкової економіки в цілому. 9 с.64-83
Економісти виділяють три основних суб'єкти ринкового господарства – домогосподарство, фірму і державу. Суб'єктна структура ринку — це система відносин між багатьма агентами, що відображає їх цілі, рівноправні, взаємоузгодженні інтереси, характер, форми організації та взаємодію щодо виробництва, обміну, розподілу і споживання економічних благ. Їх взаємини показані у вигляді моделі економічного кругообігу.

Разом з фірмами і державою домогосподарство є економічною одиницею, яка ухвалює фінансові рішення і забезпечує економіку початковими виробничими ресурсами. Отримані за ресурси кошти використовуються для придбання товарів і послуг, що задовольняють безпосередні матеріальні, духовні і соціальні потреби людини. Таким чином, домогосподарства - це організовані суб'єкти, які ведуть господарську діяльність для задоволення потреб.
У реальній (ринковою) економіці вся маса ресурсів складає сукупний ресурсний ринок, що складається, у свою чергу, з безлічі ринків конкретних ресурсів. Власниками цих ресурсів вважаються в основному домогосподарства. У тих же випадках, коли власниками ресурсів є фірми або держава, останні виступають як незалежні власники ресурсів, тобто як домогосподарства. Всі види оплати факторних ресурсів в повсякденній економічній ситуації виступають у вигляді узагальнюючих термінів доходу або прибутку.
Як відомо, суб'єктами ринку є продавці і покупці. Як продавці і покупці виступають домогосподарства, фірми (підприємства, бізнес), держава (уряд). Домашні господарства (у складі одного або декількох осіб), з одного боку, є покупцями товарів і послуг, з іншої – мають в своєму розпорядженні фактори виробництва (працю, землю, яку вони можуть продати або здати в оренду). Вони можуть володіти акціями, завдяки чому вони стають і власниками засобів виробництва (капіталу). Крім того, домогосподарства виступають як покупці на ринку товарів і послуг, що надаються фірмами і державними підприємствами. В той же час самі є продавцями на ринку ресурсів. Отримані від реалізації чинників виробництва (перш за все, робочої сили) доходи використовуються для задоволення особистих потреб.
Фірми, маючи в своєму розпорядженні грошовий капітал, набувають у домогосподарств необхідні їм фактори виробництва на ринку ресурсів і використовують їх для виробництва товарів і послуг. Їх основна мета – отримання прибутку.
Вироблені ними товари і послуги фірми продають домогосподарствам на ринку товарів і послуг, використовуючи отримані доходи для розширення виробничої діяльності.
У моделі кругообігу бере участь і держава, яка надає домогосподарствам і фірмам свої послуги через систему національної оборони країни, систему освіти і медичного обслуговування і т. ін. Для забезпечення виробництва цих послуг держава з домогосподарств і фірм збирає грошові кошти у вигляді податків. У них же держава купує необхідні для своєї ділової активності ресурси, товари і послуги.
Окрім надання послуг, держава здійснює різні грошові виплати фірмам і домогосподарствам. Головним чином мова йде про трансфертні платежі. Важлива частина трансфертних платежів – це державні грошові виплати на соціальні потреби – пенсії, допомога і інші види допомоги непрацездатним, безробітним і іншим малозабезпеченим верствам населення. Другий напрям трансфертних платежів – це дотації і субсидії (грошові виплати, що надаються державою фірмам для заохочення виробництва деяких товарів і послуг). Субсидії і дотації можуть надаватися як виробникам товарів і послуг, так і їх споживачам, включаючи домогосподарства.
Модель кругообігу наочно ілюструє взаємозв'язок всіх учасників ринкової діяльності. Вони зацікавлені один в одному, благополуччя одного учасника ринку залежить від благополуччя інших. Навіть один і той же суб'єкт ринку може бути і у складі домашнього господарства, і державної установи, і учасником бізнесу. Наприклад, працюючи по найму державним службовцям, він є представником урядової організації; володіючи цінними паперами якої-небудь корпорації, він представляє бізнес; витрачаючи свій дохід на особисте споживання, він є членом домашнього господарства.
На даному рисунку показано, що всі ресурси належать домогосподарствам і поступають у вигляді факторних послуг фірмам. Плата за ресурси служить матеріальною основою доходів домогосподарств і використовується для покупки споживчих товарів і послуг, створених фірмами. Рух потоків ресурсів, грошових коштів, а так само товарів і послуг здійснюється постійно. Причому грошові потоки рухаються в напрямі, протилежному руху ресурсів, товарів і послуг.
В процесі економічного кругообігу, разом з домогосподарствами і фірмами, беруть участь різні державні і кредитно-банківські установи. Частина доходу домогосподарств у вигляді заощаджень зберігається в кредитних установах і йде на покупку цінних паперів, акцій, і ін. Домогосподарства отримують від держави так звані трансфертні платежі у формі пенсій, допомоги, стипендій і тому подібне. На рисунку показані і інші важливі відносини, що виникають в процесі економічного кругообігу.
Всі учасники ринкових відносин є реальними власниками і мають свої економічні інтереси, які можуть співпадати або суперечити інтересам інших суб'єктів. Домашні господарства прагнуть максимально задовольнити свої бажання і потреби; фірми – отримати максимальний прибуток, держава – досягти максимального добробуту суспільства. Кожен з них займає певне місце в системі суспільного розподілу праці і, щоб реалізувати свої економічні інтереси, повинен запропонувати те, що необхідне іншим суб'єктам – носіям ринкових відносин. 3 с. 91-115.
Узагальнюючи можна сказати що, взаємозв'язок домогосподарств з фірмами і державою полягає в наступному:
1) Поставляють фірмам і державі виробничі ресурси: трудові, природні, капітальні, підприємницьку здібність.
2) Пред'являють попит на споживчі товари і послуги, що виробляються фірмами і державними підприємствами.
3) Поповнюють прибуткову частину державного бюджету за допомогою сплати податків і інших видів обов'язкових платежів.
4) Надають свої заощадження фірмам і державі для інвестування у виробництво.
Крім того, варто згадати, що роль домогосподарств в суспільному виробництві і споживанні благ достатньо велика, а саме:
1.    Домогосподарства є споживачами 2/3 всіх споживаних товарів і послуг, що виробляються на фірмах і державних підприємствах. На їх попит орієнтуються виробники при рішенні головних питань економіки: що і скільки, як і для кого виробляти.
2.    Домогосподарства – постачальники ресурсів, тобто забезпечують найважливіші умови виробництва економічних благ.
3.    Домогосподарства поповнюють прибуткову частину державного бюджету на всіх його рівнях.
4.    Домогосподарства за допомогою участі їх членів в управлінні фірмами і держпідприємствами впливають і на організацію виробництва.
У всіх країнах з ринковою економікою діють механізми державного перерозподілу грошових доходів, тому прийнято розділяти первинні грошові доходи домогосподарств, і доходи домогосподарств, що розташовуються (населення).
Первинні доходи приватних домогосподарств складаються в результаті ринкових операцій – продажу факторів виробництва і товарів. Відповідно, вони утворюються за рахунок заробітної плати найманих робітників (винагороди за працю як фактора виробництва), доходів від власності, підприємницького доходу, а також доходів від самозайнятості. При цьому всі відсотки, що належать оплаті віднімаються з суми доходів.
Далі вступають в дію механізми державного перерозподілу доходів. Всі соціальні виплати і трансферти (окрім тих, що видаються в натуральній формі) додаються до первинних доходів домогосподарств, і вже з цієї суми виплачуються прибуткові і майнові податки, соціальні внески і платежі. В результаті залишається дохід домогосподарства, що розташовується. 12 с.81-93
Економічна поведінка домогосподарств. Згідно домінуючій в сучасній неокласичній економічній науці точці зору, в основі діяльності домогосподарств лежить універсальний принцип – раціональна максимізація добробуту. Передбачається, що учасники домогосподарств діють як «люди-комп'ютери»: маючи повну інформацію, вони свідомо і обачливо використовують для максимізації свого добробуту все наявні можливості.
Реальність, проте, не зовсім співпадає з цією моделлю. Поведінка домогосподарств багато в чому визначається їх соціальним середовищем, системою моралі, існуючими формальними обмеженнями і неформальними правилами. Цілі діяльності домогосподарства розрізняються в різних економічних системах. Якщо в одних суспільствах максимізація добробуту означає максимізацію доходу, то в інших – максимізацію свого престижу в очах оточуючих або максимізацію релігійного благочестя. Іншим очевидним обмеженням раціональності поведінки домогосподарств є обмежена здібність людей до адекватного сприйняття і обробки отримуваної інформації. Типовим прикладом є вибір покупки в супермаркеті, де членові домогосподарства доводиться вибирати між сотнями сортів сира, ковбаси і інших товарів. Людина не в змозі ухвалити повністю раціональне рішення, оскільки просто не може обробити весь цей масив даних.
Але обмеженість раціональності домогосподарств не знімає для них проблеми щоденного вибору. У економічній сфері їх вибір здійснюється в трьох аспектах.
Вибір між зайнятістю і дозвіллям.
В основі пропозиції праці домогосподарством лежить проблема вибору між працею та відпочинком. Праця не є метою для людини, праця — засіб отримання доходу для задоволення потреб індивіда. Тобто людина повинна прийняти рішення, потрібен їй дохід від праці чи ні. Фактично розподіляти доводитися такий рідкісний ресурс, як час, що має природні межі. Людина не може витрачати на працю 24 години на добу, оскільки частина дня потрібна їй для відпочинку, щоб відтворити здатність до праці. Ціною відмови від відпочинку і буде заробітна плата, або іншими словами, ціна одиниці часу праці, помножена на кількість робочих годин. Із зростанням заробітної плати зростає бажання працювати більше. Але це бажання обмежене, бо людина змушена відмовлятися від відпочинку. Із зростанням заробітної плати збільшується ціна відпочинку. Тому рано або пізно настає такий момент, коли збільшення заробітної плати призводить не до збільшення, а до скорочення робочого часу. При цьому не слід розглядати вільний час як байдикування. Як правило, у цей час багато людей підвищують свій культурний рівень, зміцнюють здоров'я, виховують дітей та ін.
Вибір між поточним і майбутнім споживанням.
Домогосподарства можуть використати весь отриманий дохід на споживання, а можуть заощадити частину коштів. Заощадження скорочує поточне споживання на величину майбутнього споживання. Тобто індивід, заощаджуючи, відмовляється від потокового споживання з метою збільшення його в майбутньому для себе або наступних поколінь. На заощадження впливають такі чинники, як дохід споживача, інфляційні очікування та відсоток на капітал. Одним з основних факторів, що визначає обсяг споживання є величина доходу: що він більший, то більше заощаджень зробить індивід. Інфляційні очікування негативно впливають на заощадження: що вищою очікується інфляція, то менше домогосподарства схильні заощаджувати.
Якщо споживач відмовляється від споживання, то він розраховує, що йому оплатять це. Ціна відмови від споживання у потоковому періоді заради споживання у майбутньому називається відсотком. Відсоток — це дохід, який отримує домогосподарство за рахунок використання грошей іншою особою (або за позику). Що відсоток вищий, то більшою буде схильність до заощадження у домогосподарства.  
Наявність заощаджень диктує необхідність «портфельного» вибору виду заощаджень, тобто вибору між зберіганням заощаджень в наявній формі або їх інвестуванням, а також вибору між різними напрямами інвестування з метою отримання доходу (зберігання грошей в банці, вкладення в акції, облігації, покупки інвалюти, нерухомості. 3 с. 91-115.
Контрольні питання:
1.    Які особливості неокласичного підходу до категорії домогосподарство.
2.    Яку роль відіграють домогосподарства в відтворенні та формуванні людського капіталу.
3.    В чому особливості економічної поведінки домогосподарств.
4.    Порівняйте структуру доходів та витрат домогосподарств України та країн ЕС.
5.    Охарактеризуйте особливості динаміки доходів та втрат домогосподарства в залежності від фаз життєвого циклу родини.
Література: 12 с.81-93; 6 с.72-89; 9 с.64-83; 4 с.70-89; 3 с. 91-115.



ТЕМА 7. Держава як економічна організація.
Мета: Ознайомитися з сутністю цілями та функціями держави. Вивчити найбільш відомі теоретичні моделі держави. Проаналізувати причини нездатності держави в деяких випадках забезпечити ефективну аллокацію ресурсів, так звані провали держави, та  можливості їх виправлення. Розглянути інституціональний підхід до державного втручання.
1. Провали ринку.
2. Сутність та цілі держави.
3. Функції держави.
4. Теоретичні моделі держави.
5. Провали держави та їх виправлення.

Провали ринку
Під провалами ринку розуміються ситуації, пов'язані з можливими невдачами ринкового механізму в досягненні Парето-ефективності. Іншими словами, в цих ситуаціях ринок виявляється не в змозі забезпечити ефективне використання ресурсів. Традиційна класифікація провалів ринку включає існування суспільних благ, недосконалість конкуренції і неповноту системи ринків, наявність зовнішніх ефектів (екстерналій), неповноту і недосконалість інформації.
В економічній теорії виділяються чисто приватні і чисто суспільні блага. Чисте приватне благо може бути використано тільки тим суб'єктом, який заплатив за нього, і кожна одиниця такого блага може бути продана за окрему платню. Чисте суспільне благо споживається колективно всіма громадянами незалежно від того, платять люди за нього чи ні. Чисте суспільне благо характеризується двома основними властивостями: воно є не вибірковим і не виключним в споживанні. Якщо у кого-небудь є можливість споживати товар без плати за нього, то може виникнути стимул зменшити перевагу суспільних благ. Звідси можлива недостатня забезпеченість суспільними благами із-за проблеми безбілетника або колективної дії. У такій ситуації індивідуальна раціональність веде до колективної ірраціональності, оскільки із-за спроб індивідуумів максимізувати власні чисті вигоди кожен починає страждати від недовироблення суспільних благ. Тому, щоб забезпечити (соціально бажане) оптимальну кількість суспільних благ, держава повинна втручатися, вводячи податки і забезпечуючи суспільними благами. У багатьох випадках використання державою примушення (у вигляді оподаткування) може бути єдине можливим способом вирішення проблеми.
Існування економії від масштабу або обумовленої змовою поведінки може привести до неконкурентних ринків, де рішення індивідуальних виробників можуть впливати на кількість і ціни. Коли на ринку переважає монополія або олігополія, кількість пропонованих товарів менша, ніж в конкурентних умовах, а деякий виграш споживача буде переданий фірмам у формі монопольного прибутку і приведе до «втрат мертвого вантажу» в суспільстві. В цьому випадку державі дозволено втрутитися для гарантування оптимального випуску, тобто випуску, який міг би бути отриманий в конкретній ситуації. Антимонопольне законодавство, яке може регулювати ціноутворення і дроблення існуючих монополій, часто служить допустимою мірою втручання.
Зовнішні ефекти існують там, де деякі зовнішні впливи від дій одного індивіда на дії інших приводять до невідповідності приватної і соціальної структур витрат і вигод. Нагадаємо, що до зовнішніх ефектів відносять вигоди і витрати, не відображені в системі ринкових цін. В принципі подолати цю проблему можна, точніше визначивши права власності і організувавши переговори зацікавлених сторін. Проте у багатьох випадках зробити це економічно неможливо із-за трансакційних витрат. Виділяються приватні із значними позитивними зовнішніми ефектами, або так звані соціально значущі блага. По характеру функціонування в економіці вони багато в чому схожі з суспільними благами, оскільки надаються споживачам безкоштовно або за цінами, що не покривають витрати їх виробництва. Тому держава повинна сприяти забезпеченню благами з екстерналіями в оптимальних кількостях за допомогою інших засобів. Прикладами державного втручання у зв'язку з екстерналіями є державне забезпечення благами з позитивними зовнішніми ефектами за цінами (наприклад, освіта, охорона здоров'я, соціальна інфраструктура), що субсидуються, субсидування тих, хто створює позитивні зовнішні ефекти (наприклад, субсидії в дослідження і інновації), а також оподаткування тих, хто створює негативні екстерналії (наприклад, податок на забруднення).
Ще одним випадком провалу ринку є неповнота і недосконалість (асиметрія) інформації, які не дають можливості суб'єктам ринку ухвалювати найкращі рішення. Інформація – рідкісне благо, за яке потрібно платити і часто високу ціну, що багатьом не під силу. Важливу роль в інформаційній забезпеченості грають товариства споживачів, фірми і реклама, засоби масової інформації, органи державної влади. Проте забезпеченість достовірною інформацією – складна проблема, яка важко піддається рішенню навіть за участю держави.
Таким чином, вирішення проблем, пов'язаних з провалами ринку, багато економістів розглядають як сферу необхідного втручання держави в ринкову економіку. Ухваленню рішення про державне втручання повинен передувати аналіз можливостей поліпшення ситуації за допомогою існуючих ринків і створення умов для виникнення нових ринків. 3 с.45-78
Суть держави. На думку Д. Норта, держава – це організація, що володіє порівняльними перевагами в здійсненні насильства, що розповсюджуються на географічний район, чиї межі визначені його здатністю оподатковувати підданих. Іншими словами, держава, часто виступаюча гарантом в системі економічних відносин, застосовує насильство разом з іншими видами господарської діяльності. Причому ефективність насильства залежить від визнання громадянами права держави застосовувати насильство.
А.Н. Олейник також вважає, що державу слід розглядати не як «інститут, а в якості особливої організації», а тому він приводить наступне визначення: «Держава – особливий випадок владних відносин, що виникають на основі передачі громадянами частини своїх прав на контроль своєї діяльності в сферах специфікації і захисту прав власності, створення каналів обміну інформацією, розробки стандартів, створення каналів фізичного обміну товарів і послуг, правоохоронної діяльності і виробництва суспільних благ. У цих сферах держава отримує право легітимного, тобто на основі соціального контракту, примушення і насильства».
Таким чином держава, з одного боку, – особлива і велика організація, а з іншої – система інститутів влади і управління. Його роль в економіці, причини і ступінь державного втручання неоднозначно трактуються різними напрямами сучасного інституціоналізму. Дослідження того, за яких умов ринкові трансакції, а при яких неринкові інститути, включаючи державне втручання, повинні бути прийняті не завершені.
Цілі держави. Щоб відповісти на питання, чи має намір держава служити суспільству, розглянемо три підходи: автономно-державний підхід, підхід груп інтересів і підхід егоїстичних бюрократів.
Автономно-державний підхід розглядає державу як незалежну силу з власною цільовою функцією, яка відрізняється від суспільної цільової функції. Цей підхід не можна вважати новим. Деякі напрями сучасного інституціоналізму вважають державу хижаком, який, діючи як дискримінуючий монополіст, розвиває структуру прав власності і податкову систему, що максимізували його чистий дохід (доходи мінус витрати), а у разі потреби робить це за рахунок суспільної продуктивності. Проте признається, що максимізація доходу державою обмежена, оскільки загроза захоплення владі альтернативним правителем зсередини країни або ззовні накладає конкурентне обмеження. Цей підхід служить корисним зіставленням наївному припущенню про те, що держава виправить провали ринку відразу ж, як тільки їх виявить.
Другий підхід – підхід груп інтересів – трактує державу як арену, в межах якої групи спеціальних інтересів борються один з одним або вступають в коаліції, для того, щоб впливати на рішення держави, у тому числі і про перерозподіл доходів серед груп.
Група спеціальних інтересів – сукупність агентів, що характеризуються  збігом економічних інтересів,  що означає зацікавленість кожного з учасників групи в досягненні відповідних результатів. До таких груп відносяться партії, професійні союзи, організації підприємців, інші формальні і неформальні структури. Для того, щоб група інтересів могла проявити себе як реальний суб'єкт, вона повинна бути здібною до цілеспрямованої колективної дії.
Третій підхід – підхід егоїстичних бюрократів – заснований на припущенні про те, що бюрократи не відрізняються від інших індивідів в переслідуванні власних інтересів і прагнуть максимізувати бюджет своїх відомств. Пояснимо деякі моменти.
Переважаюча частина повсякденних рішень приймається державними службовцями, які можуть називатися чиновниками, або бюрократами. Для них важливе збереження посади, підвищення статусу, благополуччя відомства і ін. Дійсно, оскільки бюрократи отримують корисність від вищої платні і більшої влади свого відомства, то для них раціонально максимізувати бюджет відомства, а не суспільний результат.
Кожен з вищенаведених підходів можна піддати критиці. Наприклад, в сучасних суспільствах від необмежених повноважень бюрократів утримують конкурсні іспити на посаду, ревізія витрат, розвиток принципу рівності громадян перед законом, підпорядкування бюрократії остаточним політичним рішенням і ін.
В цілому, з одного боку, не можна припускати, що держава діятиме в суспільних інтересах, як приймається в стандартній економіці добробуту. Однак, з іншого боку, невірне інше поширене припущення щодо таких цілей держави, як максимізація чистого доходу або бюджету. Цілі держави залежатимуть від того, якого роду інтереси пануватимуть, наскільки держава стійка до цих вимог, які цілі вищих політичних діячів, чи ефективно вони контролюють бюрократію, як бюрократів наймають на роботу, якої ідеології дотримуються бюрократичні круги і т.ін. При цьому можна плідно використовувати виводи всіх трьох підходів.
Цілі держави реалізуються в його економічній політиці і державному регулюванні. У більшості країн у міру накопичення досвіду державного регулювання поступово скорочувалася кількість цільових параметрів. У 1950-1960-і роки в провідних країнах враховувалося вісім цільових параметрів: обсяг державних витрат, темп зміни реальної заробітної плати, рівень зайнятості, індикатор розподілу доходів, розміри інвестицій, сукупний попит, рівень виробництва, сальдо платіжного балансу. У 1970-і роки переважаючими були тільки чотири цілі: досягнення повної зайнятості, стабільність цін, відсутність некерованих дефіцитів платіжного балансу, стійкий рівень економічного розвитку. В даний час уряди розвинених країн орієнтуються на дві стратегічнуцілі: досягнення стійкого економічного зростання і боротьба з некерованою інфляцією. 12 с.93-123
Функції держави. До основних функцій держави А.Н.  Олейник і інші економісти відносять:
• специфікацію і захист прав власності: якщо трансакційні витрати більше нуля, розподіл прав власності впливає на ефективність використання ресурсів;
• створення каналів обміну інформацією: рівноважна ціна формується на базі розвиненої інформаційної інфраструктури ринку, що дозволяє його учасникам обмінюватися інформацією з мінімальними витратами і спотвореннями;
• розробку стандартів: діяльність держави в цьому напрямі дозволяє понизити витрати вимірювання якості товарів і послуг, а в ширшому плані – організувати грошовий обіг, оскільки універсальна міра обміну є одна з функцій грошей;
• створення каналів і механізмів фізичного обміну товарами і послугами: інфраструктура ринку включає не тільки канали обміну інформацією, але і канали фізичного руху товарів і послуг (транспорт, майданчики для торгів і т. ін.);
•  правоохоронну діяльність і виконання ролі третьої сторони в конфліктах: виникнення непередбачених обставин при виконання контрактів вимагає втручання третьої сторони (судів) для створення гарантій від опортуністичної поведінки партнерів контракту;
• виробництво суспільних благ: зважаючи на проблему безбілетника потрібне використання державою примушення для фінансування виробництва цих благ. 9 с.97-134
На думку представників НІЄТ, економічна роль держави в умовах ринкової економіки зводиться до здійснення трьох функцій:    
1)  законодавче визначення круга суб'єктів господарської діяльності, а також її об'єктів і взаємин між ними, інакше кажучи, правил, за якими здійснюється економічна діяльність;
2) заохочення, захист і охорона соціально і економічно доцільних форм цієї діяльності, яка здійснюється головним чином за допомогою регулятивних заходів переважно економічного характеру, але в певних межах і владними заходами, позаекономічними, особливо при рішенні трудових, екологічних, охорони здоров'я і деяких інших соціальних проблем народного господарства;
3) недопущення об'єднання в руках органів державної влади двох напрямів діяльності – здійснення владних повноважень і господарської діяльності, направленої на отримання прибутку в тій або іншій формі, за винятком випадків, передбачених законом. Таке поєднання двох видів діяльності деформує кожну з них, створює сприятливі умови для зловживань владою і розповсюдження корупції. 1 с.23-64
Таким чином, економічна роль держави припускає його діяльність по регулюванню економіки як єдиної системи. З одного боку, воно підтримує функціонування ринкового механізму, а з іншої – забезпечує коректування його дій і усунення негативних наслідків. В соціально-економічній літературі не припиняються дискусії про те, якою повинна бути міра державного втручання в економіку. Без докладного аналізу цих дискусій можна відзначити, що «стала переважати точка зору, згідно якої держава повинна реагувати в першу чергу на різні прояви соціального неблагополуччя; на цій позиції базується практика використання державної власності в усьому світі». Ступінь виконання державою своїх функцій пов'язана з силою (слабкістю) даної держави. Сила держави виражається в можливості розпорядження економічними ресурсами, грошовим багатством. Явною ознакою економічної слабкості є нездатність збирати податки. Це виявляється у виконанні державою своїх функцій, в здатності реалізувати економічну політику, необхідну для стабільного розвитку суспільства.
Теоретичні моделі держави
Двома ідеальними моделями держави є контрактна держава і експлуататорська держава. У реальному житті функціонують змішані моделі.
Контрактна держава. Основні ідеї цього підходу розглядаються на прикладі дослідження Дж. Умбеком історії «золотої лихоманки» в Каліфорнії. Золото було виявлене 24 січня 1848 р. Це відбулося, коли Каліфорнія належала Мексиці і ще не була завойована Сполученими Штатами Америки. Після приєднання Каліфорнії до США військовий губернатор відмінив всі мексиканські закони, проте нових не ввів. В результаті майже на два десятиліття на всій золотоносній території запанувало і формальне, і фактичне безвладдя.
У 1866 р. в Каліфорнії влаштувалося близько двохсот тисяч золотошукачів. Вони самоорганізовувалися в п'ятсот дистриктів, що мали свої системи прав власності. Кожен з дистриктів був деякою організацією, що володіла особливою функцією, – специфікувати і захищати права власності учасників на золотоносні ділянки.
Людина добровільно вступає в ту або іншу організацію, тому що усередині організації якась з його потреб задовольняється краще, ніж поза нею. Отже, стаючи учасником дистрикта, старатель повинен був бути упевненим в тому, що «усередині» цієї організації його потреба в захисті прав на золотодобування і спокійне господарювання задовольнятиметься не гірше, ніж якби він захищав себе самостійно. Щоб його очікування виправдалися, необхідне виконання ряду умов. Перше – відсутність серед потенційних членів дистрикта учасників, що мають істотно вищий, ніж інші золотошукачі, потенціал насильства. Друге – відсутність на момент створення організації «захисників-професіоналів»: адже якщо такі є, ефективніше найняти їх, чим створювати організацію.
Дослідження Дж. Умбека встановили, що потенціал насильства розподілявся між золотошукачами достатньо рівномірно – всі мали однакову зброю, ніхто не наймав охоронців-професіоналів. Тим самим для старателів мало сенс створити організацію, укласти між собою договір, відповідно до якого кожен отримав би не менше за права власності на ділянку землі, чим якби він застосовував насильство для його захисту самостійно.
Основна мета такого контракту полягала в тому, щоб захистити дистрикт від прибульців з боку і надати кожному учасникові договору виняткові права на певну ділянку. Вирішальним чинником при розподілі правомочностей між членами дистрикта був потенціал насильства – загроза застосувати зброю або фізичну силу для захисту можливості господарювати на своїй землі.
В умовах Каліфорнії середини ХIХ в. можна було чекати, що розподіл правомочностей співпаде з розподілом індивідуальних потенціалів насильства, тобто буде рівномірним. Теоретично можна уявити собі наступну ситуацію: хтось, чиї особисті здібності і уміння виявилися вищими, ніж уінших, зміг захопити непропорційно велику ділянку. Проте індивідуальні витрати (втрати часу і сил, не добута золотоносна порода) на захист такої ділянки виявилися б істотно вищими, ніж у разі захисту правомочностей в рамках загального договору,  таким чином вискочка опинився б в програші.
Реальний розподіл ділянок серед золотошукачів цілком відповідав цьому умоглядному висновку, оскільки однорідні за якістю золотоносні райони ділилися порівну; якщо район вважався потенційно багатшим, ділянки на нім мали менші розміри, а якщо біднішим, ніж в середньому по території дистрикта, – то відносне великі; золотошукачі отримували менші за площею ділянки, якщо вони були розташовані зручніше, тобто ближче до річки (золото витягувалося з породи промивкою), і більшими за площею, якщо вони були розташовані незручно.
Таким чином, в рамках кожного дистрикта, утвореного за домовленістю його учасниками, не тільки специфікувалися і захищалися права власності останніх на їх ресурси, але і забезпечувався Парето-оптімальний розподіл ресурсів між ними, –тобто така ситуація, що поліпшення становища одного з учасників не можливо досягти, не погіршивши положення іншого. Кожен дистрикт був своєрідною «міні-державою», з своїми «озброєними силами», що забезпечують захист від зовнішніх загроз, і «правоохоронними органами», що дають захист кожному учасникові від посягань сусідів. Дистрикт виконував і ще одну важливу функцію – він міг і реально перерозподіляв права власності на ділянки, забезпечуючи Парето-оптімальний розподіл ресурсів. В рамках дистриктів в застосуванні насильства виникала спеціалізація і економія на масштабах його виробництва. Саме ця економія і спонукала золотошукачів об'єднуватися для захисту виняткових прав. В результаті після 1866 р. Американській державі залишалося лише легалізувати структури, що вже склалися, і включити до складу державних органів влади.
Таким чином, контрактна держава – це держава, що створюється на основі договору, в якому кожен громадянин делегує державі частину функцій по специфікації і захисту виняткової правомочності, а держава використовує монополію на насильство в рамках делегованої йому правомочності. В цьому випадку громадяни розглядають сплату податків як свій обов'язок. Контрактна держава може існувати при наступних передумовах: а) наявність чітких конституційних рамок діяльності держави; б) існування механізмів участі громадян в діяльності держави; у) існування ex ante інституту ринку як головного альтернативного механізму розподілу прав власності; г) наявність альтернативних механізмів специфікації і захисту прав власності.
Експлуататорська держава. Аналогія експлуататорської держави з «осілим бандитом» запропонована американським економістом М. Олсоном. У доповіді, зробленій в 1995 р. на конференції в м. Москві, він проаналізував наступні історичні події. У 1920-і роки велика частина Китаю знаходилася під контролем різних військових диктаторів. За допомогою своїх озброєних банд вони захоплювали яку-небудь територію і проголошували себе її правителями. Населення обкладалося високими податками, основна частина яких йшла в кишеню «правителів». Диктатор Фан Ючен став відомий рішучістю, з якою він пригнічував на своїй території бандитизм, а також тим, що розгромив відносно сильну армію бандита-гастролера Білого Вовка. Очевидно, більшість населення у володіннях Фана, віддавало перевагу його присутності нападам бандитів-гастролерів.
Дійсно, коли бандит-гастролер ставав осілим і його грабежі приймали форму оподаткування, яке він здійснював монопольно, то його жертви отримували спонукальний мотив господарювання, відсутній у них при систематичних, але неврегульованих набігах гастролерів. Адже осілий бандит відбирав лише частину доходів, оскільки розумів, що зможе отримати більше «податків», залишаючи «підданим» стимули добиватися зростання їх доходів. Тим самим і жертви осілого бандита, і сам він житимуть краще, ніж при нальотах бандитів-гастролерів, що відбирали всі доходи. При цьому осілий бандит, прагнучи до монополії на оподаткування, мимоволі захищав своїх жертв від нападів сторонніх бандитів. «Коли грабежі і крадіжки монополізовані, жертви цих злочинів можуть розраховувати на те, що їм вдасться щось накопичити із засобів, що залишилися після виплати податків. І, отже, у них є спонукальний мотив до накопичення і інвестування, що у свою чергу збільшить їх – і податкові надходження в казну осілого бандита – в майбутньому», – пише М. Олсон і формулює положення, що становить суть відповідної концепції: «Отже, бандитська раціональність, повинна спонукати ватажка бандитів встановити свій контроль над тією або іншою територією, стати її правителем і забезпечити її населенню мирне життя і інші суспільні блага, а собі тим самим – більше засобів від податкових надходжень, чим він зміг би отримати, будучи мігруючим грабіжником. Гігантське збільшення масштабів виробництва, що звичайно супроводжує встановлення мирного порядку, поява інших суспільних благ, приносить осілому бандитові набагато більшу здобич, ніж та, на яку він міг би розраховувати, якби не ввів для населення владний порядок і управління». Зрозуміло, що таке управління націлене спочатку не на підвищення добробуту підданих, а на максимізацію доходів правителя шляхом силового перерозподілу прав власності в його користь.
Таким чином, експлуататорська держава використовує монополію на насильство для максимізації доходів правителя або групи осіб, контролюючих державу, навіть якщо це досягається в збиток добробуту суспільства в цілому. Збиток від діяльності експлуататорської держави можна скоротити, якщо виплати державі і перерозподілу прав власності носять систематичний і передбачений характер. У цих умовах встановлюються певні правила господарської діяльності і розподілу доходів, орієнтуючись на які агенти можуть цілеспрямовано впливати на виробництво, сприяючи економічному зростанню. Це свідчить про частковий збіг інтересів правителя і громадян, що є необхідною умовою стабільності суспільства.
На основі зіставлення економічних аспектів обох концепцій держави можна зробити висновок про те, що відмінності між ними, окрім розбіжностей в трактуванні виникнення держави, містяться в характеристиці одержувачів залишкового доходу в широкому сенсі слова (тобто вигод від забезпечення захищеності і впорядкованості обмінів і взагалі прав власності): за експлуататорськими теоріями, додаткові вигоди отримує тільки пануючий клас або володарююча група; по контрактних теоріях, додаткові вигоди розподіляються різною мірою між всіма підданими.
Синтетична теорія держави. І у контрактній, і в експлуататорській концепціях держава наділяється або привласнює собі владу встановлювати і перерозподіляти права власності своїх громадян. Різниця полягає в тому, що в першому випадку це робиться для реалізації інтересів громадян, а в другому – для задоволення потреб правлячої групи, класу або клану. Вигоди, що привласнюються в першому випадку є додатковим прибутком, який отримує кожен як результат індивідуальної економії витрат, що виникає із-за делегування і централізації функції захисту правомочностей, а в другому – ренту, що отримує правляча група з своєї позиції монополіста на надання насильства для специфікації і захисту правомочностей своїх підданих. Важливо підкреслити, що і в тому, і в іншому випадках – або безпосередньо, або вимушено – держава виступає як кінцевий гарант прав власності.
Все це зумовило появу так званої синтетичної теорії держави, що пов'язана з ім'ям Д. Норта. Держава розуміється Д. Нортом як організація, що продає послуги «оборона» і «правосуддя» в обмін на податки. Централізоване виробництво цих послуг характеризується значною економією на масштабах, тому в цілому виникає позитивний ефект. Якби кожен захищав свої права власності в індивідуальному порядку, сукупні витрати були б значно більші.
Крім того, державі властиві риси так званого «дискримінуючого монополіста». В даному випадку держава розділяє платників податків на певні групи, встановлюючи для кожної з них такі права власності, при яких максимізовувалося надходження податків в казну. Потрібно відзначити і існуючі обмеження: при надмірно жорсткому податковому тягарі у платника податків завжди є конкуруючі способи дій: ухилення від податків, перехід в інше підданство – еміграція.
За цих умов основною метою держави стає формування такої структури прав власності, при якій можна було б забезпечити максимізацію свого доходу, – не тільки за рахунок примушення, але і за допомогою добровільних платежів населення. Іншими словами, держава намагається виправдати податкову систему, прагнучи виробляти такий набір послуг суспільству, який, з одного боку, був би корисний всім і кожному, а з іншої – мінімізував би витрати держави на специфікацію і захист прав власності. В результаті економії на масштабах при централізованому виробництві суспільних благ ресурси суспільства можуть бути ефективніше використані для забезпечення економічного зростання.
Тим самим досягнення вказаної основної мети держави передбачає рішення двох суперечливих задач. По Д. Норту, друге завдання передбачає повністю ефективний набір прав власності з метою максимізації сукупного продукту суспільства; перша веде до спроб специфікувати такий набір фундаментальних правил, який дозволив би правителеві максимізувати свій дохід.
Перше завдання – єдине в експлуататорських теоріях, друге – в контрактних. Рішення цих суперечливих задач відбувається в будь-якій державі, при різних формах державної влади.
Можливість переходу в тіньову економіку або виїзд закордон обмежує прагнення вищої влади до максимізації своєї ренти. Чим більш доступними для громадян є різні «замінники» існуючої влади, тим менше у неї можливостей примушувати їх до сплати податків. Саме ця доступність, у свою чергу, нерівномірно розподілена між різними групами і верствами населення. Тому держава розподілятиме права власності між такими групами відповідно до їх «договірної сили». Найбільш сильні групи наділятимуться великими правами власності навіть в збиток міркуванням ефективності використання відповідних ресурсів. Максимізувавши надходження до бюджету, держава може встановлювати свідомо неефективну структуру власності. Наприклад, воно може торгувати монопольними правами і привілеями, забезпечуючи таким шляхом достатню наповнюваність казни.
Тому завдання економічного зростання часто опиняються в конфлікті із структурами прав власності, що існують в суспільстві: структура, що забезпечує максимізацію ренти, не співпадає із структурою, що максимізувала ефективність використання ресурсів і що забезпечує економічне зростання. Проте і економічне зростання, і його відсутність впливають і на державу, і на встановлену ним структуру прав власності, лишаючи їх стабільності. У разі стагнації зростають зовнішні загрози з боку конкуруючих держав, що примушує правителів замислюватися не тільки про ренту, але і про економічний потенціал країни. У разі успішного розвитку науково-технічний прогрес і розширення ринків міняють співвідношення цін, що склалися, і відносну договірну силу груп спеціальних інтересів. Ті з них, хто міг би отримати вигоди із змін, що відбулися, але позбавлений такої можливості при даній структурі прав власності, підсилюють свій тиск на державу з метою її зміни. Звідси висловлюється гіпотеза про коливання структури прав власності, що встановлюється державою: за системою, орієнтованою на отримання ренти, приходить система, що максимізувала ефективність, і навпаки. Все це обумовлює подвійну роль держави в економіці: з одного боку, держава є необхідною умовою стійкості економічного зростання, а з іншої – при певних обставинах може бути перепоною для нього. 12 с.93-123
Провали держави і їх виправлення
Провали держави полягають в його нездатності забезпечити ефективну аллокацію ресурсів і відповідність соціально-економічної політики прийнятим в суспільстві уявленням про справедливість. Це відбувається як по суб'єктивним причинам (помилки чиновників, політиків і т. н.), так і по об'єктивним обставинам. Джерелами провалів держави є обмежені можливості держави і специфіка інтересів, пов'язаних з його власним функціонуванням. До провалів держави відносяться: по-перше, проблему інформації, оскільки витрати збору інформації, необхідної для виправлення ринкових провалів, можуть бути вище, ніж вигоди такого виправлення; по-друге, пошук ренти, теорія якого стверджує, що державне втручання створює додаткові витрати, які можуть перевищувати вигоди, що досягаються. Указуються і інші вади держави, наприклад недосконалість політичного процесу, обмеженість контролю над бюрократією і наслідками ухвалених рішень, що вивчаються в теорії суспільного вибору. Розглянемо докладніше аргументи, що піддають сумніву можливості ефективного державного втручання.
Проблема інформації. Для вироблення рішень і контролю за їх виконання державі потрібно постійно збирати і переробляти великі обсяги економічної інформації. Традиційні проблеми, що виникають при роботі з великими інформаційними масивами, – повнота і достовірність даних.
Використовувані державою дані потенційно неповні: воно не має і не може мати інформації про майбутні події. Прогноз же про їх настання дорого коштує і завжди вероятностен. Тому будь-яке директивне завдання центру може бути реалізоване лише з деякою часткою ймовірності, незалежно від витрат на його розробку і зацікавленості низових ланок в його реалізації. Підтвердженням цьому служать факти постійної розбіжності планових завдань і дійсного ходу їх виконання в практиці централізованого керівництва економікою соціалістичних країн. Така розбіжність викликала необхідність перманентного коректування планів, що спускалися зверху.
Інший аспект інформаційної проблеми – невірогідність даних, обумовлена асиметрією інформації в системі принципал–агент. Виділяється два типи інформаційної асиметрії. По-перше, інформаційна асиметрія між високопоставленими державними особами, що ухвалюють рішення, і виконуючими ці рішення бюрократами нижніх рівнів. Останні прагнуть ввести вищестояще керівництво в оману, занижуючи свої виробничі можливості, і отримати як можна менш напружене завдання, оскільки від ступеня виконання цього завдання безпосередньо залежить матеріальна винагорода і перспективи кар'єрного зростання. Другий тип інформаційної асиметрії виникає у відносинах між державними органами і групами спеціальних інтересів, що лобіюють свої галузеві, регіональні і інші інтереси. Групи спеціальних інтересів прагнуть ввести державу в оману і додати власним інтересам видимість суспільного інтересу, спонукавши тим самим державу ухвалити відповідні рішення.
В цілому інформаційна проблема державного управління економікою обумовлена трьома групами причин. По-перше, причинами технічного характеру – складністю збору і переробки великих обсягів інформації. По-друге, причинами формально-логічного характеру – неповнотою інформації і недосконалістю формально-логічних прогнозів. По-третє, впливом людського чинника – навмисним спотворенням інформації і введенням в оману державних органів з метою використовувати це в приватних інтересах.
Проблема пошуку ренти. Теорія пошуку ренти, розроблена Р. Толлісоном, Дж. Бьюкененом, Д. Коландером і іншими ученими, стверджує, що витрати державного втручання пов'язані з відволіканням ресурсів на непродуктивну діяльність приватних агентів, направлену на те, щоб отримати ренту, породжену державним втручанням.
Рента визначається як частина плати власникові ресурсів понад ту частину, яку ці ресурси могли б принести при якому-небудь альтернативному використанні, тобто як плата, яка вище за альтернативні витрати ресурсів.
Зусилля індивідів, підприємств, організацій, направлені на отримання виняткових переваг за допомогою держави, називаються пошуком ренти, або рентоориєнтованою поведінкою. Пошук ренти виникає у зв'язку з боротьбою за монопольне положення на тому або іншому ринку, при розподілі урядових контрактів, формуванні зовнішньоторговельних тарифів і квот, державному регулюванні цін, тобто у всіх областях, де політичні рішення здатні істотно впливати на величину доходів від чинників виробництва, що знаходяться у розпорядженні економічних суб'єктів.
Відбувається так зване розсіювання ренти, тобто її сума може бути рівна сукупним витратам пошуку ренти. На практиці пошук ренти здатний поглинути навіть більше засобів, ніж згодом дістанеться переможцеві в боротьбі за виняткове право.
Ще одній, концепцією, що відноситься до даного питання, є концепція здирства ренти Ф. Макчисні. Держава часто виявляється третьою стороною, виступаючою як гарант дотримання контрактів. Іншими словами, воно виступає як агент (виконавець) по відношенню до сторін, що уклали контракт (поручителям). Проблема управління поведінкою виконавця в даному випадку означає ризик зловживання потенціалом насильства, що виражається в здатності держави накладати витрати на порушників умов контракту. Таким чином, самі виконавці можуть створювати достовірні загрози або застосувати правила в збиток господарюючим суб'єктам, або встановлення нових правил, що погіршують економічний стан господарюючих суб'єктів, або введення правила, що перешкоджає діяльності господарюючого суб'єкта, а також обіцяти не застосовувати надмірне жорстке правило в обмін на платіж. Даний феномен отримав назву «Здирство ренти» в даному випадку небезпека вилучення ренти може виходити не від контрагента, а від держави.
Таким чином, загальним для обох підходів до причин провалів держави (інформаційна проблема і проблема пошуку ренти) є висновок про невтручання держави в економічні процеси. Разом з тим доведено, що окремі провали держави можуть бути виправлені і усунені. 6 с.97-130
Контрольні питання:
1.    Що таке держава. Це організація чи інститут.
2.    Охарактеризуйте основні положення провалів ринку як їх можна виправити.
3.    Які функції держави у сучасному суспільстві.
4.    Які ви знаєте приклади інституціональної політики держави в Україні.
Література: 12 с.93-123; 6 с.97-130; 9 с.97-134; 1 с.23-64; 3 с.45-78.


ТЕМА 8. Контракти.
Мета: Розглянути сутність контракту його структуру та основні поняття контрактного права. Вивчити типологію контрактів. Проаналізувати проблеми, що передують укладанню контракту та проблему постконтрактного опортунізму.
1. Поняття та складові контракту.
2. Параметри контракту.
3. Основні поняття контрактного права.
4. Типологія контрактів.
4. Класифікація контрактів Я. Макнейла.
Поняття і основні складові контракту.
Окрім конституційних і економічних правил існують правила, що структурують в часі і просторі відношення між двома (і більш) економічними агентами. До цих правил відносяться контракти. Під контрактом розуміється двостороння (або багатостороння) законна трансакція, в якій дві сторони (або багато сторін) погодилися на певні взаємні зобов'язання.
Чим учасники контракту керуються в процесі взаємодії? Всі вони мають індивідуальні інтереси, які наполегливо переслідують, тому їх взаємодія так чи інакше зводиться до проблеми координації інтересів. Названа проблема є проблемою інституціональної теорії в рамках економічного підходу. Учасників контракту відрізняє дві характеристики, істотні для сучасного економічного життя.
1) Всі учасники економічного життя (учасники контракту) вважаються вільними. Це означає, що ніхто не примушує їх вступати в ті або інші операції, вони в ці операції вступають добровільно.
2) Всі учасники економічного життя (учасники контракту) переслідують свої власні інтереси.
Внаслідок того, що учасники контракту добровільно погоджуються взаємодіяти один з одним і переслідують свої інтереси, вони повинні прийти до згоди між собою. Адже ніхто не може примусити іншого зробити щось, що суперечить інтересам останнього. Тому контракт включає характеристику цієї згоди і процес його досягнення.
Основні складові контракту.
1) Предмет контракту.
В якості предмету контракту визначається вид сумісної дії (коли це спільна діяльність) і способи, якими партнери пов'язують дії між собою.
2) Розмір відшкодування, що отримується учасниками за свої дії.
3) Правила і процедури, які використовуються сторонами в обумовлених контрактом діях в майбутньому.
Чим більш довготривалі та об’ємні контракти, тим більше необхідний в них пункт, пов'язаний з процедурами і правилами, якими керуються учасники контракту надалі. Такий пункт означає, що учасники вступають у певні відносини в майбутньому. Наприклад, продавець автомобіля винен не просто його продати, збути з рук. Він зобов'язаний ще і безкоштовно обслуговувати його протягом року, якщо за цей час параметри автомобіля, обумовлені в контракті, вийдуть за встановлені стандарти.
Процедура залагоджування конфліктів. Конфлікти можливі навіть при зовсім не складних контрактах. Їх причиною може стати зіпсований автомобіль, некоректна поведінка найнятого вами менеджера і т. ін. Тому в контракті повинна бути зафіксована певна процедура врегулювання конфліктів, тобто в контракті повинно бути зазначено, яким чином ви впливатимете на свого партнера.
4) Очікувана поведінка.
Контракт включає характеристику поведінки сторін, якої вони чекають один від одного. Дана складова контракту - найважливіша, бо в атмосфері невизначеності, невпевненості, в якій знаходяться економічні агенти, контракт вносить деякий елемент надійності і прогнозованості, тобто зона, що обкреслюється контрактом, стає прогнозованою для його учасників - вона вже представляється їм не чорним ящиком, а зоною визначеності.
2. Структура контракту.
З погляду теорії контрактного права, можна виділити ряд параметрів, по яких контракти відрізняються між собою. До них зазвичай відносять:
1. Розмір.
Він може бути об'єктивним і суб'єктивним.
Об'єктивний розмір контракту - це розмір по відношенню до представлень судової інстанції. У кожній країні є поняття малого контракту і великої суми, яка підлягає новому порядку арбітражного розгляду.
Суб'єктивний (або відносний) розмір контракту пов'язаний з “ефектом багатства”. Чим більше капітал економічного агента, тим меншу частку в ньому займає сума певного контракту, завдяки чому суб'єктивний розмір контракту різний для різних учасників. Він пов'язаний в економічному плані з реальною рівністю або нерівністю учасників.
2. Тривалість.
Контракт може бути будь-якої тривалості – від одиничного, або точкового контракту  і до контракту з невизначеним терміном.
3. Зміст.
Теорією контрактного права стандартно виділяються наступні види контракту:
Контракт продажу. Тут коментарі не потрібні.
Контракт разового найму. У даному контракті описується, що конкретно повинне бути зроблене. Наприклад, ви укладаєте такий контракт з маляром, якщо вам потрібно одноразово пофарбувати свій будинок.
Контракт найму. У ньому розписуються права, наймача, що полягає в можливості розпоряджатися діями найнятої людини.
Шлюбний контракт. Це контракт некомерційний. Він широко поширений на Заході. Даний контракт припускає, що учасники контракту певним чином експлуатують спільно накопичене майно і набуваєте прав на це майно, які будуть реалізовані як в процесі сумісного життя, так і у разі розлучення.
Споживчий кредитний контракт. Тепер на Заході це окремий вид контракту. Він завжди асиметричний, і про пригнічену сторону піклуються юристи цього кредиту. У всіх країнах і навіть на Україні існує достатньо потужне законодавство в захист споживачів.
Наступні три види контрактів є, контракти оренди того або іншого ресурсу.
Контракт ренти. Контракт ренти є стандартний договір оренди деякої власності, що передбачає, що під нього не дається нічого в заставу. Вважається, що в цьому випадку  орендатор відкритий (тобто відома його здатність відповідати своїм майном), і тому йому не потрібно доводити, що це майно у нього є. Контракт ренти може, наприклад, укладати корпорація, майно якої легко описати і обернути в сплату.
Кредитний контракт на придбання нерухомості. Даний контракт є крупним договором оренди, і тут заставою служить вся кредитна історія орендатора. Цей вид контракту типовий для сімей середнього класу і вище. Звичайно це система придбання нерухомості, коли заставою виступає придбана нерухомість.
Лізинговий контракт. Передбачає, що в оренду береться обладнання для виробничого використання, з можливим подальшим викупом.
Кредитний контракт. Більшість юристів вважають, що кредитний договір є продаж грошових ресурсів, і спеціально його не виділяє. У теорії контрактного права виділення комерційного кредитного контракту украй рідко.
4. Частота.
Контракт може бути одиничний і такий, що повторюється. Якщо в своєму повторенні контракт співпадає з оборотом оборотного капіталу, це - частий контракт, що повторюється. Якщо в своєму повторенні контракт співпадає з оновленням основного капіталу, основних засобів, це - контракт, що повторюється, але рідкісний.
5. Формальність.
Контракт буває писаний і неписаний. Чим дрібніше контракт, тим менше вірогідність того, що він записується.
6. Реальна рівність (або нерівність) учасників.
Реальна рівність учасників має місце в симетричному контракті (наприклад, коли, з одного боку, виступає одинак-покупець, а з іншої – одинак-продавець). А приклад асиметричного контракту – покупка одинаком-покупцем якогось продукту, що виробляється величезною мультинаціональною корпорацією. В цьому випадку виявляється реальна нерівність - ви не можете ставити свої умови, ви просто купуєте або не купуєте продукцію цієї фірми. Асиметричний контракт пов'язаний з тим, що величезна компанія взаємодіє з величезною кількістю найдрібніших, незначних для неї споживачів. І компанія не модифікуватиме для кожного з них свої контракти. А будь-який із споживачів не може виступати як сторона, він пасивний. Це настільки важливо в економічному плані, що фіксується навіть юристами. 12 с.123-135
3. Основні поняття контрактного права.
Причетність. Дане поняття використовується у зв'язку з поняттями у вигляді “з відома власника” і “без відома власника”. Це центральний елемент контрактного права, що встановлює, що учасник контракту має право діяти або тільки за узгодженням з іншою стороною, або автономно.
Складання контракту. Це достатньо дорога процедура, і їй слід приділити увагу.
Зміст контракту. (Про нього див. вищий).
Спотворення контракту. (Дуже важливе поняття для юристів). Фактично спотворення контракту є, порушення формальних умов контракту. Причому ви можете зробити це свідомо або несвідомо (по забудькуватості, по нерозумінню умов контракту, і ін.), але у будь-якому випадку це буде порушенням контракту.
Обсяг повноважень кожної сторони. У кожної сторони є певний обсяг повноважень в рамках контракту. Наприклад, обсяг повноважень представника наймача: віддавати розпорядження робочим в рамках 8-годинного робочого дня і встановленого набору функцій, які ці робочі повинні виконувати. А обсяг повноважень робочого: не робити нічого, що не записано в контракті. Інший приклад. Обсяг повноважень сторони, яка взяла в лізинг комбайн, обмежується тим, що вона може його використовувати, але не може продати.
З порушенням контракту пов'язано поняття - “незаконність або нелегальність. Дії учасника контракту будуть визнані нелегальними і в тому випадку, якщо він перевищуєте обсяг своїх повноважень. Разом з поняттям “незаконність” є поняття - “помилка”. Незаконність пов'язана з свідомим порушення закону або контракту. Помилка є несвідомим порушення закону або контракту.
Контракт не обов'язково повинен бути записаний. Існує безліч стандартних контрактів, які укладаються при свідках передачі того або іншого продукту на підставі розписок або замовлень. При цьому є бланк замовлення, є платіжне доручення, а ніякого контракту немає.
Якими документами регулюються взаємини покупця з  продавцем, скажімо, при покупці комп'ютера? Зазвичай в цьому випадку контракт не підписується. Покупець оплачуєте покупку, і йому разом з комп'ютером дають якійсь документ, який засвідчує, що він йому належить (гарантійний талон, товарний чек, технічний паспорт).
Тобто закон скорочує час на прописування контракту, дозволяючи використовувати спрощену форму, коли контракт елементарний. Адже якби всі писали повні контракти на продаж всіх предметів, половина трансакцій просто не відбулася б. 6 с.128-147
4. Типологія контрактів.
Повний контракт.
Повний контракт можна ще назвати “ідеальним контрактом”. Поняття “ідеальний контракт” схоже на поняття “Ідеальний газ” (у фізиці це газ, що не має власних властивостей). Такий контракт не може бути написаний з цілого ряду причин, проте вказана абстракція необхідна для розуміння, що представляє собою контракт.
Поняття “Повний контракт” ввели Мілгром і Робертс. Розглянемо основні риси таких контрактів.
1. Повний контракт повинен абсолютно точно встановити, що кожна сторона зобов'язана робити в кожному можливому випадку розвитку подій. Проте, оскільки ми живемо в світі достатньому невизначеному (наші знання обмежені), кількість таких випадків нескінченна.
2. Повний контракт повинен визначити розподіл витрат і результатів в кожному з можливої безлічі випадків.
3. При цьому повний контракт повинен не тільки визначити всі можливі реалізації зовнішніх подій або якихось варіантів у виконанні даного контракту, але і передбачити абсолютно всі випадки недотримання однієї із сторін тих або інших умов контракту і відповідні цьому штрафні санкції.
4. Основні положення повного контракту повинні формуватися так, щоб кожна із сторін визнала для себе оптимальним в кожен даний момент дотримувати умови контракту, тому що контракт – добровільний, він реалізується без примушення і ґрунтується на принципах взаємної вигоди. 8 с.26-78
Уявимо собі гіпотетично такий контракт, в якому обидві сторони можуть прописати все. Це контракт в світі ідеальної (повною) інформованості, де, якщо пригадати початки мікроекономіки, не буває тривалих трансакцій, де все можна зробити миттєво.
Мир ідеальної інформованості припускає наступні умови:
1.    Абсолютну раціональність.
2.    Повну інформацію;
3.    Абсолютні обчислювальні здібності.
В реальному світі ці умови відсутні, тому контракти у нас недосконалі. І завдання теорії контрактів полягає якраз в тому, щоб виділити різні види недосконалості контрактів; пояснити, яким чином угоди все ж таки укладаються; і визначити ту межу, за якою вони перестають укладатися.
Відмітимо, що якщо ідеальний контракт дає абсолютне передбачення всіх можливих обставин, то насправді як фірми, так і індивіди не можуть навіть віддалено передбачати варіанти, з якими зустрінуться. І виживають вони в такому невизначеному світі саме завдяки контрактам. Ними вони як би скріпляють себе один з одним, щоб протистояти навколишній невизначеності. Природно, ці узи неміцні. Недовизначеність контрактів є їх іманентна властивість (інакше не було б самого предмету дослідження).
Якого роду проблеми виникають в реальному світі?
1. У реальному світі має місце не абсолютна, а обмежена раціональність. Люди вибирають певні стратегії і їм слідують, доки ті приносять позитивні результати. Таким чином, різко зростає роль досліджень в рамках інститутів. Люди починають здійснювати вибір в украй жорстких рамках, обумовлених інститутами, що діють. Зона вибору у індивіда дуже вузька, і усередині неї він намагається поводитися раціонально, а вийти з неї боїться. Отже, суспільство завжди прагне слідувати певним моделям, успадковувати певні інститути і діяти в їх рамках раціонально.
2. У реальному світі має місце неповнота інформації, обумовлена тим, що вона дорого коштує. А з неповнотою інформації пов'язані такі явища, як опортуністична поведінка, моральна загроза, або моральний ризик і несприятливий відбір.
Опортуністична поведінка. Зрозуміло, що в контракті необхідно передбачати контрзаходи можливій опортуністичній поведінці партнерів.
Моральна загроза (або моральний ризик). Загалом, це вид опортуністичної поведінки, який пов'язаний з формальним виконанням зобов'язань або реальним відхиленням від них. А оскільки контракт неможливо прописати повністю, в нім завжди виникають “контрактні дірки”. 7 с.45-51
Приклад контрактної дірки: ви найняли маляра пофарбувати будинок, але при укладенні цього контракту вам важко було припустити, що він в процесі роботи забажає включити на повну потужність магнітофон, і ви в контракт не записуєте, що він не повинен цього робити. Але коли це відбувається, вам це дуже заважає.
Отже, контрактних дірок уникнути не можна, але можна і потрібно виявити і усунути ті контрактні дірки, які актуальні для конкретної ситуації. Актуалізація тих або інших параметрів - центральна проблема реального контракту. Економічний агент повинен представляти, які можливі ланцюжки подій для нього актуальні, і всі вони повинні бути розписані в контракті. Дозволено не розписувати в контракті лише ті ланцюжки, ступінь вірогідності яких, дуже мала, або ті ланцюжки, які більш менш безпечні.
Несприятливий відбір. Один з варіантів передконтрактного опортунізму, коли один з агентів навмисно приховує інформацію, яка поставила б під загрозу здійснення операції.
Люди усвідомлюють свою обмеженість - обмеженість своєї раціональності, своїх знань, своїй здатності оптимізувати, своїй здатності передбачати. Але в рамках своїх обмежених можливостей, при обмеженій інформації люди бажають поводитися раціонально, виділяючи найбільш значущі для них обставини. Тому вони прагнуть вчитися.
В світі обмеженої раціональності і неповної інформації люди не вирішують постійно задачу оптимізації. Насправді це дуже вузьке завдання. Вона займає лише 1/10 або 1/100 часу, а решту часу люди витрачають на навчання.
Недосконалі контракти.
1.Точкові контракти. Ці ринкові контракти можна представити таким чином: учасники операції зустрілися, обмінялися, розійшлися. Точкові контракт характеризуються своєю мінімальною захищеністю, мінімальною прописаністю. Вони або використовують стандартну форму контрактних зобов'язань, або спираються на існуюче законодавство і можуть існувати, тільки коли відносна цінність капіталу, вкладеного учасниками в контракт, порівняно невелика. Природно, вступаючи в контракт, який віднімає 20 % капіталу, економічний агент його не оформлятиме, як точковий контракт.
Там, де існує ефективно працюючий ринок з ефективним ціновим механізмом, “точкові ” контракти дуже широко поширені. Чим більше такого роду контрактів, тим ефективніше економіка, тому що вони припускають мінімальні зусилля сторін і мінімальні витрати, тобто мінімальні трансакційні витрати сторін.
Як відомо, трансакційні витрати мінімальні, коли в економіці існують:
- адекватна інформація
- вільна конкуренція
- жорстке законодавство
- атмосфера довіри.
Саме ці чотири елементи обуславливают точковий контракт. У ряді розвинених європейських країн до 60 % всіх контрактів малого обсягу – усні (люди зустрічаються, домовляються і переводять один одному гроши на основі уснихдомовленостей). Але якщо система інформації неадекватна, економічним агентам доведеться витрачати додаткові зусилля на пошук інформації, і точковий контракт, тобто контракти в простому вигляді, існувати вже не будуть, як не будуть вони існувати і за наявності проблем з вільною конкуренцією. Жорстке законодавство гарантує простоту такого контракту. Додатково його простоту гарантує атмосфера довіри (з довірою один до одного зв'язані м'які інститути).
2. Відносницький, або реляційні контракти. Поняття “Відносницький контракт” ввів О.Уильямсон. Відносницькі контракти, як і точкові, не прописують всього ланцюжка послідовних дій (що і неможливе). Натомість вони фокусуються на описі цілей і принципів взаємодії сторін.
Сторони покладаються один на одного, будучи пов'язані однією метою, і їх взаємини достатньо стійкі, оскільки фірми зацікавлені в кооперації один з одним; проте в контракті не описується, що конкретно повинна робити кожна із сторін.
Відмітимо, що велика частина відносницьких контрактів пов'язана з проблемою інвестицій в специфічні активи. Саме ці інвестиції створюють основну мережу і внутрішню структуру таких контрактів.
3. Контракти найму.
4. Імпліцитні контракти. Насправді будь-який з трьох вище перелічених контрактів може бути імпліцитним, якщо він спирається не на жорсткі, а на м'які інститути (тобто на традицію). Імпліцитний контракт відрізняється тим, що формально його не укладають.
Отже, всі контракти направлені на те, щоб встановити зони визначеності. Саме інформаційна цінність контракту є теоретичною проблемою і активно розробляється сьогодні економічною теорією. 9 с.102-144.
Контрольні питання:
1.    У чому полягає специфіка визначення контракту у новій
інституціональній економічній теорії.
2.    Студенти навчаються на контрактній, платній основі. Проаналізуйте зміст такого контракту. До якого типи він відноситься.
3.    Чим ви поясните різноманітність контрактних форм. Які з них по вашому переважають.
4.    Чому контракти відіграють важливу роль у сучасній економіці. Який їх зв’язок з правами власності.
Література: 12 с.123-135; 6 с.128-147; 9 с.102-144; 7 с.45-51; 8 с.26-78.


ТЕМА 9. Людський капітал і мотивація.
Мета: Розглянути сутність та особливості людського капіталу, проаналізувати у чому полягає єдність та відмінності людського та  речового капіталу. Ознайомитись з поняттям інвестицій в людський капітал, їх класифікацією та методами оцінки економічної  ефективності інвестицій в людський капітал. Вивчити основні теорії мотивації.
1. Сутність та особливості людського капіталу.
2.  Інвестиції в людський капітал.
3. Аналіз інвестицій в освіту.
4. Поняття мотивації, потреби, винагороди закон результату.

Сутність та особливості людського капіталу.
В історії економічної думки останніх десятиріч однією з найвизначніших подій стало створення теорії людського капіталу. Значний вплив цієї теорії на весь подальший розвиток економічної науки інколи порівнюють з революцією в економічній думці.
Поняття «людський капітал» ввійшло в науку на початку 60-х років ХХ століття в західній економічній літературі. Можна виділити дві основні причини виникнення інтересу до даного поняття. По-перше, це загальна закономірність розвитку сучасної науки в цілому, яка виявляється в концентрації уваги вчених на дослідженні проблем людини. По-друге, це визнання того факту, що активізація творчих потенцій людини, розвиток висококваліфікованої робочої сили є найефективнішим способом досягнення економічного зростання. Людський капітал визнаний найціннішим ресурсом, набагато важливішим, ніж природні ресурси або накопичене багатство. Саме людський капітал, а не матеріальні засоби виробництва, є визначальним чинником конкурентоспроможності, економічного зростання та ефективності. 12 с.145-168
У теоретичному аспекті слід розрізняти поняття «людський капітал» за трьома рівнями:
- на особистісному рівні людським капіталом називаються знання та навички, які людина здобула шляхом освіти, професійної підготовки, практичного досвіду (використовуючи при цьому свої природні здібності) і завдяки яким вона може надавати цінні виробничі послуги іншим людям. На цьому рівні людський капітал можна порівняти з іншими видами особистої власності (майно, гроші, цінні папери), яка приносить доходи, і ми називаємо його особистим, або приватним людським капіталом;
- на мікроекономічному рівні людський капітал являє собою сукупну кваліфікацію та професійні здібності всіх працівників підприємства, а також здобутки підприємства у справі ефективної організації праці і розвитку персоналу. На цьому рівні людський капітал асоціюється з виробничим і комерційним капіталом підприємства, бо прибуток отримується від ефективного використання усіх видів капіталу;
- на макроекономічному рівні людський капітал включає накопичені вкладення в такі галузі діяльності, як освіта, професійна підготовка і перепідготовка, служба профорієнтації та працевлаштування, оздоровлення тощо, є суттєвою частиною національного багатства країни, і ми називаємо його національним людським капіталом. Цей рівень включає всю суму людського капіталу всіх підприємств та усіх громадян держави (без повторного рахунку), так як і національне багатство включає багатство всіх громадян і всіх юридичних осіб.
Отже, людський капітал — це сформований і розвинутий у результаті інвестицій і накопичений людиною (людьми) певний запас здоров’я, знань, навичок, здібностей, мотивацій, який цілеспрямовано використовується в тій чи іншій сфері економічної діяльності, сприяє зростанню продуктивності праці та завдяки цьому впливає на зростання доходів свого власника, прибутку підприємства та національного доходу6 с.133-157
Слід звернути увагу на кілька принципових моментів, що випливають з цього визначення:
- сформований або розвинутий у результаті інвестицій і накопичений певний запас здоров’я, знань, навичок, здібностей, мотивацій;
- по-друге, це такий запас здоров’я, знань, навичок, здібностей, мотивацій, який доцільно використовується для отримання корисного результату і сприяє зростанню продуктивності праці, тобто це реалізована, активна частина трудового потенціалу;
- по-третє, використання людського капіталу закономірно приводить до зростання заробітків (доходів) його власника:
- по-четверте, таке зростання доходів стимулює подальші інвестиції в людський капітал, що приводить до подальшого зростання заробітків.
Оцінка інвестицій у людський капітал і доходів від його використання звичайно проводиться в грошовій формі. Але слід наголосити, що далеко не всі інвестиції і не всі доходи можна виразити у грошовій формі. Крім грошових витрат навчання, зміцнення здоров’я та інші дії, спрямовані на нарощення людського капіталу, вимагають щонайменше ще й нелегкої праці самої людини. Аналогічно крім грошових доходів (вищих заробітків) людина, яка володіє більшим людським капіталом, одержує моральне задоволення, економію часу, вищий соціальний престиж та багато інших вигод. Слід також пам’ятати, що в результаті нарощування людського капіталу отримується інтегральний соціальний ефект, від якого виграє не лише конкретна людина, а й підприємство, на якому вона працює, та суспільство в цілому.
Аналітична єдність речового та людського капіталу полягає ось у чому:
1. Обидва види капіталу є невід’ємними чинниками економічного зростання. Проте, як свідчать дослідження західних учених, в останні десятиріччя частка та роль людського капіталу постійно збільшується, в результаті чого він перетворюється на головний фактор економічного зростання на всіх рівнях.
2. Людський капітал, як і фізичний, створюється та накопичується завдяки капіталовкладенням, що потребує від інвестора значних витрат.
3. Обидва види капіталу приносять прибутки своїм власникам.
4. Людський капітал у вигляді знань, навичок та здібностей, як і фізичний, є певним запасом, тобто може накопичуватися.
5. Економічна мотивація інвестицій у людський та речовий капітал принципово однакова. Тобто прийняття рішення щодо інвестування у будь-який з видів капіталу та їх результати аналізуються однаково.
Звичайно, між речовим та людським капіталом є значні відмінності. Найсуттєвіші з них такі:
1.Створення фізичного капіталу та його функціонування можливе без участі та присутності його власника. А для формування здібностей людини одних матеріальних засобів недостатньо: для розвитку людського капіталу є абсолютно необхідною безпосередня праця майбутнього власника цих здібностей, тому що процеси їх виробництва неможливі без прямої участі самої людини. Тобто нарощення людського капіталу пов’язане зі зменшенням одного з найважливіших людських благ — вільного часу.
2. Незалежно від джерел інвестування (держава, підприємство, сім’я чи людина особисто), нарощення та використання людського капіталу визначальною мірою контролюється самою людиною. Тому такий елемент людського капіталу, як мотивація є дуже важливим і необхідним для того, щоб процес відтворення (формування, нагромадження, використання, інвестування) людського капіталу мав остаточно завершений характер.
3. Людський капітал різниться від фізичного за ступенем ліквідності, адже людина і її людський капітал нероздільні, отже права власності на людський капітал нікому не можуть бути передані.
4. Певні особливості характеризують і інвестиції в людський капітал порівняно з інвестиціями в інші форми капіталу.
Перелік рис відмінності цих видів капіталу, звичайно, можна продовжити, що підкреслює специфічність людського капіталу та необхідність спеціального підходу для його дослідження. Однак ці відмінності, в принципі, не заважають вченим використовувати аналітичний апарат, розроблений для фізичного капіталу, для дослідження людського капіталу.
Таким чином, фізичний та людський капітал відрізняються за своєю політекономічною суттю, проте обидва види капіталу подібні з огляду на техніко-економічні аспекти: і людський, і фізичний капітал потребують відволікання значних засобів за рахунок поточного споживання, від обох залежить рівень економічного розвитку у майбутньому, обидва типи капіталовкладень дають тривалий за своїм характером виробничий ефект, можуть приносити дохід своїм власникам і аналізуються принципово однаково. 9 с.154-176
2. Інвестиції в людський капітал.
Поняття «людський капітал» означає не лише усвідомлення вирішальної ролі людини в економічній системі суспільства, а й визнання необхідності інвестування в людину, оскільки капітал набувається і збільшується шляхом інвестування (за рахунок обмеження поточного споживання) і приносить тривалий економічний ефект.
Інвестиції в людський капітал являють собою будь-які дії, що підвищують професійну кваліфікацію та продуктивні здібності людини і тим самим продуктивність її праці. Витрати, що сприяють підвищенню людської продуктивності, можна розглядати як інвестиції, оскільки поточні витрати здійснюються з тим розрахунком, що їх буде багаторазово компенсовано дедалі значнішим потоком доходів у майбутньому.
Отже, всі види витрат, які можна оцінити в грошовій або іншій формі і які сприяють зростанню в майбутньому продуктивності та заробітків працівника, розглядаються як інвестиції в людський капітал.
Інвестиції в людський капітал мають особливості, що відрізняють їх від інших видів інвестицій:
1.    Віддача від інвестицій у людський капітал залежить безпосередньо від терміну його використання, тобто визначається часом, що залишився до закінчення працездатного періоду життя людини. Чим раніше зроблено інвестиції в людину, тим довше, за інших рівних умов, вони даватимуть віддачу. Але слід враховувати, що якісніші та триваліші інвестиції приносять, як правило, більший і триваліший ефект.
2.    Порівняно з інвестиціями в інші форми капіталу, інвестиції в людський капітал, за оцінками багатьох економістів, є найвигіднішими як для окремої людини, так і для суспільства в цілому.
3.    Характер, масштаби і види інвестицій у людину зумовлені історичними, національними, культурними особливостями та традиціями суспільства, менталітетом народу. Наприклад, рівень освіти і вибір професії дітьми значною мірою залежать від сімейних традицій, професії та рівня освіти їхніх батьків.
4.    Є особливості також у фізичному та моральному зношуванні людського капіталу. Воно визначається, по-перше, мірою природного старіння (фізичного зношування) людського організму та притаманних йому психофізіологічних функцій, а по-друге, мірою економічного старіння (морального зношування) внаслідок старіння знань чи відносного зменшення цінності здобутої колись освіти. Особливістю людського капіталу є також те, що у процесі використання він не лише зношується, а й збагачується за рахунок надбання людиною професійного досвіду навіть без спеціальних інвестицій. Тому зношування людського капіталу відбувається (у разі правильного його використання) значно повільніше порівняно з фізичним капіталом. Якщо ж у процесі використання людського капіталу постійно робляться додаткові інвестиції у безперервну освіту, здоров’я тощо, то його якісні й кількісні характеристики (обсяг, цінність, якість) можуть поліпшуватися протягом майже всього життя людини.
5.    Інвестиційний період фізичного капіталу (у середньому 1,5—2 роки) значно коротший порівняно з людським капіталом. Наприклад, інвестиційний період такої форми вкладень у людину, як освіта, тобто тривалість навчання, може сягати 12—20 років.
6.    Функціонування людського капіталу, віддача від його застосування зумовлені волею людини — власника цього капіталу, її індивідуальними інтересами та перевагами, її зацікавленістю, відповідальністю, світоглядом і загальним рівнем культури. Тому капіталовкладенням у людину притаманний вищий, ніж для звичайних капіталовкладень ступінь ризику та невизначеності, а зміни в обсязі людського капіталу залежно від витрат принципово неможливо оцінити з тією самою точністю, що й відносно фізичного капіталу.
7.    Вкладення в людський капітал дають значний за обсягом, тривалий за часом та інтегральний за характером економічний і соціальний ефекти.
Інвестиції в людський капітал можна класифікувати за такими групами витрат:
-   первинна освіта (дошкільна, початкова, середня, професійно-технічна, вища);
-   охорона здоров’я в широкому розумінні, включно з усіма витратами, які сприяють продовженню тривалості життя, зміцненню імунітету, фізичної та психічної сили, витривалості людей;
-   освіта дорослих, що включає навчання та підвищення кваліфікації на виробництві, самовдосконалення, додаткову освіту тощо;
-   виховання гуманітарних складових людського капіталу, що включає вміння підтримувати нормальні стосунки, налагоджувати ділові контакти, відповідальність людини, моральність, ціннісні орієнтації;
-   посилення мотивацій працівників до підвищення якості своєї праці;
-   міграція працівників та їхніх сімей з метою поліпшення умов працевлаштування;
-   пошук економічно важливої інформації.
Інвестування в людський капітал можуть держава (уряд), недержавні суспільні фонди й організації, міжнародні фонди й організації, регіони, освітні заклади, підприємства, сім’ї та окремі громадяни. 4 с.27-55
Аналіз вигод і витрат при інвестиціях в освіту.
Виникнення поняття «людський капітал» та інвестування у людський капітал викликало створення численних методів оцінки його обсягу, економічної ефективності тощо. Трактування витрат на освіту, охорону здоров’я та інші аналогічні цілі як витрат інвестиційного типу відкрило перед економічним аналізом нові перспективи. Капітальні блага можуть продуктивно використовуватися протягом тривалого часу. Отже, виникає необхідність вимірювання не лише обсягу поточних вкладень, а й обсягу акумульованого людського капіталу.
Слід одразу ж зауважити: більшість методів економіко-статистичного та техніко-економічного аналізу вкладень у людський капітал стосується вимірювання ефективності освіти та підготовки кадрів. Основна маса досліджень припадає на сферу економіки освіти, що народилася у ході розвитку концепції людського капіталу.
З погляду економіки додаткові капіталовкладення обґрунтовані лише у тому разі, коли вони характеризуються достатньо високим рівнем окупності. А коли ні, то кошти доцільніше спрямувати на здійснення інших, прибутковіших інвестиційних проектів або ж витратити на цілі поточного споживання. З вищезазначеного випливає необхідність використання моделей економічного аналізу, що дали б змогу оцінювати ступінь ефективності інвестицій у людський капітал.
Аналіз ефективності інвестицій починається з оцінки витрат на освіту та очікуваних вигод від її отримання.
Витрати, пов’язані з одержанням освіти, можна розділити на три групи:
1.    Прямі матеріальні витрати (витрати, що здійснюються майбутнім власником людського капіталу або іншим інвестором [державою, підприємством, сім’єю]):
1.1. Плата за навчання;
1.2. Витрати на підручники, послуги бібліотеки, копіювання, канцприладдя тощо;
1.3. Витрати, пов’язані зі зміною місця проживання (вартість житла, транспортні витрати, збільшення видатків на харчування у зв’язку з відокремленістю від сім’ї тощо).
2.    Втрачені заробітки. Людина, яка навчається, не може працювати в такому самому режимі, в якому вона могла б працювати, якби не навчалася. Отож, заради одержання освіти вона свідомо на певний час відмовляється від певних заробітків. Тому на Заході для людей працездатного віку «втрачені заробітки» вважаються витратами на освіту. Кількісно втрачені заробітки можна визначити як заробітки на роботі, яку могла б мати людина, якби вона не навчалася, мінус доходи студента (стипендія та підробітки).
3. Моральні втрати:
3.1. Втрата вільного часу — одного з найважливіших благ для людини, оскільки навчання, як правило, забирає більше часу, ніж нормальний робочий день;
3.2. Навчання нерідко буває важким і виснажливим заняттям, супроводжується перенапруженістю і стресовими ситуаціями під час іспитів;
3.3. Зміна місця проживання заради отримання освіти призводить до зміни звичного соціального оточення людини, розлуки з рідними та друзями.
Перші дві групи витрат на навчання можна підрахувати з достатньою точністю, моральні втрати оцінити дуже важко хоча б тому, що вони різні для різних людей. Однак слід сказати, що часом вони відіграють вирішальну роль у прийнятті рішення щодо отримання освіти.
Очікувана віддача від інвестицій в освіту також складається з трьох груп доходів:
1.     Прямі матеріальні зиски;
1.1. Вищий рівень заробітків протягом життя;
1.2. Більша можливість брати участь у прибутках компанії;
1.3. Більша можливість отримувати персоніфіковані умови оплати праці, різноманітні пільги, премії, надбавки тощо;
1.4. Більша можливість отримати пенсійне, медичне страхування за рахунок підприємства.
2.     Непрямі матеріальні зиски:
2.1. Більша можливість отримати подальші інвестиції у власний людський капітал з боку роботодавця (підвищення кваліфікації, перепідготовка, отримання іншої освіти і т. ін.), оскільки освіта збільшує інвестиційну привабливість найманого працівника;
2.2. Оздоровлення за рахунок підприємства більш вірогідне для висококваліфікованого працівника, оскільки він є дорожчим людським капіталом порівняно з низькокваліфікованими працівниками і, відповідно, про його здоров’я роботодавець піклується дужче;
2.3. Висококваліфіковані працівники, як правило, мають кращі умови праці та відпочинку;
2.4. Цінні працівники частіше отримують пільгові кредити та іншу допомогу від роботодавця для створення гідних умов життя (житло, автомобіль, телекомунікації тощо);
2.5. Інші непрямі матеріальні вигоди.
3.     Моральні вигоди:
3.1. Задоволення від обраної професії протягом життя (престижність, досягнення певного соціального статусу, самореалізація);
3.2. Доступ до цікавих видів діяльності, професійна творчість;
3.3. Висока конкурентоспроможність на ринку праці, відчуття стабільності та впевненості в майбутньому;
3.4. Задоволення від способу життя студентів, від самого процесу навчання та від успіхів у ньому;
3.5. Співробітництво з розумними та перспективними людьми та ін.
Щодо очікуваної віддачі від інвестицій в освіту, то кількісно виміряти можна лише першу групу — прямі матеріальні зиски, та й то приблизно, на рівні прогнозів. Ми, наприклад, знаємо, скільки заробляє висококваліфікований бухгалтер, але ми не можемо точно знати, скільки зароблятиме конкретний студент після закінчення університету за спеціальністю «облік і аудит». Моральні і непрямі матеріальні зиски ще важче оцінити кількісно, проте їх роль у прийнятті рішень щодо інвестування в освіту вельми значна.
Оцінюючи ефективність інвестування, зіставляють інвестиційні витрати всіх видів з результатами (довгостроковими вигодами) у майбутньому. Отже, інвестиції в людський капітал є доцільними, якщо поточна вартість майбутніх вигод (грошових та моральних) більша або хоча б дорівнює витратам. Дане співвідношення складає формалізовану модель економічної доцільності капіталовкладень в освіту. 12 с.145-168

Сутність мотивації.
Мотивація – це процес спонукання, стимулювання себе чи інших (окремої людини чи групи людей) до виконання певних дій, спрямованих на досягнення власної мети або мети організації.
Спонукання – це усвідомлене відчуття, потреби у чомусь, яке має визначений напрям чи шлях до вирішення. Воно є виявом потреби через поведінку і сконцентроване на досягненні мети. Під метою в цьому значенні, розуміють все, що сприймається як засіб задоволення потреб.
Для розуміння теорій мотивації необхідно усвідомити зміст головних понять – „потреби” й „винагороди”.
Потреби – це фізіологічне чи психічне відчуття нестачі у чомусь або у комусь, переконання у тому, що чогось чи когось бракує.
Потреби працівників деякою мірою розрізняються залежно від декількох причин: віку працівників, виду трудової діяльності, професійної підготовки, національних особливостей, традицій, звичаїв, звичок, рис характеру, родинного стану тощо.
Виділяють первинні і вторинні потреби. Первинні – це фізіологічні, вони закладені генетично (потреба в їжі, теплі, відпочинку й ін.). Вторинні потреби носять психологічний характер, вони виникають під час пізнання і набуття життєвого досвіду. Їх ще називають соціальними потребами – потреба в успіху, повазі владі та ін. Це потреби вищого рівня стосовно фізіологічних.
Коли потреба відчувається людиною, вона будить в ній бажання задовольнити її (спонукання до дії). Завдання керівника – створити такі умови, щоб підлеглі були впевнені, що можуть задовольнити свої потреби завдяки діяльності, яка спрямована на досягнення цілей організації.
Модель функціонує так: визначаються людські потреби та стимули, що викликають внутрішню напругу, на ці потреби впливають також зовнішні обставини, сприятливі можливості і встановлена мета. Витрачаються зусилля для задоволення потреби, які призводять до певних рівнів показників. Показники залежать від здібностей, і за їх досягнення передбачаються винагороди, що якоюсь мірою задовольняють початкові потреби і стимули. Модель – замкнуте коло, бо в міру задоволення одних потреб виникають інші, що вимагають витрат нових зусиль.



Рис. 8.1. Модель мотивації поведінки через потреби

Під час аналізу процесу мотивації для спонукання людей до ефективних дій застосовують винагороди. Винагороди – це все те, що людина вважає цінним для себе, чого вона прагне досягти і чим би хотіла володіти. Поняття цінності дуже різноманітні та специфічні залежно від людини, окремої особистості її потреб, запитів, сприйняття характеру тощо. Тому й оцінка винагород та їх відносної цінності різна. 4 с.27-55
Існують внутрішні та зовнішні винагороди. Внутрішні винагороди дає сам процес виконання роботи: відчуття досягнення результату, успіху, самоповаги, зміст і значущість виконаної роботи, компетенція, кваліфікованість та ін. Зовнішні винагороди – це все те, що пропанує працівникові за виконання службових обов’язків. Сюди належить заробітна плата додаткові пільги, премії та різні виплати просування по службі тощо.
До форм мотивації праці належать:
1.    Матеріальне стимулювання праці – це процес формування і використання системи матеріальних стимулів праці та розподіл заробітної плати відповідно кількості і якості праці.
2.    Непряма економічна мотивація (способи винагороди – свобода). – це мотивація вільним часом: скорочений робочий чи збільшена відпустка, змінний чи гнучкий графік роботи.
3.    Організаційні способи мотивації – мотивація цілями, збагаченням змісту праці і мотивація участю у справах фірми. Великі, складні, цікаві цілі захоплюють людей, пробуджують у них дух боротьби, змагання, прагнення до досягнення високих результатів.
До моральних способів мотивації належать визнання що може бути особистим чи публічним (нагородження почесними грамотами, знаками, розміщення інформації про працівників, що відзначились на спеціальних стендах у газетах тощо. Специфічною формою морального стимулювання є похвала і критика. 3 с.43-64
Контрольні питання:
1.    Охарактеризуйте концепції людського капіталу.
2.    Чим ви поясните бурхливий інтерес до теорії людського капіталу в сучасній економічній науці.
3.    Чим людський капітал відрізняється в трудового потенціалу.
4.    У чому особливості інвестицій в людський капітал.
5.    Які основні джерела інвестицій в людський капітал ви можете назвати.
6.    Як вплив на поведінку людини має незадоволена потреба.
7.    Які чинники визначають дієвість спонукальних мотивів.
Література: 12 с.145-168; 6 с.133-157; 9 с.154-176; 3 с.43-64; 4 с.27-55.


ТЕМА 10. Інституціональна трансформація економіки України.
Мета: Розглянути сутність інституціональних змін їх механізм, основи інституціонального будівництва та проектування. Ознайомитись з особливостями інституціональної трансформації економіки України.
1. Основи інституціонального будівництва.
2. Власність як базисний інститут трансформаційної економіки.
3. Зміна форм і специфікація прав власності у процесі приватизації.
4. Інституціоналізація ринкової інфраструктури трансформаційної економіки.

Основи інституціонального будівництва.
Інститути — це не просто правила (норми) поведінки індивідів, що регламентують їх взаємодію. Вони визначають мотивацію поведінки людей у всіх сферах функціонування суспільства, яка є похідною від системі цінностей, що склалася.
Інституціональне будівництво складний і тривалий процес. Його мета визначається стратегічними цілями розвитку конкретного суспільства.
Формування інституціональної системи в країнах з перехідною економікою відбувається двома паралельними шляхами. З одного боку, органи влади проводять реформи в основі яких лежать розробка та впровадження формальних правил. З іншого, традиції і звичаї (рутини) служать інституціональною основою консервації традиційних відносин, що базуються на звичні системі цінностей і мотивації діяльності індивідів. У період різкої ломки існуючих формальних правил і норм і створення нових утворюються «ножниці» невідповідності між існуючими традиціями і новими формальними інститутами. У зв'язку з цим виникає проблема подолання існуючого протиріччя, що може бути вирішено тільки через створення ефективної інституціональної системи трансформаційного суспільства.
Інституціональна система повинна базуватися на певних принципах, що забезпечують формування цивілізованих соціальних відносин в суспільстві, дає імпульс економічного зростання і підвищення добробуту населення.
До таких принципів можна віднести:
•    забезпечення невід'ємних прав і свобод особистості;
•    створення стимулів для зростання ефективності суспільного
виробництва;
•    забезпечити зростання життєвого рівня усіх соціальних груп
населення;
наявність ефективного контролю за дотриманням діючих і
нових формальних правил, що регламентують взаємини особистості і суспільства з застосуванням санкцій передбачених законом до усіх порушників. 15 с.182-209.

Власність як базисний інститут трансформаційної економіки.
У Законі України «Про власність» дається досить звужена характеристика прав власності: «Право власності — це врегульовані законом суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження майном».
Результати первинної приватизації в країнах, де переважає державна власність, засвідчили певну структуру розподілу власності. Очевидно, що первинна приватизація не змогла досягти оптимальної структури власності, тобто такого становища, при якому кожна із правомірностей знаходиться в руках власника, зацікавленого в найбільш ефективному її використанні. Зміна форм власності відбувалася без ґрунтовного дослідження наслідків, а головне, без прогнозування того, який вплив матиме зміна правомірності на діяльність потенційних власників, чи зможуть вони ефективно скористатися своїми правами. І тільки після того, як почалась економічна криза, з'явилися пропозиції, а пізніше й рішення про необхідність проведення приватизації в напрямі пошуку «ефективного власника». Тепер стає очевидним, що проведення приватизації без глибокого наукового опрацювання її підґрунтя значно загальмувало процес реформ і наслідки відчуватимуться ще довго.
Процес роздержавлення й приватизації в Україні, пройшовши певний шлях, ще далекий до завершення. Після його завершення всі норми та правила приватизації припинять свою дію і регулювання прав власності буде здійснюватися на основі зовсім інших законодавчих актів. Тому дуже важливо дослідити механізми впливу змін прав власності на інфраструктуру в перехідній економіці, шляхів створення стабільних правил гри на приватизаційному ринку, що має закласти основи їх розробки для регулювання прав власності в майбутньому, в умовах стабільної ринкової інфраструктури.
Інституціональні зміни в суспільстві не обмежуються приватизацією. Вона має сенс лише тоді, коли в результаті її проведення економіка починає працювати більш ефективно й життя громадян поліпшується. Ю. Пахомов уважає, що приватна власність визріває природним шляхом, що в наших умовах означає її підтримку державою. У будь-якому разі успіх у реформуванні власності передбачає наявність ринку капіталу, сприятливого інвестиційного клімату, створення такої податкової системи, що стимулювала б виробника до підвищення ефективності виробництва.
Специфікація прав власності знижує невизначеність у відносинах і створює передумови вирішення основного економічного завдання — оптимального використання обмежених ресурсів.
Реформа відносин власності на першому етапі (через складність і суперечність політичного процесу, в результаті якого і складається первинний варіант специфікації прав власності) не дає оптимальної структури власності. Аналізуючи становище в економіці, не можна стверджувати, що кожна з правомірностей перебуває у власника, зацікавленого в максимально ефективному її використанні.
Проведення приватизації стало по суті першим полігоном для випробування шляхів і методів специфікації (установлювання) прав власності в реаліях переходу від державної до приватної власності.
Відсутність своєчасного й повного дослідження сутності та механізмів зміни прав власності, на жаль, призвело до значних прорахунків і помилок у процесі приватизації, безпрецедентного економічного спаду, зубожіння й соціального розшарування значної частини населення. Одним із недоліків приватизації в Україні є її нелегальна форма: через процедуру відсудження, за допомогою податкових застав тощо. 12 с.156-198

Зміна форм і специфікація прав власності у процесі приватизації.
Специфікація прав державної власності потребує значних зусиль науки й практики управління в умовах переходу від суто державної до змішаної форми власності. Аналіз свідчить, що на деяких підприємствах, де частка держави є значною, економічний стан катастрофічно погіршується. Перша причина пов'язана з нездатністю деяких органів влади ефективно управляти державною власністю. Друга причина полягає в намаганні довести підприємства до банкрутства, зниження його ціни до приватизації для того, щоб придбати його за ціною, нижчою за ринкову.
Змішана форма власності не дає змоги розраховувати тільки на ринкові механізми регулювання (саморегулювання) правил взаємодії держави й колективного чи приватного власника, вона вимагає розробки й упровадження організованих (формальних) правил поведінки суб'єктів господарювання, включаючи і владні структури, відповідальні за корпоративні права держави. Формування названих правил має базуватися на специфікації прав власності, що визначають напрями становлення й регулювання ринкової інфраструктури. Нечітко визначені права власності на підприємствах зі змішаною формою власності є головною причиною їх банкрутства. Така ситуація добре відома стосовно суспільної власності, нераціонального, а іноді й просто варварського використання ресурсів, що перебувають у спільному використанні.
В наслідок ігнорування при проведенні реформ інституціональних обмежень виникли «інституціональні ловушки» до яких відносять розповсюдження бартера, неплатежі, ухилення від сплати податків і корупцію. Але в процесі приватизації виникли нові «ловушки», зумовленої її специфікою. Мова йде про те, що структура власності яка склалася не тільки не відповідає критеріям економічної ефективності, але й створює передумови для соціально-економічних проблем.
Особливістю приватизації в Україні — є доведення об'єктів до банкрутства після їх приватизації тими, хто зацікавлений встановити контроль над підприємством, коли вже ФДМУ чи інші державні органи неспроможні впливати на цей процес. Реприватизація відбувається шляхом специфікації прав власності тих, хто в період прозорої приватизації не хотів чи не міг «засвітитися» як власник, тобто відбувається фактичний перерозподіл прав власності тіньовими засобами. У цьому випадку трансакційні витрати перекладаються на суспільство або на рядових власників акцій у вигляді втрат реальної або можливої ринкової ціни останніх. Приватизація, якій передує доведення об'єктів до банкрутства, перерозподіл прав власності шляхом навмисного банкрутства приватизованих підприємств із наступною купівлею здешевлених акцій навіть за вищою, ніж ринкова, ціною, ми називаємо «трансакційними витратами приватизації».
Крім цього, необхідно зазначити, що з початком ринкових перетворень реальна господарська практика доповнилася значною кількістю нових деструктивних моделей поведінки й рутини. Ставлення до приватизованих підприємств як до об'єктів наживи, їх грабіж і переведення ліквідних активів за кордон, побудова приватних і державних фінансових пірамід, вивіз капіталу в різних формах, ухилення від сплати податків — це далеко не повний перелік нової рутини, що закріпила традиції «подвійних стандартів» і помітно понизила ефективність економіки перехідних країн.
Одна з важливих причин її виникнення полягає в слабкій легітимності приватизаційних процесів у суспільній свідомості, що частково пов'язано з корупцією і численними зловживаннями, що супроводжують ці процеси, частково — стереотипами громадської думки, що засуджує привласнення благ, не зароблених власною працею, а отже, негативно сприймає збагачення окремих приватних осіб у результаті приватизації державної власності.
Завершальний етап приватизації охоплюватиме підприємства-гіганти, діяльність яких дуже важлива для подальшого розвитку економіки держави, тому характер їх приватизації буде завершувати формування інституціональної архітектури економічної системи українського суспільства. На сьогодні показники приватизаційних процесів свідчать про їх невисоку ефективність.
Специфікація прав власності в Україні продовжується, і вона повинна допомогти забезпечити сприятливі умови для поступального розвитку суспільства й держави. За даними Державного комітету статистики, з 1992 р. форму власності змінили майже 90,5 тис. підприємств. Недержавний сектор переважає в усіх сферах економічної діяльності, його частка становить у середньому 60%.
Підсумки процесу приватизації оцінюються досить неоднозначно. Розбіжності стосуються самого оцінювання цілей, а тим більше результатів приватизації. Головним завданням масової приватизації було:
•    зробити більшість (якщо не всіх) громадян реальними власниками з метою змінити свідомість у напрямі ефективного використання ресурсів і підвищення продуктивної праці «на себе»;
•    сформувати значний прошарок малого й середнього підприємництва, який у розвинених країнах є підґрунтям формування культури приватної власності, громадянського суспільства.
І перша, і друга цілі приватизації були досягнуті, умовно кажучи, тільки наполовину. Звідси випливає завдання подальших кроків держави у приватизаційних процесах. З одного боку, вона має продовжувати курс на приватизацію, и з іншого — має вжити заходів щодо виправлення, наскільки це можливо, допущених у процесі приватизації недоліків, та щодо запобігання їх негативному впливу на подальшу трансформацію економіки. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що держава, що допустила безліч помилок і порушень у процесі приватизації, сама має їх виправляти. І тут слід зважити на можливість двох принципово різних процесів перерозподілу:
•    перерозподіл власності через ринкову інфраструктуру;
•    перерозподіл власності через державні механізми.
Перший можливий лише за умови вільного переливання капіталу за допомогою фондового ринку, який дотепер в Україні не став повноцінним інструментом перерозподілу власності ринковими методами. Це, у свою чергу, підвищує і без того безмежну роль державного перерозподілу власності. При цьому конкретними методами теоретично можуть бути:
—націоналізація (повний перехід певного об'єкта приватної власності у державну власність шляхом викупу;
—деприватизація (часткове відновлення або збільшення контролю держави над приватизованим підприємством);
—реприватизація (повторна приватизація об'єкта, власник якого не виконав своїх приватизаційних (інвестиційних) зобов'язань, або анулювання на законних підставах попередньої угоди про продаж у приватну власність).
Будь-яка діяльність, що стосується зміни форм приватної власності, досить болюча для іміджу України і, безумовно, негативно впливатиме на зменшення і без того невисокої інвестиційної привабливості її економіки.
Вважаємо, що будь-яка із методик реприватизації (фактично перерозподілу власності) за допомогою неринкових механізмів буде відтягувати реформування політико-економічних відносин на віддалену перспективу. Найбільш допустимо вирішувати цю проблему через специфікацію прав власності за допомогою фондового ринку. 6 с.144-184

Інституціоналізація ринкової інфраструктури транзитивної економіки.
Система ринкової інфраструктури об'єднує багато елементів і визначає форми й характер взаємодії учасників економічного обороту, через певну систему ринків: ринок товарів, ринок ресурсів, фінансовий ринок тощо. Найбільш важливим, стосовно створення ринкової інфраструктури, можна вважати процес формування інституціональної інфраструктури товарного та фінансового ринків.
Інституціоналізація — це перетворення соціальних намірів на норму шляхом їх упровадження за допомогою інституцій влади й на основі засобів правового, економічного, політичного регулювання. Інституціонуванням можна назвати процес оформлення соціальних намірів у конкретні правові акти, за виконання яких відповідають органи влади й управління. Які б не були наміри, що інституціонуються, їх об'єднує уявлення про благо.
Інституціоналізація ринкової інфраструктури означає трансформацію намірів господарських (імпліцитних) суб'єктів створити сприятливе середовище (благо) для обміну у вигляді норм права за допомогою економіко-правової регулювальної діяльності реальних суб'єктів влади. Інституціонуванням ринкової інфраструктури можна назвати процес прийняття (оформлення) конкретних правових актів, що регламентують діяльність суб'єктів ринку.
Суб'єктами інституціоналізації ринкової інфраструктури можуть виступати держава, фірма, домогосподарство (індивід). Імпліцитний суб'єкт — це індивід, від особи якого відбувається інституціонування, тобто експліцитно не виражений, не реалізований, такий, що потребує діяльності реального суб'єкта. Останній наділений повноваженнями й волею для інституціону-вання намірів імпліцитних суб'єктів. Реальний і імпліцитний суб'єкти можуть не збігатися, а це призводить до того, що від особи імпліцитного суб'єкта приймаються рішення, що суперечать інтересам останнього, або затягується їх прийняття. Практика реформ в Україні багата такими прикладами в процесі приватизації. Головною причиною названих суперечностей є значне відставання інститущональних змін від потреб реформування економіки.
Об'єктом інституціоналізації ринкової інфраструктури виступають умови, необхідні суб'єктам для здійснення своїх намірів. До них можна віднести реальні (специфікацію прав власності, створення конкурентних умов, запобігання монополізму, регламентацію діяльності інституцій посередництва й посередників, забезпечення розвитку контрактних і корпоративних відносин тощо) та когнітивні (етичні норми ведення бізнесу, дотримання взятих зобов'язань, цінності, довіра, ставлення, думки). Тобто те, що в сучасних дослідженнях називають соціальним капіталом. 9 с.189-201
Наступний аспект інституціоналізації — це процесуальність, яка має вербальний характер. Якщо влада має високу легітим-ність і діє в незначних за розміром соціумах, то визначальним є словесне інституціонування. Втілення усного інституціонування — звичайне право, що діє на основі персональної домовленості всередині окремих спільнот. Із розвитком та ускладненням політичної та економічної систем основним засобом комунікації стає письмовий текст, спроможний докладно фіксувати сутність вимог і угод та зберігати їх протягом тривалого часу. Зміст набуває ознак стабільності, оскільки фіксується як даний. Текст містить правові норми, інструкції, розпорядження, виконання яких є обов'язковим.
Отже, виходячи із сказаного, інституціоналізація ринкової інфраструктури є процесом виникнення неформальних і створення формальних умов (норм і правил), що врегульовують економічні відносини ринкового обміну і взаємодії та інституціонуються шляхом прийняття конкретних правових актів. Таким чином формується інституціональна ринкова інфраструктура.
Донедавна вважалося, що для формування життєздатної ринкової економіки цілком достатньо ліквідувати механізми контролю, властиві адміністративно-плановій системі, здійснити приватизацію державного майна, надавши тим самим простір ринковим силам, а також провести стандартні заходи стабілізації й лібералізації економіки. Реально ж після демонтажу старих інститутів реформи не змогли так само швидко сформувати кістяк ринкової економіки, щоб гарантувати стійкість транзитивної системи економіки. Найскладнішим виявилося завдання створення ринкових інститутів, яких не існувало в соціалістичній системі.
Серед таких інститутів найважливішими є права власності, економіко-правові регулювальні інститути, що забезпечують чітке й гарантоване розмежування майнової відповідальності (кодекси, закони), визначають відповідальність за власність інших осіб (норми бухгалтерського обліку, банківського регулювання, регулювання ринку цінних паперів та інвестицій посередників); інститути, що структурують і роблять передбачуваною поведінку партнерів у ринкових відносинах (контрактне право) та ін. Більшість цих інститутів регулюють ринкову інфраструктуру.
Досвід реформування економік постсоціалістичних країн підтверджує першорядну вагу інституціонального аспекту трансформації, його визначальну роль навіть порівняно з економічною політикою.
Реальні процеси формування інститутів ринку в значній частині країн із перехідною економікою істотно відстають від проведення організаційних заходів зі створення елементів ринкової інфраструктури, відомих із досвіду розвинених країн. Створення комерційних банків, бірж, інвестиційних посередників, номінального ринку цінних паперів зовсім не гарантує здорових державних і корпоративних фінансів, ефективного ринку капіталів, зростання інвестицій у реальний сектор економіки. Головними причинами є: недостатність законодавчих ринкових норм і відповідних інституцій; неефективність, а в ряді випадків і неможливість безумовного дотримання цих норм; активна суспільна байдужість, масове порушення нового правопорядку. Таким чином, інституціонування — це перетворення намірів на соціальний імператив, а конституювання — здійснення соціальних імперативів. Інституціонування намірів і конституювання реальності не завжди збігаються. Тому потрібно розрізняти актуалізацію і псевдоактуалізацію намірів. Неузгодженість із формальними правилами поведінки організацій і громадян є наслідком двох обставин: перша — це відсутність навичок їх дотримання у свідомості населення, кілька якого поколінь наслідувало інші стандарти поведінки; друга — коли допущені порушення реально й невідворотно спричиняють каральні санкції влади. В іншому — підприємницька діяльність спирається на неформальні інститути, дотримуючись формальних вимог тією мірою, якою вони не суперечать власним, звичним інтересам.
Ще однією причиною недотримання прийнятих норм є особливості змісту та взаємодії формальних і неформальних інститутів. Формальні правила після прийняття юридичних рішень можуть змінюватися одномоментно, «за одну ніч» (зміна законодавства, зміни «метаправил», наприклад, Конституції в Україні). Ці правила утворюють у системі інститутів своєрідний зовнішній, поверхневий шар, що піддається швидким змінам і коригуванню. Інша справа — неформальні інститути, укорінені в індивідуальній і суспільній свідомості, що являють собою найбільш стійке ядро системи інститутів і зазнають мало змін. Неформальні норми і правила при всіх змінах навколишнього середовища змінюються лише поступово, у міру формування в організацій та індивідів альтернативних моделей поведінки, пов'язаних із новим сприйняттям ними вигод і витрат. 15 с.182-209
Трансформаційні процеси в економічній системі передбачають, поміж усього іншого, інституціоналізацію її інфраструктурної складової в певний проміжок часу. Процес інституціоналізації ринкової інфраструктури стосовно термінів має включати в себе два періоди.
1.    У короткотерміновому періоді:
—    законодавче встановлення правил і норм, які обмежують вибір можливої взаємодії економічних суб'єктів та їх поведінки відповідно до вимог ринкової економічної системи;
—    створення інституцій (організацій) ринкової інфраструктури, що забезпечують функціонування інститутів і ринків.
2.    У довготерміновому періоді:
•    легітимізація,  суспільне визнання встановлених правил і норм;
•    закріплення цього визнання в неформальних правилах, традиціях поведінки та взаємодії всіх суб'єктів ринкової економіки.
Отже, ринкова трансформація постсоціалістичної економіки, пов'язана з радикальною перебудовою формальних інституційних основ, зміни глибинних неформальних інститутів, рутини у відповідності зі змінами соціально-економічного й політичного середовища, відбуваються нерівномірно, а зміни формальних інститутів відстають від більш швидкого прийняття законів. Проте для прискорення інституційних перетворень необхідна достатня кількість первинних інституційних змін, які повинні й здатні стати генераторами подальших ринкових перетворень і забезпечити їх необоротність. До таких норм можна зарахувати специфікацію прав усіх форм власності, врахування трансакційних витрат, формування інфраструктури товарного й фондового ринків, контрактацію економічних відносин, антимонопольне й корпоративне законодавство тощо.
Завершення переходу постсоціалістичних країн до ринкової економіки з ринковими інститутами, які ще не набули достатнього розвитку, має відбуватися за умови розвитку ефективної інституціональної інфраструктури.
Державна влада та управління, з одного боку, та домогосподарства, фірми, праця, з іншого — взаємодіють за допомогою і шляхом відносин власності. Характер і форми цієї взаємодії визначаються не тільки специфікацією прав власності, а й відповідною інфраструктурою.
Аналіз існуючого досвіду реформування та розвитку ринкової інфраструктури з погляду змін у формах власності, а також специфікації прав власності у процесі (і після) приватизації, дає змогу запропонувати можливі шляхи й напрями розвитку ринкової інфраструктури:
1)    приватизація об'єктів інфраструктури;
2)    створення нових об'єктів на пайових засадах між держав
ними, муніципальними і приватними інвесторами;
3)    створення концесій.
Наслідки:
1)    підвищення ефективності об'єктів РІС;
2)    зменшення дотаційних витрат держави;
3)    доход від продажу об'єктів відносно неефективних підприємств;
4)    доход від володіння часткою в об'єктах інфраструктури;
Очевидно, що існуючий рівень законодавства у країнах перехідної економіки дає можливість мати більш ефективну структуру власників, порівняно з тією, що склалася. Одна з головних причин такого становища — проблема трансакційних витрат. Р. Коуз зазначав, що спосіб використання права залежить від того, хто ним володіє, і від умов контракту, укладеного власником. Якщо ці умови є результатом ринкових трансакцій, то вони сприятимуть найбільш цінному використанню прав, але тільки в разі відрахування витрат на здійснення цих трансакцій. Таким чином, трансакційні витрати відіграють ключову роль у визначенні того, як саме будуть використані права.
Напрями розвитку ринкової інфраструктури, як наслідок зміни відносин і специфікації прав власності, можуть помітно вплинути на зниження трансакційних витрат у процесі розвитку як об'єктів інфраструктури, так і всього процесу відтворення. Ефективність різних форм організації ринків визначається обсягом трансакційних витрат. Тому можна стверджувати, що склад елементів інфраструктури передбачає певний розмір трансакційних витрат і, у свою чергу, зумовлений їх рівнем.
Порівняльний аналіз основних концепцій розвитку ринкової інфраструктури, що сформувалися в західній економічній науці XX ст., дав змогу виділити конструктивні ідеї, що містяться в них і які можна використати в процесі розробки основ концепції ринкової інфраструктури транзитивної економіки:
•    створення необхідних економічних умов функціонування товарного обігу і сприятливого економічного клімату з метою розвитку всіх форм підприємницької діяльності, стимулювання ділової активності;
•    формування правових і загальноекономічних умов, що забезпечують ефективну взаємодію суб'єктів господарювання у сфері ринкових відносин;
•    вибір оптимальних організаційно-правових форм організацій і підприємств, суб'єктів ринкової інфраструктури й інших агентів в економічній сфері;
•    вибір ефективних каналів руху товару, що забезпечують оптимальний, з погляду ринкової економіки, розподіл товарної маси;
•    раціоналізація транспортно-складських процесів, матеріальних, фінансових та інформаційних потоків і розвитку матеріально-технічної бази торговельно-посередницької, фінансово-кредитної,  інформаційної й  зовнішньоекономічної інфраструктури. 11 с.115-145
Контрольні питання:
1.    В чому полягає взаємозв’язок інституціональних змін в суспільстві і приватизацією.
2.    Які особливості приватизації в Україні.
3.    Які ви знаєте основні концепції розвитку ринкової інфраструктури.
4.    В яких випадках відхилення від норми не приводить до її зміни.
5.    Чи завжди інституціональні зміни сприяють ефективності використання ресурсів.
Література: 12 с.156-198; 6 с.144-184; 9 с.189-201; 11 с.115-145; 15 с.182-209.


Список літератури:

1.    Бьюкенен Дж. М. Сочинения / Фонд экономической инициативы; гл. ред. Нуреев Р.М. и др. – М.: “Таурус Альфа”, 1997.
2.    Введение в институциональный анализ: Учеб. пособие / Под. ред. В.Л. Тамбовцева. – М.: Экономический факультет МГУ, ТЕИС, 1996.
3.    Институциональная экономика: Учеб. пособие / Под рук. Д.С. Львова.  – М.: ИНФРА-М, 2001.
4.    История экономических учений: (современный этап): Учебник / Под. общ. ред. А.Г. Худокормова. – М.: ИНФРА-М, 1999. – Глава 5, 11, 13.
5.    Капелюшников Р.И. Экономическая теория прав собственности. – М.: ИМЭМО, 1990.
6.    Коуз Р. Фирма, рынок и право / Пер. с англ. – М.: Дело ЛТД, 1993.
7.    Кузьминов Я.И., Юдкевич М.М. Институциональная экономика: Учебно-методическое пособие. Часть 1-3 . – М.: ГУ ВШЭ, 2000.
8.    Литвинцева Г.П. Введение в институциональную экономическую теорию. – Новосибирск: НГТУ, 1999.
9.    Литвинцева Г.П. Институциональная экономическая теория: Учебник. – Новосибирск: Изд-во: НГТУ, 2003.
10.    Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики. – М.: Фонд эконом. книги “Начала”, 1997.
11.    Олейник А.Н. Институциональная экономика: Учебное пособие. – М.: ИНФРА – М,  2000.
12.     Природа фирмы: Пер. с англ. /Под. ред. О.И. Уильямсона, С.Дж. Уинтера. – М.: Дело, 2001.
13.    Тамбовцев В.Л. Государство и экономика. – М.: Магистр, 1997.
14.    Ткач А.А. Інституціональна економіка. Нова інституціональна економічна теорія. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 304с.
15.    Уильямсон О.И. Экономические институты капитализма: Фирмы, рынки, “отношенческая” контрактация. – СПб.: Лениздат; CEV Press, 1996.
16.    Шаститко А.Е. Новая институциональная экономическая теория. – 3-е изд., перераб. и доп. -  М.: Экономический факультет МГУ, ТЕИС, 2002.
17.    Шаститко А.Е. Новая институциональная экономическая теория: особенности предмета и метода. – М.: ТЕИС, 2003.

Вид литературы:  Лекции
Учебный предмет:  Інституціональна економіка